— Твоя вагітна kоханkа телефонувала. Передала привіт! — кинула Ірина в повітря, не відриваючись від плити, де на сковорідці шкварчало щось буденне, давно знайоме, як і їхнє спільне життя.
Андрій застиг на порозі кухні. Двадцять років — ціле життя — промайнули перед очима в одну мить. Ключі вислизнули з руки й упали на підлогу з дзвоном, який, здавалося, розірвав тишу.
— Що ти таке кажеш? Яка коханка? — голос його здригнувся, видаючи всі страхи та сумніви останніх місяців. Земля йшла з-під ніг.
— Аліса. Твоя помічниця, здається? — нарешті обернулась Ірина, склавши руки на грудях. — Молоденька така, двадцять п’ять. Каже, вже четвертий місяць. Вітаю, татусю!
У її очах була така біль, що Андрію захотілося провалитися під землю. Або прокинутися. Так, просто прокинутися й зрозуміти, що це страшний сон.
— Іро, я все поясню… — почав він, але слова застрягли в горлі.
— Поясниш? — вона хрипко засміялась. — Що саме, Андрійку? Як «розважався» зі своєю секретаркою, поки я оббивала пороги клінік, намагаючись завагітніти? Чи як брехав, що затримуєшся на роботі?
Сковорідка загрозливо зашипіла, і запах підгорілого м’яса наповнив кухню. Ірина машинально вимкнула газ, ніби це могло зупинити все — біль, злість, зраду.
— Знаєш, що найогидніше? — її голос знизився до шепоту. — Я ж відчувала. Всі ці твої «наради», пізні дзвінки, відрядження… Але вірила. Як дурепа, вірила…
— Іринко, послухай… — Андрій зробив крок до дружини, але вона різко виставила руку, немов поставила між ними невидиму стіну.
— Не підходь! — у її очах блиснули сльози. — Боже, як же гидко… Двадцять років коту під хвіст!
— Припини, — він намагався опанувати себе, але голос зрадливо тремтів. — Давай спокійно поговоримо. Це все… складно.
— Складно? — Ірина знову засміялась, але в тому сміху вже бриніли ридання. — Що тут складного? Завів молоденьку коханку. Вона завагітніла. А я… — голос зірвався, — я просто стара безплідна зозуля, так?
— Не кажи так! — він усе ж ступив крок уперед, хотів обійняти її.
Ірина вирвалася з його рук, наче обпечена. Наступної миті лункий ляпас прорізав тишу.
— Забирайся, — прошепотіла вона, голос тремтів. — Іди до своєї… до неї. Раз вона змогла дати тобі те, чого не змогла я.
— Іро…
— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — вона схопила солонку й жбурнула в нього.
Андрій відсахнувся, сіль розсипалась по підлозі, кристали заблищали у світлі лампи. «Погана прикмета», — майнуло в голові.
— Я зателефоную… — пробурмотів він, відступаючи до дверей.
Ірина мовчки відвернулась до вікна. Її плечі здригались, ніби від холоду, хоча надворі давно було тепло.
Уже в передпокої, поспіхом натягуючи пальто, він почув приглушене ридання. Рука завмерла на ручці дверей. Але що він міг сказати? Як виправдати зраду?
Двері грюкнули. У спорожнілій квартирі запанувала тиша. Лише настінний годинник цокав — весільний подарунок його батьків. Двадцять років. Відмірював кожну секунду їхнього життя.
Ірина повільно сіла на стілець. Погляд впав на розсипану сіль. «Кажуть, це до біди», — подумала вона й раптом істерично розсміялась. Мовби без прикмет було незрозуміло, що її життя щойно розлетілося на друзки.
Телефон завібрував у кишені халата. Ірина витягла його тремтячими руками. СМС з незнайомого номера:
«Пробачте. Я не хотіла, щоб усе так склалося. Аліса».
— Су*а, — прошепотіла Ірина, стискаючи телефон до болю. — Маленька гадина…
За вікном починав накрапати дощ. Перші краплі вдарили по карнизу — ніби хтось грав сумну мелодію на невидимому ксилофоні.
