— Як це — продати?! — розгублено вигукнула Софія Андрiiвна, дивлячись на сина. — А мені де жити? У пiд’їздi? На вокзалi? Чи ти вирiшив мене в будинок для людей похилого вiку здати?
— Мамо, навiщо ти знову починаєш…— зiтхнув Костянтин.
— Чи ти хочеш менi коробку вiд пральної машини запропонувати? — вже з пiдвищеним голосом говорила вона. — Ти що, глузд втратив, Костю?!
— Не кричи. Я ж просто пропоную обговорити можливостi…
— Що тут обговорювати?! Дiм — це не рiч, яку можна продати, коли важко! — вона рiзко пiдвелась вiд столу. — Я тут народилась, ти тут вирiс. А ти… вирiшив виставити на продаж!
У цей момент до хати без стуку зайшла сусiдка, Лiдiя Василiвна.
— Софо! Що це ти сидиш, як вкопана? Сама ж казала, що цього року всi грядки засадиш. Бо минулої зими ледь не загнулась! Де твої плани по городу?
— Лiдо, я намагалась, чесно… — опустила погляд Софiя. — Паростки тiльки з’явились, а в мене рука не пiднiмається їх нищити…
— Та що там нищити! Я ж тобi ще мiсяць тому давала номер Iгоря, тракториста з Лиманiвки! Вiн би тобi все поле переорав i пiдживив! Засадила б чим корисним, а не трояндами милувалась у твої роки…
— Костя казав, може, влiтку приїде з друзями. Шашлики, вогнище. А в мене бузок, троянди…
— Та вже тi твої «троянди»! — пирхнула Лiдiя. — За останнi п’ять рокiв твiй син тричi приїздив. I то з пивом, а не з мангалом.
— Вiн працює. У нього справ багато…
— А зиму, пам’’ятаєш, як замело? Нi продуктiв, нi лiкiв! Добре, що я до тебе зайшла. А твiй «працьовитий» син де був? Навiть не додзвонишся!
— Та вiн завжди приєздить, коли я кличу…
— Софо, ти як дiвчина: вiриш i чекаєш. А час минає. Треба думати головою, а не серцем. I грядки тобi зараз потрiбнiшi, нiж кущi троянд!
— Можливо, я таки зроблю грядки. Там, де бузок вже зiв’яв…
— От i правильно. А що вiд доньки чутно?
— Та все як завжди. Костя iнодi з нею говорить — день народження, Новий рiк… Ось i все спiлкування.
— Все рiдше твiй Костя до тебе з’являється, все менше турботи. Не хочу нагнiтати, але далi буде тiльки тихiше…
Софiя Андрiiвна жила в хуторi Березiвка, поблизу Волинська. З дiтьми залишилась сама ще двадцять рокiв тому — чоловiк загинув на трасi. Донька Аліна народилася першою. Була розсудливою, рано навчилась i прати, i готувати. А Костя з’явився вже пiзнiше, коли матерi було за сорок. Став її розрадою. Мiж ними — п’ятнадцять рокiв рiзницi. Рiзнi часи, рiзне виховання.
Аліна поїхала першою.
— Мамо, я хочу замiж.
— За кого? За того Романа з селища? Не дозволю! У нього нi фаху, нi освiти, нi культури!
— Це моє життя, мамо. Мнi вже вiсiмнадцять.
— Ти бачила його черево? Там душi не знайдеш — все жиром заросло!
— Не в зовнiшностi справа, вiн добрий, розумний. Йому в мiстi роботу запропонували.
— I ти з ним поїдеш?! А я тут одна?
— Буду навчатись. I жити.
Софiя плакала, благала. Але Аліна, зiбравши валiзу i вискочивши через вiкно, зникла. Жодних листiв, дзвiнкiв. Лише зрiдка — чутки через знайомих.
Костя ж довго жив з матiр’ю. Облаштував двiр для вiдпочинку: альтанка, гойдалка, мангал, газон. Квiти. Жодних грядок, жодної картоплi.
— Мамочко, навiщо тобi грядки? У Березiвцi магазин з’явився! Все є — i картопля, i кабачки, i зелень. Нащо тобi спину гнути?
— Ну, у нас прийнято, щоб своє було…
— Та це колись було прийнято! Зараз XXI столiття!
