Дзвінок прорізав затишну вечірню тишу квартири. Запізно для гостей. Таня витерла руки об фартух і пішла відчиняти, чекаючи побачити сусідку.
Але на порозі стояв Андрій. Її чоловік. А поруч із ним, трохи ховаючись за його ногу, — незнайомий хлопчик років шести. Блідий, з великими, наляканими очима.
— Андрію? А це… хто? — голос Тані здригнувся, став тонким. Здавалося, повітря в одну мить вийшло з легенів.
Андрій не дивився їй в очі. Він м’яко підштовхнув хлопчика вперед, впускаючи його в передпокій, і сам зайшов слідом.
— Таню… я тобі зараз усе поясню. Заходь, Пашо.
Хлопчик нерішуче переступив поріг, розгублено озираючись. На ньому була явно чужа, завелика куртка, а за спиною Андрій ніс невелику потерту спортивну сумку — схоже, з його речами.
— Що пояснити? Хто цей хлопчик, Андрію?! — Таня відчувала, як усередині все холоне. Вона дивилася на чоловіка, але бачила лише його напружений профіль.
— Таню… — він нарешті підняв на неї очі, і в них було стільки провини й втоми, що у неї защеміло в грудях від поганого передчуття. — Це Паша. Йому шість. І він… він мій син.
Світ хитнувся. Звуки стали далекими, глухими. Таня вхопилася рукою за одвірок.
Син?!
Його син?
Шість років?!
— Як… як це син? Від кого? Андрію, ти що таке кажеш?!
У голові стукало лише одне. Їхній Маші — чотири. Вона зараз дивиться мультики в дитячій. Їхня єдина, улюблена донечка…
— Її звали Оля, — голос Андрія був тихим, глухим. — Це було ще до тебе, Тань. Давним-давно. Безглузда помилка… одна ніч. Я й гадки не мав… клянуся, не знав, що вона тоді завагітніла. Вона нічого не сказала, просто зникла, поїхала…
Він говорив уривчасто, поспіхом, ніби боявся, що вона його переб’є, крикне.
— А сьогодні мені подзвонили… Вона… вона померла, Таню. Вчора. Довго хворіла. Родичів у неї немає. Зовсім. І Паша… він залишився один. Його хотіли відправити в інтернат… Розумієш? Сам-один… Я не міг…
Він змовк, провів рукою по обличчю.
Хлопчик, Паша, стояв тихо, мов мишеня, вчепившись у штанину Андрія. Він дивився на Таню своїми величезними, надто серйозними очима. У них не було сліз — лише страх і якась приреченість.
Таня перевела погляд з дитини на чоловіка. Чоловіка, який їй брехав? Ні, він сказав — «до тебе»… Але ж дитина? Живий доказ минулого, про яке вона не знала? Біль і образа піднялися хвилею, затопивши все всередині.
— Татку, ти прийшов? А хто це? — з дитячої вибігла їхня Маша, скуйовджена, смішна, в піжамі з кошенятами. Вона з цікавістю глянула на незнайомого хлопчика.
Андрій здригнувся.
Таня дивилася на налякане личко Паші, на розгублене обличчя чоловіка, на свою безтурботну донечку. В голові панував туман. Зрада? Обов’язок? Жалість? Що вона повинна відчувати? Що робити?
Вона зробила глибокий вдих, намагаючись приборкати тремтіння в руках. Підійшла до хлопчика, присіла поруч, намагаючись заглушити біль у грудях.
— Привіт, Пашо, — її голос звучав чужо. — Ти… хочеш їсти?
Хлопчик несміливо кивнув. Його губи тремтіли.
Таня підвелася. Їсти. Найпростіше, що можна було зробити в цей абсурдний, перевернутий вечір. «Нагодувати його», — подумала вона, як господиня, в якої раптово з’явився голодний гість. Але це був не гість. Це був його син. Чужа дитина, що тепер стояла у її передпокої.
Андрій досі стояв біля дверей, мов приклеєний. Маша підійшла до Паші, обережно торкнулася його куртки.
— А чому він такий… сумний? — Він стомився, Машенько. Він… він трохи поживе з нами. Покажи йому свої іграшки, добре? Познайом його з усім, — тихо сказав Андрій, намагаючись усміхнутися доньці, хоча вийшло натягнуто.
Очі Маші округлились від здивування, але швидко заіскрились цікавістю. Новий гість у домі, ще й хлопчик майже її віку! Вона подивилась на Пашу, потім на тата, потім знову на хлопчика — і, трохи подумавши, рішуче кивнула.
Таня пішла на кухню, відчуваючи себе марионеткою. Руки робили звичне — діставали тарілки, підігрівали суп. А думки оберталися навколо одного — шість років! Всі ці роки! Як він міг не знати? Невже справді була лише «одна ніч»?
Образа зростала. Гостра, пекуча. Мов ніж у серце. У них була своя родина, своє життя, маленька Маша. А тепер що? Минуле, яке увірвалося й загрожує все зруйнувати.
Паша їв мовчки, дрібними ковтками. Таня сиділа навпроти, спостерігаючи. Він був худенький, коліна випирали з-під джинсів. А очі… такі дорослі. Занадто. У них — сум і тривога.
Маша крутилась поруч, намагаючись його розговорити, показувала іграшки. Паша лише хитав головою або відповідав стиха.
Андрій сидів поруч із Танею, намагався взяти її за руку. Вона відсмикнула. Не зараз. Не могла. Між ними стояла стіна — з мовчання, з болю, з шоку.
