— Чому ви продаєте будинок? Де дідусь? — Він пoмер пів року тому!

Я приїхав на дачу в четвер. Не за картоплею чи лазнею — просто хотів вимкнутись із життя, пожити тишею.

Будинок залишився від дідуся. Півтори години від Києва, а потім ще двадцять хвилин по розбитій грунтовій дорозі. Нічого особливого: скрипуча підлога, залiзне лiжко, проводка, на яку краще не дивитись. Але інтернет ловить, чайник кипить — вже добре.

У перший вечір я просто прибрав кухню, розклав речі, заварив чаю та вийшов на ганок. Було тепло, відчувався запах сухого листя. Вечір був тихий. Навіть птахи ніби замовкли.

Унизу, біля хвiртки, вовтузився старий — худий, з довгою шиєю, як у журавля. Його хода була дивна, наче він увесь час крався, навiть коли просто йшов. Пiдняв очi й побачив мене.

— Ну що, таки приїхав? — кивнув.

— Приїхав, — відповів я.

— А я думав, хата пустуватиме. Тут, знаєш, якщо довго без людини — хтось iнший заселяється.

— Мишi?

Він усміхнувся. — Це ще найлегше. А я вночi чув, хтось у лiс пiшов. Кажуть, це не до добра.

Я промовчав. Старий зник уздовж паркану, стискаючи в руках пакет.

Зранку його не було. В принципi, нiчого дивного. Мiсцевi ранiше прокидаються. Справ у них вдосталь.

Я працював. Перенiс ноутбук на веранду, розклав чернетки. Чув, як за парканом хтось стукав залiзом, гудiв тример. Село жило.

Увечерi знову вийшов на ганок. Той самий старий сидiв на лавцi бiля свого будинку — через двiр. Просто сидiв, дивився в землю. Потiм пiдвiв очi і знову подивився на мене. Я кивнув. Він вiдповiв.

На третiй день я збагнув, що його немає. Взагалi. Хвiртка розчинена. Лавка порожня. Ні звуку. Ні свiтла вночi. Ні шелесту. Спочатку подумав — поїхав. Потiм — захворiв.

Але на четвертий день стало якось моторошно. Паркан вiдкритий. На стовпi у дворi висить пiджак. Охайно. Чисто. На сходинцях — чашка, в нiй — недопитий чай. Я пiдiйшов, постукав у дверi. Тиша. Постукав сильнiше. Те ж саме.

У будинку через один сидiла жiнка середнiх рокiв. Я пiдiйшов:

— Перепрошую… а той старий, через двiр, де вiн?

Вона подивилась байдуже: — А що з ним?

— Його давно не видно. Двiр вiдкритий, все нiби… покинуте.

Вона знизала плечима: — У нього таке буває. То в лiс пiде, то до брата.

— У нього брат є?

— Казали, що був. Може, вже й нема. Вони давно не спiлкувались. А ви хто будете?

— Я з дому Зуєвих. Онук. Тимофiй.

Вона кивнула: — Зрозумiло. Та не хвилюйтеся. Вiн такий. Приходить. Йде. Повертаться.

Увечерi я знову пiшов. У дворi порожньо. Але хвiртка тепер прикрита. Не замкнена — просто закрита. Наче хтось був. Або хотiв, щоб так здавалося.

Я потягнувся за телефоном, щоб сфотографувати, але зупинився. Для чого? Кому показувати? Казати в Києвi: «менi щось тут не подобається»?

Пiзно вночi, коли вже намагався заснути, почув кроки. Тихi, неквапливi. Хтось йшов стежкою мiж будинками. Не ховався. Просто — йшов. Я визирнув. Темно. Тiльки свiтло з сараю освiтлює клапоть землi. Нiкого. Зранку на моєму парканi хтось повiсив дротяну петлю. Наче для дрiбної здобичi. Або знак. Я не знав мiсцевих прикмет. Але виглядало це дивно.

