— Через годину приїде Ольга з чоловіком і дітьми. Збирайте речі й звільняйте кімнати! — Тамара Петрівна клацнула замком шафи, витягаючи пір’яний пилозбірник, хоч на полицях було чисто до блиску.
Максим поперхнувся чаєм, ледь не впустивши горнятко. — Куди ж ми підемо серед ночі, мамо? Це жарт?
— Жарти закінчилися рік тому, коли ви сюди в’їхали! — махнула рукою свекруха, ніби відганяючи надокучливу муху. — Таксі вже викликала. За двадцять хвилин тут будуть мої онуки.
Вікторія мовчки згрібала косметику з тумбочки до сумки. Її пальці тремтіли, чіпляючись за флакон парфумів — подарунок Максима на річницю. Ще пів години тому вона щасливо вимішувала тісто на пиріг до завтрашнього ювілею свекрухи. Тепер кухня, де ще витав аромат кориці, скидалася на поле бою.
— За що?.. — Максим вхопив матір за лікоть, але вона вирвалась, поправляючи шовкову хустку. — Ми ж оплатили ремонт, купували продукти…
— Ользі з трьома дітьми тісно в хрущовці! — раптом м’яко мовила Тамара Петрівна, погладжуючи сина по щоці. — Ти ж не залишиш племінників без даху над головою? Усього на кілька тижнів, поки квартиру не знайдуть.
Сумки з гуркотом впали на плитку під’їзду. Вікторія сперлася спиною об холодну стіну, ковтаючи крижане повітря грудневого вечора. Ліхтар миготів, кидаючи тінь на кучугури. Десь позаду рипнули двері — сусідка з п’ятого виглянула, а тоді хутко зачинилася.
— Уявляєш, Ольга приїде ще й на моїй машині! — Максим тряс ключами. — Учора просила «на день», бо її іномарка на ремонті…
Три роки тому…
— Віка, тебе кличе шеф! — Артур, староста, підморгнув, киваючи на двері з написом «Головний інженер».
Вікторія поправила пасмо волосся, що вибилося з тугої зачіски. На практиці в «Технополісі» вона працювала з подвійною віддачею: креслення, випробування, звіти — першою приходила, останньою йшла. Куратор Максим Семенович цінував її зусилля, та цього разу його погляд був якось м’яко-зніяковілим.
— Прекрасна робота з гідравлікою, — він посунув вазу з орхідеями, звільняючи місце на столі, ніби для якогось рішення. — Хочу запропонувати… точніше, попросити… скласти мені компанію в «Лавандовій каві»?
Кав’ярня виявилася затишною норкою з книжками вздовж стін і ароматом імбирного печива. За лате Максим — тепер уже просто Максим — розповідав, як очолив відділ у 25 і як соромився своєї молодості, як збирав моделі кораблів і мріяв про навколосвітню подорож. Віка сміялась із його пародій на декана, не помічаючи, як вершки в лате давно охололи.
— А тепер запитання на мільйон, — несподівано сказав він, м’нячи серветку. — Ви не проти… відвідати мою дачу в Сосновому Бору? Там чудове місце для шашлику.
— Тільки якщо ви станете моїм офіційним дегустатором чізкейків, — відповіла Вікторія з усмішкою, вловивши сонячний зайчик на срібній ложечці.
Переїзд до Тамари Петрівни здавався подарунком долі. Двокімнатна квартира на проспекті Миру з високими стелями й ліпниною здавалася раєм після зйомних «мурашників». Віка із захопленням розглядала старовинну шафу з кришталем, поки свекруха читала правила:
— Ванна — тільки до дев’ятої. Телевізор — не голосніше третьої поділки. І, люба, ви ж не проти готувати? У мене тиск скаче біля плити.
Ранок починався з вівсянки для Тамари Петрівни, вечір — із борщу для Максима. Вікторія балансувала між офісом і господарством, та її радували спільні вечері. Особливо коли свекруха, злегка п’яна від келиха вина, згадувала молодість у Ленінграді — як вона танцювала на Невському в сукні з парашутного шовку.
— Ви б бачили, як мама в Сочі кокетувала з тим капітаном! — сміявся Максим, згадуючи відпустку. — Він подарував їй мушлю з перламутром, а вона прикинулася, ніби нічого не зрозуміла!
Ремонт перетворився на пригоду. Тамара Петрівна зчинила істерику через колір шпалер «пильна троянда», але Віка переконала її на персиковий. У кухні встановили розумну техніку — подарунок Максима за її терпіння.
— Подивіться, духовка сама підбирає температуру! — тішилася Вікторія, запускаючи гриль, поки свекруха з недовірою мацала сенсор. — Тепер ваші пироги точно не згорять!
— Техніка — то добре, але душу треба в тісто вкладати, — буркотіла Тамара Петрівна, а вже наступного дня приголомшила всіх вишневим штруделем.
