— Світлано, ви вдома?! — голос пролунав за дверима з такою наполегливістю, ніби зараз її виб’ють.
— Господи… — прошепотіла Світлана і повільно підійшла до вічка.
На сходовому майданчику стояла вона. Людмила Олексіївна. Свекруха. З валізою на коліщатках, у демісезонному пальті й з тим самим виразом обличчя, де очікування зустрічі змішувалося з впевненою претензією на чужу територію.
Світлана завмерла. Не відкривати? Зробити вигляд, що поїхала? Серце билося десь у горлі.
— Світлано! Я ж знаю, ти вдома! — знову гукнула свекруха. — Діма мені не відповідає, а в мене квитки на три дні! Відкривай же!
Відкрити. Вона все одно не піде. Сусіди вийдуть. Сором буде.
Клацання замка пролунало, як постріл.
— О! Ну нарешті, — вигукнула Людмила Олексіївна, заходячи до передпокою, ніби й не помітила паузи. — Замерзла вся в дорозі. У нас там сніг мокрий пішов. А ви тут живете, як у Туреччині.
Вона поставила валізу, роззулася.
— А де Діма? На роботі? Я йому весь день пишу — мовчить! Телефон вимкнений!
Світлана розтягнула губи в подобі усмішки.
— Діма… він…
— Тільки не кажи, що він знову у відрядженні, — свекруха зняла пальто й подивилась у глиб квартири. — Обіцяв же бути вдома, коли я приїду. Казав — сюрприз. Ага. Який сюрприз. Сюрприз, що тебе одну застала.
Світлана відчула, ніби підлога під ногами хитнулася.
Вона підготувала фрази. Але зараз усе вилетіло. Не ті інтонації, не та Людмила Олексіївна — насторожена, придивляється, надто уважна.
— Людмило Олексіївно… — почала Світлана обережно, але та вже пішла далі по квартирі.
— Сподіваюся, ти мене з кухні не виженеш? Хочеться чаю гарячого. І поїсти б чогось, я з поїзда. Усе в дорозі подорожчало — пиріжок сто гривень. З глузду з’їхали.
Кухня. Їхня кухня. Була. Тепер — її. Світлана увімкнула чайник і машинально відкрила холодильник. Там була вчорашня гречка, трохи салату й нарізка.
— У тебе якесь… меню для одного, — зауважила Людмила Олексіївна, присідаючи. — І речей його не бачу. Де зараз живе Діма?
Світлана мовчала. Звук чайника заповнив тишу.
— Ви посварилися? — свекруха трохи нахилилася вперед. — Він же казав, що все налагодилось. Після літа, здається, нормально було. Чи він знову в борги вліз? Я ж йому надсилала трохи. На ремонт. Хотіла допомогти, як могла.
Світлана сіла навпроти.
— Ми розлучилися.
Тиша впала на стіл, як мокрий рушник.
— Що ти сказала? — повільно перепитала Людмила Олексіївна.
— Ми… вже як три місяці не разом. Діма поїхав. Ми не спілкуємось. Він пішов сам.
— Ти брешеш, — тихо сказала свекруха. — Він не міг.
— Вiн мiг. I вiн це зробив.
Людмила Олексiївна вiдкинулась на спинку стiльця, втупившись в одну точку. Потiм рiзко звелась на ноги.
— То виходить, вiн мене обманював?! — вона вхопила сумку, витягла телефон i почала нервово набирати номер. — Жодного повiдомлення за три днi. А я думала, що з ним щось сталося! А вiн просто зник?!
— Вiн обiцяв усе сказати особисто, — Свiтлана говорила спокiйно, але всерединi все палало. — Я не хотiла, щоб ви дiзналися саме так.
— А як я повинна була дiзнатися, Свiтлано? — Людмила Олексiївна повернулась до неї. — По телевiзору? Чи в мiсцевiй газетi у рубрицi «розлучення та зради»? Ви ж тут як сiм’я жили!
— Ми i були сiм’ю, поки вiн не почав жити на два фронти.
Людмила Олексiївна вiдвернулась. Плечi тремтiли.
— То ти просто дозволила йому пiти? Так… просто?
— Це було його рiшення. Я його не тримала.
— Авжеж, — гiрко всмiхнулась свекруха. — Зручно. Бiльше не треба готувати, прати, терпіти. Свобода. Але сiм’я — це не плаття. Її не скидають i не викидають.
— А вiн не викидав сiм’ю? Коли ночами зникав i повертався з чужими парфумами на одязi?
Пауза.
— Не смiй, — прошепотiла Людмила Олексiївна. — Не смiй обмовляти мого сина.
Чайник закипiв. Але вона його не чула.
Людмила Олексiївна сiла за стiл, руки склала на колiнах. Свiтлана поставила перед нею горнятко чаю, але сама залишилась стояти бiля мийки, напружено прислухаючись до тишi.
— I все ж, Свiт, не розумiю, як ти так з моїм сином… Вiн же гарна людина. Усе в дiм тягнув, працював. А ти? Тобi все було не так, — з докором мовила свекруха.
