Я осиротіла, коли мені було шість. Нас у мами вже було двоє, а вона саме народжувала третю дитину. Я пам’ятаю все: її крик, сусідок, що поспішно збіглись, плач, тишу, що поволі накривала хату… Чому ніхто не викликав лікаря, не повіз її до лікарні? Я досі не можу цього зрозуміти. Було далеко до села? Дороги замело? Та ж мала бути якась причина… Мама померла під час пологів, залишивши нас з сестрою і новонароджену Оленьку.
Тато після її смерті ніби розгубився. Рідні в нас на Далекому Сході не було – всі залишилися на Заході. Допомогти не було кому. Сусідки порадили йому терміново одружитися. І вже за кілька днів після похорону мама — в минулому, а тато — вже наречений. Порадили йому посвататися до вчительки, мовляв, жінка добра. І тато пішов, посватався, та й отримав згоду. Видно, сподобався їй — молодий, вродливий, високий, ставний, очі чорні-пречорні, мов у цигана — неможливо не задивитись.
До вечора повернувся з нею — з новою «мамою».
— А я вам мамку привіз! — мовив.
У мене в душі стиснулося щось важке. Серце відчула — ще не розумом, а інтуїцією дитини: щось не так. В хаті ще стояв запах мами. Ми ще носили її сукенки, зшиті її руками, а тато вже веде іншу. Тепер я його розумію, але тоді… я його зненавиділа — і її теж. Що вона собі надумала — не знаю, але в хату зайшла, тримаючи тата під руку. Обоє злегка напідпитку. І вона каже:
— Якщо будете мамою кликати — залишусь.
Я до молодшої:
— Не клич. Вона нам не мама. Наша померла.
Сестра розплакалась, а я як старша зробила крок уперед:
— Ні, не будемо. Ти нам не мама. Ти — чужа!
— Дивіться, яка розумна! Ну, тоді я з вами не лишаюсь.
Учителька вийшла, а тато було хотів за нею, але раптом зупинився. Постояв із опущеною головою, потім підійшов, обійняв нас — і як розридається вголос… І ми з ним, і навіть Оленька в колисці заплакала. Ми ридали за мамою, а він — за коханою дружиною. Та наш біль був глибший. Бо сирітські сльози — вони однакові в усьому світі. А туга за матір’ю — єдина на всіх мовах. Я тоді вперше й востаннє бачила, як тато плаче.
Він ще прожив з нами два тижні. Працював у лісгоспі, з бригадою йшов у тайгу. Іншої роботи в селі не було. Домовився з сусідкою, лишив їй гроші, Оленьку відніс до іншої — й пішов. А ми залишились самі. Сусідка приходила — зварить, затопить піч — і йде. У неї свої справи. А ми самі: і холодно, і голодно, і страшно.
У селі почали думати, як нас врятувати. Потрібна була особлива жінка — така, що змогла б прийняти чужих дітей, як рідних. Де ж таку знайти? Почали згадувати, хто є в кого в родичах. І згадали про одну далеку родичку — молодицю, яку покинув чоловік, бо вона бездітна була. А може, була дитина — померла, а більше Бог не дав. Знайшли її адресу, написали листа, і через тітку Марфу до нас приїхала Зіна.
Тато ще був у тайзі, коли Зіна з’явилася у нашому домі рано-вранці. Прийшла так тихо, що ми й не почули. Прокидаюся — в хаті хтось ходить. Рухи знайомі — ніби мамині. На кухні гримить посуд, а повітря наповнене ароматом… млинців! Ми з сестрою тихцем зазирнули в щілинку — дивимось. Жінка по-хазяйськи порається: посуд миє, підлогу перемиває. Нарешті, почула, що ми не спимо:
— А йдіть-но, біленькі, поїмо!
Нам аж дивно стало — «біленькі» назвала. Ми й справді були світловолосі й блакитноокі — в маму. Назбиралися сміливості, вийшли.
— Сідайте за стіл! — мовила.
Кликати двічі не довелося — ми з апетитом накинулись на млинці. І вже щось в серці потеплішало до цієї жінки.
— Мене тіткою Зіною кличте. Отак і звіть.
Потім вона нас з Вірою викупала, усе попрала — і пішла. Ми другого дня чекали — і дочекались! Прийшла. І знов у хаті стало світло, чисто — як було за мами. Минуло три тижні, а тато все ще в тайзі. Тітка Зіна за нами доглядає, старанно, але з певною стриманістю — ніби не дозволяє нам надто до себе прив’язатися. Віра тяглася до неї — їй же лише три було. Я ставилася обережно. Тітка Зіна була сувора. Ніколи не усміхалася. А мама… Мама співала, танцювала, батька «Ванько» називала.
— Ось приїде батько з тайги — не прийме мене. Який він у вас?
Я почала розхвалювати, але трохи не зіпсувала все:
— Він у нас добрий! Тихий такий! Нап’ється — і спати.
Тітка Зіна насторожено:
— Часто п’є?
— Часто! — вигукує Віра. А я їй ногою під столом:
— Та ні, тільки на свята…
Того вечора тітка Зіна пішла заспокоєна. А батько повернувся якраз увечері. Зайшов у хату, озирнувся — і здивувався:
— Я думав, ви тут з голоду вмираєте, а ви — як принцеси.
Ми все йому розповіли. Сів, подумав, каже:
— Ну, піду й я подивлюсь на нову господиню. Яка вона?
— Красуня! — поспішно вигукує Вірочка. — І млинці пече, і казки розказує!
Смішно тепер згадувати. Яка вже там красуня — худенька, невеличка, бліда. Але що ті діти в красі тямлять? А може, саме вони й знають, у чому справжня краса.
Батько засміявся, одягнувся й пішов до тітки Марфи. Наступного ранку сам привів Зіну. Зайшла в хату знову так тихенько, ніби боялася щось порушити.
Кажу Вірочці:
— Давай цю мамкою називати — вона хороша.
І ми вдвох закричали:
— Мамо! Мамо прийшла!
Батько з Зіною разом пішли по Оленьку. Для неї Зіна й справді стала мамою — дбала, як про рідну. Оля мами не пам’ятала, Віра вже забула, а я — пам’ятаю все життя. І тато теж. Я якось підслухала, як він дивився на мамине фото й тихо мовив:
— Чому ж ти так рано пішла? І радість мою з собою забрала…
Я з ними жила недовго. З четвертого класу — по інтернатах. У селищі великої школи не було. Після сьомого вступила до технікуму. Прагнула скоріше з дому піти… Чому? Зіна ніколи не образила мене — ні словом, ні ділом. Любила, як рідну. А я… тікала. Чужою себе відчувала. Невдячна?
Акушеркою я, мабуть, стала не випадково. Я не можу повернути час, щоб врятувати свою маму. Але я врятую чиюсь іншу.