Ірина встала, машинально взяла віник і совок. Поки збирала сіль, у голові крутилася дурна думка: «Я навіть не запитала, кого вона чекає — хлопчика чи дівчинку…»
Вона зупинилась, стиснувши совок. Сіль, дощ, тиканя годинника — все злилося в одну безперервну реальність. Ніби життя тепер існувало тільки в цих дрібницях. Більше нічого не лишилось.
Андрій сидів у машині біля дому Аліси й тупо втупився в телефон. П’ятнадцять пропущених від матері — очевидно, Ірина вже встигла все розповісти свекрусі. Та завжди обожнювала невістку.
— І що тепер? — запитав він своє відображення в дзеркалі заднього виду. Пом’ятий чоловік сорока п’яти років дивився на нього з докором.
Телефон завібрував у руці. «Аліса» — висвітилась на екрані.
— Так, крихітко…
— Де ти? — її голос тремтів, ось-ось розплачеться. — Мені було так страшно… Вона така страшна була!
— Хто? — не зрозумів Андрій.
— Твоя дружина! Приходила до мене на роботу, влаштувала скандал…
— Що?! — він різко вирівнявся. — Коли?
— Годину тому… — Аліса схлипнула. — Кричала на весь офіс, що я зруйнувала вашу сім’ю. Кинула мені в обличчя якісь папери… Андрію, це були її результати обстежень. На безпліддя.
Він зі стогоном опустив голову на кермо.
— Я не знала… — продовжувала вона. — Чесно не знала, що у вас не може бути дітей. Думала, просто не хочете…
«А я знав, — промайнуло в думках. — Знав і все одно…»
— Приїдь, — попросила вона. — Мені страшно самій.
— Уже їду, — коротко кинув він.
Андрій завів авто, але не встиг рушити з місця — телефон знову задзвонив. Цього разу — мати.
— Так, мамо.
— Ах ти… пес! — пролунало з трубки. — Що ж ти накоїв?! Совість зовсім втратив?
— Мам…
— Мовчи! Іринка вся в сльозах, ледве заспокоїла. Стільки років разом, а ти?! З якоюсь хіхотушкою?!
— Мамо, я…
— Я тобі більше не мати! — відрубала вона. — Поки не схаменешся — не дзвони. І на поріг не з’являйся!
Трубку поклали. Андрій опустив телефон на коліна, ніби той раптом став надто важким. Було тихо. Тільки мотор гудів рівномірно.
Він подивився на будинок Аліси. Вікна світилися теплим світлом. Але зайти туди він не міг. Зараз — ні.
Він заглушив двигун. Машина завмерла. І він залишився один — серед тиші, яка раптом стала голосною.
Пискнули гудки в трубці.
— Твою ж… — прошепотів Андрій і вдарив по керму.
Новий сигнал — повідомлення від Ірини:
«Документи на розлучення будуть готові за тиждень. Речі забереш на вихідних. Я поїду.»
Він перечитав це кілька разів. «Розлучення». Все. Двадцять років. Кінець.
Знову дзвінок — Аліса.
— Ти скоро? Живіт ниє…
— Уже їду! — рвучко відповів Андрій, різко вивертаючи кермо.
Дощ посилювався, двірники ледве справлялися, місто розмазувалось у сірій пелені за вікном.
Телефон завібрував у кишені. Напевно, мати. Андрій навіть не дивився. Навіщо? Все вже валиться. Він не розумів, як так вийшло.
Рік тому Аліса прийшла на стажування. Молода, усміхнена, з блиском надії в очах. Дивилася на нього так, як колись дивилася Ірина… Корпоратив, шампанське, випадкове доторкання. І пішло… Він вигадував відмовки для дружини, віз Алісу по ресторанах, знімав квартиру для зустрічей, ніби був хлопчиськом. Думав, що знову молодий.
«Ідіот, — думав він. — Старий дурень…»
Телефон задзвонив знову.
— Так, Алісо, я…
— Це не Аліса, — почувся голос Ірини. Спокійний. Несподівано рівний. — Я зробила тест. Уявляєш? Я теж вагітна.