Свiтлана повiльно повернулась, стиснувши губи.
— Ви, певно, забули, як ваш син тижнями не приходив додому. Як швендяв по барах, витрачав грошi на друзiв, а я тут з температурою i дитиною сидiла. Чи ви не знали, що вiн менi зраджував? I не раз.
— Не треба менi казочки розповiдати! Жiнка повинна терпіти. Та ти ж навiть толком не працювала! На моїй шиї сидiла, в хатi нiчого не робила. Я ж бачила. Завжди невдоволена, похмура. От Дiмка й стомився вiд цього!
— Так, я сидiла вдома, бо ви з ним наполягли! «Свiточко, сиди вдома, ти жiнка, твоє мiсце в хатi». А коли я все тягла одна — нiкому дiла не було. Ви його завжди виправдовували, а мене робили винною. А вiн? Пив, брехав, до дитини й не пiдходив!
Голос Свiтлани тремтiв. Людмила Олексiївна рiзко встала.
— Не смiй! Вiн мiй син! Ти його просто загнобила! Вiн завжди старався! А ти…
Вона не договорила. Лице зблiдло, рука схопилась за край столу.
— Мені… зле… — прошепотiла i впала на стiлець.
Свiтлана кинулась до телефону. Лiкарi, що приїхали, зафiксували стрибок тиску. Уклали жiнку, дали лiки, замiрили пульс i залишили рекомендацiї.
Через двi години на порозi з’явився Дмитро. З ним була молода жiнка в яскравiй куртцi й з нафарбованими губами.
— Мамо, як ти? — буркнув вiн, не глянувши на Свiтлану.
— Краще, — озвалась та з лiжка. — А це хто?
— Лєна. Ми тепер разом, — вiдповiв, нiби кидаючи виклик.
Жiнка в коридорi оглянула квартиру i фиркнула:
— Маловато. Та ще й ремонт старий.
Свiтлана мовчала. Людмила Олексiївна дивилась на сина, потiм на Лєну. Пауза затягнулась.
Пiзнiше, коли вони пiшли i квартира знову опинилась у тишi, свекруха покликала Свiтлану на кухню.
— Пробач менi. Я… я не все знала. Думала — син у мене золото. А тепер бачу… Ти трималась. А вiн… Я помилялась. Пробач.
Свiтлана кивнула. Очi наповнились сльозами, але вона мовчала. Вперше за багато рокiв — не треба було нiчого доводити.
Коли Свiтлана повернулась iз садка з Льошкою, щось одразу здалось їй не так. Дверi квартири були прочиненi, зi середини долинали голоси, звук металу, що гримiв. Льошка побiг уперед, але мати швидко зупинила його.
— Зачекай… — прошепотiла i увiйшла.
На кухнi стояв Дмитро з мiкрохвильовкою в руках. А Людмила Олексiївна порпалась у шафках, витягуючи каструлi й пательнi.
— Це що ще таке?.. — не встигла закiнчити Свiтлана, як свекруха рiзко обернулась:
— Ми своє забираємо. Все, що тут — Дiмине! Вiн усе купував! А я половину грошима допомагала!
— Ви при своєму глуздi?! Поки я в садок поїхала, ви тут усе тягнете?! — голос тремтiв вiд лютi.
Дмитро мовчки продовжував збирати речi.
— Та ти взагалi в його квартирi живеш! — не вгавала Людмила Олексiївна. — I ще претендуєш на технiку? То заплати!
Свiтлана поставила сина вбiк, щоб не чув, i ступила ближче:
— Квартира — у заставi в банку! Пiд кредит, який ми брали, щоб виплатити борги вашого синочка! Я вже другий рiк тягну цей тягар, поки вiн з бабами розважається! А тепер ви прийшли забирати те, за що я щомiсяця кровно плачу?!
Мовчання. Потiм свекруха прошипiла:
— Невдячна. Жила як у Бога за пазухою. Сина мого отруїла. Тепер кричиш, що важко? Та без нас ти пропала б!
Щось клацнуло всерединi.
— Геть з квартири! — крикнула вона, вказуючи на дверi. — I ти, Дiма, теж! Без дозволу — не приходити! I дитину без мого дозволу не чiпати!
Свекруха ахнула.
— Ти здурiла!
— Нi. Нарештi протверезiла, — спокiйно вiдповiла Свiтлана.
Дмитро жбурнув сумку, щось буркнув i вийшов. Свекруха ще хвилину стояла, потiм грюкнула дверима.
Пройшло кiлька тижнiв. Свiтлана зрозумiла: повертати такого чоловiка — марно. Вона зiбрала речi, не стала дзвонити в банк — кредит тепер — не її клопiт. Взяла сина за руку i з’їхала.
Життя попереду не обiцяло легкостi. Але в ньому вже не було зрад, крику i страху за завтра. Льошка стиха притискався до мами i шепотiв:
— Мам, ми впораємось. Правда?
— Обов’язково, — вiдповiдала Свiта. — У нас усе вийде.