Я пiшов у бiк магазину — i там побачив пiдлiтка рокiв п’ятнадцяти. Вiн стояв на зупинцi, в руках — сiк у пакунку.

— Ти з боку дiда Iллi? — запитав вiн.

— Так. А що?

— Я бачив. У його вiкно свiтили лiхтариком. Думав — вiн сам. А потiм свiтло зникло. I все. Вiдтодi — тиша.

— Коли це було?

— Днiв три тому. Я мамi сказав — вона наказала не втручатися. Каже: тут залiзеш — потiм сам винен будеш.

Вiн пiшов, не попрощавшись.

Я зайшов до мiсцевого магазину. На дверях — шматок оголошення: «Будинок продається. Без посередникiв». Номер телефону. Будинок — дiда Iллi. Той самий. Де чай, пiджак, хвiртка. Уже продається. Я подзвонив.

— Алло?

— Добрий день. З приводу будинку в Берiзках.

— Уже продано, — вiдповiв чоловiчий голос. — Дуже швидко. Ми навiть не встигли повiсити оголошення як слiд.

— Перепрошую, а ви хто?

— Власник. Спадкоємць.

— А ви… родич Iллi?

— Так.

— А де вiн?

— Помер. Ще навеснi. Ми просто не повiдомляли — вiн так хотiв.

— Вибачте… — я замовк.

— А ви хто?

— Нiхто. Просто сусiд.

Вiн поклав слухавку.

Увечерi я знову вийшов. Стояв бiля паркану.

Дивився на будинок Iллi. Свiтла не було. Але за шторою — рух. Наче хтось просто пройшов. Не ховався.

Я мовчки повернувся додому. Замкнув дверi. Закрив штори. I сiв на табурет бiля стiни. Тихо. Надто тихо.

Наступного ранку я прокинувся ранiше, нiж хотiв. Не вiд шуму. Вiд вiдчуття. Наче щось у будинку не моє. Наче хтось дихає поруч.

Я встав. Вийшов. Дощ. Дрiбний, колючий. Двiр мокрий, земля липне до пiдошви.

Я знову пiшов до дому Iллi. Вже не як спостерiгач. Наче мів вiн це зробити.

Хвiртка знову привiдкрита. Пiджак зник. Але на пiдвiконнi — банка з огiрками. Кришка не закручена. Вода мутна.

Я постукав. Спочатку тихо. Потiм голоснiше. Тиша.

Взявся за ручку. Не замкнено.

Вiдчинив дверi. Обережно.

Усерединi — все, як було. Охайно. Але не порожньо. Пахло рибою і чимось рiзким — хрiном, чи що.

Я ступив усередину.

— Iлля? — сказав я. Тихо, але впевнено.

Вiдповiдi не було.

У кутку стояв стiлець. На ньому — сорочка. Складки свiжi. На пiдвiконнi — коробка з сiрниками. Нова свiчка.

Я пройшов на кухню. Там — порожньо. Будинок тихий.

Я вийшов у двiр, оглянувся, поруч був сарай. Дуже старий, мiсцями залатаний дошками. Я зайшов. Темно. Вмикнув лiхтарик на телефонi та оглянувся. Внизу був вхiд до пiдвалу.

Я присiв. Подивився ближче. I тодi почув.

Шурхiт. Два короткi удари — нiби пальцями по дереву. Три. Потiм — тиша.

Я завмер. Прислухався. Крокiв не було. Тiльки цей звук — з перервами. Низький, глухий.

Дверцята до пiдвалу були дерев’янi. На них — камiнь. Не важкий, але видно, що покладений навмисно.

Я прибрав його. Вiдчинив. I тодi почув…

— Є хтось?..

Голос був хрипкий.

— Гей! Є тут хто?!

— Я тут, — відповів я.

Настала пауза.

— Хто ти?

— Тимофій. Я — сусід. Ви — Ілля?

Знизу на мить запанувала тиша, а потім:

— Так. Допоможи…

Я посвітив ліхтариком униз.