Усе завмерло. Скрегіт гальм. Удар. Темрява.
— Інфаркт, — сухо мовив лікар. — І черепно-мозкова травма. Стан стабільно тяжкий.
Ірина стояла біля вікна реанімації. Дивилася на Андрія в дротах і трубках. Поруч — Аліса, обличчя в долонях. Тихі схлипування.
— Перестань ревіти, — кинула Ірина, не відриваючи погляду. — Це не серіал.
— Вибачте… — Аліса витерла очі. — Просто я… ми… дитина…
— Ага. Дитина без тата. А я — без чоловіка. Як мило, правда?
— Ви… ви теж…? — прошепотіла Аліса, поглянувши на живіт Ірини.
— Теж залетіла? Угу. Двадцять років — нічого. А тут — бах. Напевно, від стресу.
Кардіомонітор подавав ритмічні сигнали. За вікном — дощ. Як символ усього, що зараз відбувалося.
— Знаєш, — промовила Ірина, — я ж його з першого курсу любила. Худий такий, в окулярах. Усі сміялися, а я — бачила, хто він насправді.
Аліса мовчала.
— Потім весілля. Кільця, біла сукня. Його мама раділа: «Гарна буде невістка». А я — «шлюбна несправність».
— Не кажіть так…
— А як? Я скільки лікарів обійшла? Скільки процедур? А він: «Не переймайся, кохана, і без дітей зможемо». Брехав.
— Він вас любить…
— І тебе, коли з тобою спав? — Ірина засміялась гірко.
Аліса згорнулась у кріслі.
— Я думала, це любов…
— А я — просто стара стерва, так?
— Ні…
— Знаєш, я тебе майже розумію. Ти ж просто впала в пастку. Як і я колись. Але проблема — він мій чоловік.
Андрій сіпнувся. Вони обидві піднялись. Знову затих.
— Що будемо робити? — обережно запитала Аліса.
— Народимо. Обидві. Буде у нього двоє дітей. Хто знає, може й дружитимуть.
— А він?
— А він? Виздоровіє — хай вибирає. Хоча… вибір не дуже: стара з животом чи молода з дитиною.
— Я не претендую…
— Претендуєш. Усі ви претендуєте. Але знай — двадцять років мого життя я не віддам. Ти — просто пасажирка не на той потяг.
Медсестра постукала.
— Вибачте, час вичерпано.
— Йдемо, — сказала Ірина. — Покажу, де тут чай.
Андрій отямився за тиждень. Перше, що побачив — Ірина з рукою на животі.
— Іро…
— Прокинувся, герой? — з усмішкою сказала вона. — А я думала, ти вже з ангелами…
— Вибач…
— Не треба. Був тут адвокат. Квартиру ділити не буду. Машину залишай собі. З роботи я звільнилась.
— Що?.. Чому?
— Їду в Твер. До батьків. Там чистіше повітря.
— Іро…
— Я тут багато чого переосмислила. Я не хочу бути звичкою.
Вона встала.
— Аліса приходила щодня. Плакала. Сказала, що не претендує. Я їй залишила номер хорошого гінеколога. І ріелтора.
— Ти що?.. — він не вірив своїм вухам.
— А що? Ми ж тепер «в одному положенні». Смішно, правда? Стільки років нічого, а тут одразу двоє.
За вікном гриміла перша весняна гроза.
— Не проводжай. Я вже викликала таксі. Документи на розлучення підпишеш, як одужаєш.
— Іро…
— Я тебе любила. Дуже. А тепер ніби відпустило. Дякую тобі за це. І їй — теж.
Вона пішла, тихо прикривши за собою двері. У палаті залишився легкий аромат її парфумів. Тих самих, які він дарував їй щороку на річницю.
Андрій дивився у вікно, за яким весняна гроза змішувала дощ зі снігом. У вогкому березневому місті дві жінки носили під серцем його дітей. Два різні світи. Два шляхи. Одна історія.
«Цікаво, — подумав він, — а діти дружитимуть?..»
