Коли Паші ще не виповнилося й п’яти, його маленький світ обвалився — не стало мами. Хлопчик стояв у кутку кімнати, не розуміючи, що відбувається. Дім був наповнений незнайомими обличчями, які він бачив уперше. Люди метушилися, стиха перемовлялися, дехто стримано схлипував. Паша з подивом озирається навколо, не розуміючи, навіщо ці чужі прийшли в їхню квартиру і чому всі дивляться на нього з жалем.
Тато тримався осторонь, ніби між ним і сином з’явилася невидима стіна. За весь день він не обійняв Пашу, не сказав ні слова. Зате чужі один за одним підходили і говорили дивні речі: «Тримайся, хлопчику», «Співчуваємо». Та Паша не розумів, з якого приводу всі так співчувають. Чому всі раптом стали такими серйозними і тихими?
Інколи він підходив до труни. Дивився на маму — вона була зовсім не схожа на ту, якою він її пам’ятав. Зазвичай мама зустрічала його усмішкою, розповідала казки перед сном, співала колискові. А тепер вона лежала нерухома, надто бліда, із застиглим обличчям. І усмішки тієї вже не було. Було страшно.
Життя без мами здавалося Паші сірим і беззмістовним. Минуло два роки. Батько знову одружився. Здавалося, що все має налагодитися, та стало ще гірше. Мачуха, Галина, не стала рідною. Навпаки — постійно прискіпувалася, кричала, дорікала з будь-якої дрібниці. Здавалося, вона тільки й чекала, коли Паша щось зробить не так.
Тато переважно мовчав. Не захищав, не втручався. Мабуть, думав, що син уже звик до нової реальності, що біль залишився в минулому. Та це було зовсім не так. Кожне різке слово Галі в’їдалося хлопцеві в серце. І він все сильніше сумував за мамою.
Сьогодні був особливий день — мамине день народження. Паша прокинувся з одним бажанням: піти на цвинтар і принести мамі її улюблені квіти — білі калли. Він добре пам’ятав, що саме вони були в руках мами на тих фото, де вона була щасливою.
Та де восьмирічному хлопчику взяти гроші на букет? Паша вирішив звернутися до батька.
— Тату, можеш дати трохи грошей? Вони мені дуже-дуже потрібні…
Він ще не встиг пояснити, навіщо, як до кухні визирнула Галина — наче підслуховувала.
— Ти що це, Пашко, зовсім совість втратив? Не соромно в тата гроші клянчити? — її голос аж тремтів від роздратування, що переходило в крик.
Тато підняв голову, намагаючись її вгамувати:
— Галю, не гарячкуй. Він же ще не пояснив. Малий, навіщо тобі гроші?
— От саме в цьому і проблема, Влад! — не вгавала Галина. — Ти йому надто багато дозволяєш. Скоро зовсім без дозволу з гаманця тягатиме! Побачиш!
Тато кину на неї важкий погляд, і вона, стискаючи губи, зникла на кухні. Паша весь цей час стояв із похиленими плечима.
— То що трапилося, синку? Щось у школі? Хтось ображає? — вже лагідніше запитав батько.
— Я хотів купити мамі квіти… білі калли… — прошепотів Паша майже беззвучно.
Почувши це, Галина, яка саме проходила повз, ледь не впустила чашку. Голосно пирхнула:
— Квіти він зібрався купувати! Ти взагалі розумієш, як важко ці гроші заробляються? Квіточки мамі… Нарвав би з клумби — і вистачить!
— Ці квіти не ростуть на клумбах… — спокійно, але впевнено сказав хлопчик. — Ті, що мені треба, продаються тільки в магазині.
Батько й далі думав, що це не така вже й важлива справа. Але сперечатися не став — не хотів ранити сина. Змінив тему:
— Галю, а чого ти тут сновигаєш? Йди вже обідом займися, я голодний.
Жінка одразу пішла. З Пашею вона могла сперечатися, але з чоловіком — ні.
Тато повернувся до газети. Паша зрозумів: грошей він не отримає. Пішов до своєї кімнати, дістав скарбничку. Монет було мало, але, може, вистачить?
Він вискочив із дому й побіг до найближчого квіткового магазину. У вітрині одразу побачив їх — білі, як сніг, калли. Надзвичайно гарні, мов не справжні.
Стояв перед склом і не міг відвести погляду. Нарешті зважився — зайшов усередину.