Сходи вели в глибину — саморобні, кволі. Жодних перил чи поручнів.

Я почав спускатись, повільно, тримаючись за вологу стіну.

Підвал був сирий, повітря просякло запахом цвілі та іржі.

На земляній підлозі лежав матрац. На ньому — чоловік. Худий, босий, загорнутий у старе пальто, сорочка сповзла до шиї. Руки були стягнуті ременем.

— Дідусю Ілля? — спитав я тихо.

Він трохи повернув голову.

— А хто ж іще…

Я присів, обережно почав розв’язувати ремінь.

— Хто це зробив?

Ілля закашлявся.

— Сусід з того краю. Молодий. Живе з матір’ю. Сказав: або виїдеш, або ми тебе “замкнемо”. Я не повірив. Дарма.

— А чого йому було треба?

— Хату. Землю. Спочатку просив продати. Потім — погрожував. А далі просто прийшов. Приніс начебто чаю. В чай щось підмішав. Прокинувся — уже тут.

— А вони?

— Казали: “Як закричиш — ніхто не почує. А як почує — зробить вигляд, що не чув”. І знаєш… мали рацію.

Я допоміг йому піднятись. Він тремтів, кульгав. Угорі я посадив його на стілець, подав води.

Він пив повільно, ковток за ковтком. Потім глянув на мене.

— Я думав, це все… Рахував дні. Потім кинув. Коли ніхто не приходить — час стає безглуздим.

— Я з’явився, бо щось не складалося. Все було… надто дивним.

Він кивнув. Не з подивом — спокійно. Мовби чекав.

Я відвів його до свого дому. Зварив чай. Викликав “швидку”. Сказав, що “впав у підвал”. Без подробиць.

Поки лікар міряв тиск, Ілля мовчки дивився у вікно. Лише коли медсестра вийшла, він озвався:

— Я не перший. Торік ще один був. Теж не хотів продавати. Спочатку сарай згорів, потім нібито поїхав. Більше його не бачили.

Я мовчав.

— Вони все роблять тихо. По-домашньому. Без крові. Щоб людина просто зникла. А тоді — будинок раптом продається. Все офіційно. Через “племінника” чи “спадкоємця”.

Він замовк.

— А заяву ніхто не пише?

— Та нікому…

Наступного дня я поїхав у райцентр. У чергову частину. Спокійно, без емоцій.

— Є факт незаконного позбавлення волі. Чоловіка тримали в підвалі три доби. Людина повнолітня, понад сімдесят років. Свідок — я.

Молодий лейтенант спершу позіхнув, але потім підняв голову.

— Хто?

— Ілля, село Берізки. Підвал у сараї. Чай зі снодійним — від сусіда. Погроза — з вимогою продати дім. Готовий усе підтвердити під протокол.

Він узяв ручку. Запитав адресу, номер телефону. Потім сказав:

— Добре, будемо розбиратись.

Минув тиждень. Я ще був у селі, коли приїхала поліцейська машина. Двоє у формі. Через пів години вивели того самого сусіда — того, що живе з матір’ю. У чорній майці й гумових капцях. Не чинив спротиву. Лише повторював:

— Ви що, з глузду з’їхали? Це маячня! Він сам туди заліз!

Його забрали.

Через три дні мені зателефонували.

— Справу відкрито. 127-ма. Незаконне позбавлення волі. Є підстави. Є свідчення.

— Дякую.

— Ви готові свідчити в суді?

— Так, звісно.

Суд відбувся через місяць.

Ілля з’явився. У костюмі. З милицею. Зайшов до зали, тримаючись за поручень. Спокійно сів. Я — слідом.

Сусід усе заперечував. Адвокат казав: “Немає доказів. Лише слова”.

Але експертиза виявила залишки снодійного в чашці. І сліди Іллі на ремені. Та відбитки сусіда — на дверцятах підвалу.

Коли зачитували вирок, він не плакав. Просто дивився в підлогу.