—
Таксі мчало засніженим проспектом Миру. Вікторія схилилась до вікна, дивлячись на освітлені вікна квартири, яка ще годину тому була домом. Тепер там Ольга розставляла ведмедиків, а її чоловік Сергій, певно, нишпорив у барі Максима.
— Куди їдемо? — спитав водій.
— Вишнева, 15, — відповіла Вікторія, зловивши подив у погляді чоловіка. — Каріна поїхала у відрядження. Ми наглянемо за її квартирою.
Однокімнатка зустріла ароматом лаванди. На столі чекала записка: «У холодильнику торт «Прага» — знаю, вам знадобиться». Вікторія розплакалась, уткнувшись у крем.
Ніч вони провели за планами на дивані під абажуром у стилі Тіффані. Максим креслив графік виплат, Віка гортала оголошення. І ось на світанку:
— Терміново! Здам 3-кімнатну на Вишневій, 22. Можливий викуп!
— Це ж за рогом! — Максим ткнув у карту. — А поруч дитячий майданчик із дерев’яним замком…
Перші пів року Вікторія вдихала в нове житло тепло. Будинок ще сталінської доби зустрічав вітражами та дубовим паркетом, що скрипів, як старий друг. У серванті — фарфорові слоники й вінтажні афіші. Віка знаходила сліди минулих мешканців: монетку 1985-го, засохлу квітку в Ахматовій, холодильник «ЗІЛ» у горошок, який Максим назвав «ретро-гігантом».
Особливо вона любила ранки, коли світло через вітраж розсипалося кольорами по стінах. У ванні з «гусячою лапкою» влаштовувала спа, а на кухні кольору хурми експериментувала з рецептами. Дім огортав тишею, порушеною лише сміхом із сусідського саду.
— Максиме, нам треба поговорити, — сказала Віка, кладучи руку на зошит із розрахунками.
Він обернувся від полиці, впустивши шуруповерт. — Ти ж не… вагітна?
— Ще ні. Але через сім місяців — так. І я хочу знати… — вона повела пальцем по різьбі столу, — як ми назвемо сина?
— Сина?.. — він застиг, дивлячись на її талію. — Точно?
— Лікар каже, серцебиття — як у хлопця, — усміхнулася вона в його обіймах.
Він вилетів з квартири без куртки, повернувся з піонами й «Прагою», яку тричі мало не впустив. Біля ліфта чекала Тамара Петрівна в норковій шубі.
— Сину! Ти куди? — голос аж дзвенів від фальшивої турботи.
— Привіт, мамо. Життя святкую, — відповів він, намагаючись пройти повз.
— Вона тебе навчила матір у під’їзді зустрічати? — погляд на торт. — Ви тут бенкетуєте, поки Олечка з дітьми в комуналці?
— Передай Ользі, хай її чоловік знайде роботу замість того, щоб твою пенсію проїдати, — сказав він, висмикуючи руку.
Наступного ранку — дзвінок. Ольга на порозі в леопардовому халаті з цигаркою:
— Братику, впізнав? — кинула сумку з дитячими речами, лишивши брудний слід. — Маман казала — у вас тут палац, а це звичайна хрущовка з понтами.
Максим став перед нею, прикриваючи Віку, яка за спиною тримала позитивний тест.
— Чого тобі, Оль?
— У вас три кімнати на двох, а мої діти сплять у кутку. Ми сюди переїдемо, а ви — назад до мами. Вам і однієї вистачить.
— Ти здуріла? — Вікторія вийшла вперед, живіт — ненароком. — Це наша квартира! Ми її…
— …в іпотеку взяли? — гмикнула Ольга. — Сережин друг з банку вам відстрочку виб’є. Або хочете, щоб у мами серце не витримало?
У двері влетіла Тамара Петрівна з чековою книжкою. — Ви зобов’язані! Максимку, згадай, як я тебе після інституту годувала!
Віка мовчки дістала рахунок за ремонт — 350 тисяч, підкреслено червоним. — Третина — ваша. Чи додати курорт, куди ми вас возили?
— Ти… Ти! — свекруха тицяла в її живіт. — Злиднів плодити надумали? В мене вже три внуки без майбутнього. Спочатку їм — тоді й вам!
— Якщо майбутнє — це сидіти на чужій шиї, дякую, не треба, — Віка м’яко зачинила двері, та Ольга встигла просунути ногу.
— Маман, вони ж дитину в злиднях роститимуть! — її вереск злився з котячим виттям за стіною.
Через рік у квартирі на Вишневій пахло сумішшю й корицею. Тамара Петрівна потайки підкидала конверти («На молочко для Сашка»), а Ольга якось надіслала листівку з кривим «вибач». Віка, дивлячись на сина під вітражем, думала: родинні бурі — як візерунки на плитці: тріщини з часом стають частиною історії, додаючи їй характеру.