Софiя погодилась. Жила скромно, але затишно. Костя привозив продукти, лiки, водив до лiкарiв. Потiм зустрiв дiвчину — Марину. Одружився. Софiя прийняла її, але з Мариною не зiйшлися характерами. Та не приховувала зневаги до сiльського життя й особливо до свекрухи.
Пiд час чергового вiзиту Костя, як завжди, обiйняв матiр, виклав продукти, сiв за стiл.
— Мамо, хочу поговорити. Є iдея… Дуже вигiдна.
— Ти знову про бiзнес?
— Мамо, у Березiвцi землю скуповують! Хочуть будувати котеджне мiстечко. Iнфраструктура, все як треба. Якщо продати твiй дiм з участком — можна купити гарну однокiмнатну у Волинську. I менi ще лишиться на стартовий капiтал.
— Почекай… А я? Де жити менi?
— Мамо, не починай. Можна подумати про пансионат або зняти квартиру. Не на вулицi ж!
— Ти мене в квартиру?! З подвiр’я, де кожна билинка рiдна?! Ти що, зовсiм?! Це ж дiм нашої родини!
— Мамо, це просто дiм. Старий, незручний. Поки цiна тримається — треба продавати.
— Нiколи! — Софiя стисла кулаки. — Поки я жива, дiм залишиться. I в заповiт тебе не внесу!
Костя рiзко пiдвiвся, схопив ключi i вийшов. Не попрощався.
Софiя вийшла у двiр. На клумбi — трояндовий кущ, в пiврозпуску. В однiй руцi — лопата, в iншiй — сокира. Вирiшила переорати клумбу пiд город, але не змогла зрушити з мiсця.
— Все ще нiяк? — пролунало вiд Лiдiї з-за паркану.
— Нема сил. Нi в руках, нi в душi.
— Та вже пiзно! Сезон змарновано. А твiй Костя, може, й не повернеться.
— Що ти порадиш?
— Подумай тверезо. Оформи все правильно — матимеш однокiмнатну у Волинську. Лiкарня поруч, магазин, тепло, сусiди. Цивiлiзацiя.
Софiя не спала всю нiч, думала. Вранцi сiла на автобус i поїхала у Волинськ. До Костi. Вирiшила поступитись, поговорити спокiйно.
Пiднялась на третiй поверх. Завмерла пiд дверима.
Зiсередини чувся голос:
— Вiро, вона ж не хоче продавати! Вперта, як бульдозер!
— Тодi йди вантажником! Чим менi бiзнес тримати?! Ми на межi, а ти сюсюкаєшся! Хай здохне у своїй Березiвцi!
Софiя застигла. Потiм з люттю постукала.
— Мамочко?! — вiдкрив Костя.
— Дякую тобi, сину, що вже мене поховав! — її голос тремтiв. — Я їхала, щоб поговорити, помиритись. А тепер знай: не продам! Нiколи! Краще в землю зарою, нiж вiддам пiд твiй бiзнес!
— Мамо…
— Геть звiдси зi своєю вiдьмою! — закричала вона. — Хай її батьки квартири продають! А мiй дiм — не чiпай!
Софiя розвернулась i пiшла. Нiч провела на вокзалi. Вранцi повернулась додому. Три днi лежала, потiм зiбралась i взяла сокиру, та так i не змогла наблизитись до кущiв.
Ранком у хвiртку хтось постукав.
— Хто там?
— Мамо, це я. Аліна.
— Аліночко?! — завмерла Софiя. — Донечко моя…
— Мамо, як ти?
— Та наче… — голос затремтiв.
— Костя дзвонив. Каже, ти з глузду з’їхала, не хочеш дiм продавати. А я йому: iди ти. Вiн подумав, що ти вже все… А я зрозумiла — час повертатись.
— Доню… але ж ми…
— Та коли то було? У мене троє дiтей. I тепер я тебе чудово розумiю!
— Дiти?
— Двi доньки i син. А Рома — тепер стрункий, спортом займається, працює в IT.
— А ти?..
— Приїжджатимемо. На вихiднi. Я тобi i продукти, i все, що треба. Ми тепер поруч, мамо.
— А грядки?
— Не потрiбнi тобi вже грядки. Тепер у тебе — онуки.
Софiя заплакала i обiйняла доньку.