Після вечері Таня повела Пашу до Машиної кімнати. — Поки що спатимеш тут, на Машиному диванчику, добре? Завтра щось придумаємо. Хлопчик кивнув. Зняв кофту. Під нею — тонка майка. На ногах — протерті шкарпетки. Жалість вколола серце, але одразу відступила, витіснена іншими почуттями.
Маша, на подив Тані, швидко заснула поруч із новим «сусідом». Уклавши дітей, Таня повернулась у вітальню до Андрія.
Час істини
Тиша, що настала в квартирі після дитячого сміху, була гнітючою. Таня сіла навпроти чоловіка, схрестивши руки на грудях. — Поясни. Все. Від початку до кінця, — голос її був твердим, хоч і тремтів.
Андрій згорбився на дивані, прикрив обличчя руками. Заговорив приглушено, надломлено: — Оля… Це було шість років тому. Конференція. Один вечір. Клянуся, я не знав. Думав, що це просто епізод. Забув…
Він підвів на неї червоні, втомлені очі.
— І ти не здогадувався, що в тебе буде син?! — голос Тані зірвався на шепіт.
— Я не брехав! Я справді не знав! Вона не сказала! Жодного слова всі ці роки! — Він підвівся, розвів руками. — А сьогодні — дзвінок. Із служби опіки. Оля померла. Рак. Вона залишила листа… вказала мене батьком. У Паші нікого більше немає. Його мали відправити в інтернат!
Він замовк, ледве дихаючи. Потім тихо, з болем у голосі, додав: — Я поїхав туди. Побачив його… Тань, він такий малий, розгублений… І очі… Ті самі, як у мене в дитинстві. Мені показали свідоцтво. Там моє ім’я. Я його батько. І я не міг… не міг залишити його там. Свого сина…
Кожне слово було як голка в серце. Не зрада, не зумисне — але минуле, яке вдерлося в їхнє теперішнє.
Ніч пройшла в тумані. Андрій спав на дивані. Таня крутилася в ліжку, яке здавалося чужим і холодним.
Наступного ранку після короткої телефонної розмови з кимось з роботи, Андрій увійшов на кухню, виглядав спустошеним.
— Дзвонив начальник. Мушу йти. Не можу відмовити. Я ненадовго. — Зараз? На роботу?! — Таня не вірила почутому. — Так склалося, Тань. Я швидко.
Він пішов, залишивши її саму — з Машею, Пашею й сумнівами. І з цією потертою спортивною сумкою, як німим докором.
День тягнувся вічністю. Маша вже встигла затягти Пашу у всі свої ігри, водила його по квартирі. Паша був тихим, але слухняно слідував за нею, часом навіть несміливо усміхаючись.
А Таня… Таня ходила як тінь. Готувала, прибирала, відповідала Маші, але ніби чужими руками. Всередині — буря. «Чому? Чому не як у людей? За що мені це?» — калатало у скронях. Біль, злість і несподівана ніжна жалість до мовчазного хлопчика.
Голос серця
Після обіду пролунав дзвінок. На порозі — мама. Ніна Семенівна. Вона завжди приходила без попередження. — Привіт, мамо, — Таня намагалася всміхнутися. — Що з тобою? Не спиш ночами? — мати увійшла і глянула в коридор.
І тут із дитячої вибігли Маша й Паша. — Бабусю! — Маша обійняла її.
Ніна обійняла внучку, потім помітила Пашу. — А це… чия дитина? — запитала вона, здивовано дивлячись то на хлопчика, то на доньку.
Таня, зібравшись, коротко розповіла. Про Андрія, Олю, Пашу. Мамин погляд каменів з кожним словом. Коли Таня замовкла, Ніна Семенівна мовила важко: — Ти в своєму розумі? Взяти чужу дитину? Від коханки? Таню, схаменися!
На кухні вона говорила жорстко: — Віддай. У дитбудинок. У вас життя, ще дітей народите. Навіщо це тягло? Подумай про Машу. Про себе. Андрій приніс — а тобі це розгрібати? Він чоловік, йому байдуже. А ти — мати!
Кожне слово било. Таня мовчала, серце стискалося. Може, мама має рацію?
І тут на кухню зайшли діти. — Мамо, дивись, що я намалювала! — вигукнула Маша.
На малюнку — сонечко, будинок і четверо людей. Таня стисло зітхнула. Паша подав їй ще один малюнок: мама, тато, Маша і він — тримаючись за руки. Сім’я.
Він глянув на неї. Маша світилася поруч. Таня побачила їх. Двох. Своїх. Не своїх. Але таких рідних…
Таня обняла їх обох. Паша завмер, а потім обійняв її у відповідь. Маша обійняла з іншого боку. І Таня відчула силу, ясність. Рішення прийшло раптово, але твердо.
Ніна побачила це — і зрозуміла. Таня вирішила.
Коли діти пішли, вона вибухнула: — Ти що робиш?! Він зруйнує все! Подумай!
Але бачачи, що Таня незламна, змінила тон, стала благати: — Віддай, доню, він чужий, ти зіпсуєш життя…
Слова більше не чіпляли. Таня різко встала. — Мамо, досить! Замовкни! — її голос тремтів від напруги. Вона вдарила по столу. Чашка розбилась.
— Паша залишиться з нами! — вигукнула Таня. — Він тепер мій син!
Ніна зблідла. Хотіла щось сказати — але Таня вже не слухала. Все було вирішено.
Мати мовчки вийшла. Двері грюкнули.
Таня залишилась у кухні. Серце калатало. Руки тремтіли. Але вперше за довгий час вона відчула: це — правильно. Це — її вибір. І він більше не зміниться.