— Чого треба, малий? — суворо поцікавилася продавчиня. — Це не крамниця іграшок. Тут лише квіти.
— Я не просто дивитися… Я купити хочу. Калли… Скільки коштує букет?
Вона назвала ціну. Паша висипав усі монетки з кишені. Не вистачало. І чимало.
— Будь ласка… — почав благати. — Я можу допомагати вам тут. Прибирати, мити підлогу… Я все відпрацюю! Тільки продайте мені букет у борг…
— Та ти що, з неба впав? — скривилася продавчиня. — Думаєш, я меценатка? Геть звідси! А не то викличу поліцію!
Та Паша не здавався. Йому потрібні були саме ці квіти. Саме сьогодні. Він пояснював:
— Я поверну. Обіцяю! Я зберу скільки треба! Прошу…
— Подивіться на нього! Артист який! — заголосила вона, так що люди на вулиці стали обертатися. — Де твої батьки? Може, в соцслужбу звернутись? В останній раз кажу — геть звідси!
У цю мить до магазину підійшов чоловік. Він випадково почув крики.
Зайшов саме в той момент, коли продавчиня вже кричала на заплаканого хлопця. Його обличчя насупилось — він не виносив несправедливості, особливо щодо дітей.
— Чого ви на дитину репетуєте? — суворо звернувся до продавчині. — Він що, щось украв? Це ж дитина.
— А ви хто такий? — огризнулася вона. — Його родич? Не втручайтеся, якщо не знаєте ситуації! Хлопець майже букет украв!
— Та ну! — підвищив голос чоловік. — Це «майже украв»? Та ви на нього накинулися, як хижачка. Йому допомога потрібна, а не погрози! Совість маєте?
Він обернувся до хлопця, що стояв у кутку, скрутившись, зі сльозами.
— Привіт, друже. Я — дядько Юра. Розкажеш мені, що трапилося?
Паша схлипнув, шмигнув носом і ледь чутно почав:
— Я хотів купити мамі калли… Вона дуже їх любила… А три роки тому вона померла… Сьогодні її день народження… Я хотів на кладовище…
Юра відчув, як щось защеміло в серці. Історія торкнулася його до глибини душі. Він присів навпроти:
— Знаєш, твоя мама б пишалась тобою. Не кожен дорослий здогадається так вшанувати пам’ять. Ти справжній чоловік.
Потім він звернувся до продавчині:
— Покажіть, які саме калли він хотів. Я куплю два букети — йому і собі.
Паша показав на ті, білі, мов порцеляна, калли. Юра здригнувся — саме їх він і сам збирався купити. Але нічого не сказав. Просто подумав: «Збіг? Чи знак?»
Невдовзі Паша вийшов із магазину, несучи ті самі квіти, про які так мріяв. Він тримав їх обережно, мов скарб. Обернувся до Юри:
— Дядьку Юро… а можна я залишу вам номер телефону? Я чесно зберу гроші і поверну. Обов’язково.
Юра усміхнувся:
— Я навіть не сумнівався, що ти так скажеш. Але не треба. Сьогодні в однієї дуже важливої для мене жінки — Іри — теж особливий день. І я щойно зважився сказати їй усе, що думаю. Гарний день. Добре, що вдалося зробити щось хороше. І здається, у наших коханих — схожий смак. Калли…
Він замовк. Очі були вологі. Він дивився крізь вітрину, згадуючи її. Іру.
Вони мешкали в сусідніх під’їздах, лише кілька кроків один від одного. Знайомство їхнє сталося зовсім випадково — у дворі на дівчину накинулися хулігани з іншого району. Юра не замислювався ні секунди: кинувся на захист, не зважаючи на можливі наслідки. Після того ходив із синцем під оком, але жодного разу не пошкодував — саме з того моменту між ними почало щось народжуватися.
З роками їхній зв’язок лише зміцнів, і вже підлітками вони не могли уявити життя одне без одного. Зустрічалися, гуляли, мріяли, сміялися, підтримували одне одного. В усьому була гармонія. Всі у дворі тільки й казали: “Оце справжня пара”.
Коли Юрі виповнилося вісімнадцять, його забрали в армію. Для Іри це був удар — рік без нього здавався вічністю. У ту ніч перед від’їздом вона залишилася у нього — вперше.
Спочатку служба йшла нормально. Вони регулярно спілкувались, надсилали листи. Але на третьому місяці все змінилось: Юра отримав тяжку черепно-мозкову травму. Прокинувся в госпіталі, нічого не пам’ятаючи — навіть свого імені. Суцільна порожнеча.
Іра телефонувала, але слухавку ніхто не піднімав. Вона чекала, плакала, намагалась зрозуміти. Думала: невже він усе забув? Невже розлюбив? Урешті здалась, змінила номер, спробувала відпустити.
Університет, нові знайомства. Влад, що почав за нею залицятись, став її новим життям. Вона погодилась на зустрічі з ним, намагаючись заглушити біль.
Тим часом пам’ять Юри почала повертатися. Повільно, уривками, але Іра знову з’явилася в його думках — чітко, яскраво. Лікарі сказали, що невдовзі його випишуть.
Він почав їй телефонувати — марно. Не знав, що її батьки втрутились. Вони ніколи не схвалювали Іру, вважали, що для їхнього сина потрібна «краща партія». Вони сказали Ірі, що Юра її більше не кохає, має іншу, і попросив більше не турбувати.
Нічого не підозрюючи, Юра повернувся додому. Купив букет білих калл — Іриних улюблених — і пішов до її будинку. Хотів зробити сюрприз, не телефонувати, а просто з’явитися.
Підійшовши до знайомого під’їзду, побачив її. Вона вийшла з дверей. Така ж красива. Але не одна. Поруч з нею був чоловік. Іра тримала його під руку, живіт округлився — вона чекала дитину. Юра скам’янів. Усе обірвалося.
Іра не одразу побачила його, але коли погляд їхній зустрівся, вона здригнулася, зробила крок до нього… Та Юра вже розвернувся і втік, задихаючись від сліз.
Увечері він зібрав речі й поїхав у місто, де не знав нікого. Нове життя, робота, інша адреса. Але спогади не йшли. Спочатку щодня, потім рідше — та все одно Іра жила в його серці.
Він навіть намагався побудувати нові стосунки. Але шлюб тривав менше року. Жодна не була «тією самою».
Минуло вісім років. І одного ранку Юра зрозумів: так далі не можна. Потрібно повернутись. Сказати їй усе. Дізнатись правду.
Він знову в рідному місті. Перше, що зробив — зайшов у квітковий, щоб купити ті самі калли. І там зустрів Пашу. Ще не знав, як ця зустріч змінить усе.
— Хлопчику, тебе підвезти? — запитав Юра.
— Дякую, не треба, — чемно відповів Паша. — Я вже не вперше йду до мами… знаю дорогу.
Юра дивився йому вслід. Щось у ньому було… рідне.
Потім він попрямував до під’їзду Іри. Серце билося шалено. Сусідка вийшла на звук.
— Ірочки більше нема, синку… Серце не витримало. Три роки тому як не стало…
— Як? — ледве прошепотів Юра.
— Після весілля з Владом вона сюди не верталась. І вагітна була. Влад її взяв з дитям… любив дуже. Але… не встигли. Хлопчик лишився, Пашею звати…
Юра майже впав. «Вона була вагітна… Коли виходила заміж… Значить… він мій?»
Юра попрямував на кладовище. Могилу Іри знайшов одразу. На надгробку — букет білих калл. Такий самий, як він тримав у руках. Його охопило прозріння.
— Паша… Це був він. Наш син…
Він подивився на фото Іри, і крізь сльози прошепотів:
— Пробач…
Потім рвонув назад — до того будинку, на який вказував Паша. На дворі хлопчик сидів на гойдалці. Мачуха накричала на нього, і він утік.
Юра присів поруч, обійняв.
І тут з під’їзду вийшов Влад. Зупинився. Побачив Юру.
— Я вже не сподівався побачити тебе. Так, Паша — твій. Якщо він захоче… я не проти. Іра тебе не забула. Вона хотіла знайти тебе… та не встигла.
Юра мовчав. Потім сказав:
— Завтра приїду по речі. Зараз ми їдемо. Я маю багато що дізнатись. Я запізнився на вісім років.
Він взяв Пашу за руку.
— Пробач, сину. Я не знав, що ти є…
— Я знав, — відповів Паша. — Влад не був мені татом. Мама казала, мій тато інший. І я чекав. І ось ти прийшов.
Юра підняв його на руки й заплакав. Вперше — не від болю. Від полегшення. Від любові.
— Я більше тебе не залишу. Ніколи.
Це був новий початок. Справжній.
