— Мамо, познайомся. Це Віра. Моя наречена. Ми одружуємось, мамо!
Людмила Василівна дивилась на дівчину з виразом подиву. Отакої. Де Віталька, а де така дівчина?
Краса неймовірна: висока, з довгими ногами, волосся — хвилясте, до пояса, очі зелені, з хитрим прищуром. Обличчя вкрите легкими, майже непомітними веснянками, губи — трішки повні.
«Ну, щось тут нечисто», — подумала Людмила Василівна, кинувши погляд на сина, що світився від радості, як новенький самовар.
Довгі ноги, не зовсім пропорційне тіло, плечі вузенькі, руки завеликі, а долоні широкі. Білобрисий, з вузькими губами і трохи відстовбурченими вухами.
Та не Ален Делон, що вже там.
— Ну, проходьте, не стійте.
Сина Людмила Василівна любила. Як, зрештою, і всіх трьох дітей. Але Віталька був пізньою дитиною, особливою.
Старші — Валентина й Віктор — давно жили у великих містах, сім’ї мали, діти в них підростали. Валя мала троє дітей, хорошого, хоч і значно старшого чоловіка. У Віктора теж усе гаразд: дружина із селища, двоє малюків.
А Віталька з’явився тоді, коли Людмила вже подумала, що то клімакс. Чоловікові нічого не сказала — ну навіщо йому про жіночі проблеми знати? А виявилось — зовсім не проблема, а вагітність.
Іван Петрович, чоловік її, був старший на п’ять років. Коли дізнався, світився від щастя. Прямо-таки розправив плечі, ніби помолодшав.
Немовля народилось слабеньке, але витягли. Хоч худорлявий, не вродливий, зате розумний неймовірно. У п’ять років уже читав і писав. У школі — одні п’ятірки, бібліотеку всю перечитав. Найкращий подарунок — книжка.
Історія, старовинні фоліанти — те, від чого йому очі блищали. На історичний факультет вступив легко. А тепер — одружується… Ну що ж.
— А що так терміново? Ти ж збирався ще вчитись? — запитала Людмила Василівна, сервіруючи стіл і крадькома зиркаючи на майбутню невістку.
— Мамо, Віра вагітна…
— І? До чого тут ти?
— Мамо! Віра — моя наречена! Мати мого майбутнього малюка! Ну що ти!
Родина Вороніних вважалась заможною, навіть за міськими мірками: ремонт, техніка, просторий дім — усе було. Тож Віра точно не прогадала, обравши Віталька. Гроші у них були.
Покликавши дівчину до кухні, Людмила Василівна прямо спитала, навіщо їй Віталько.
— Ви не так усе зрозуміли. Ми кохаємо одне одного, — спокійно відповіла Віра, не кліпнувши оком.
— Годі дурити, дівко. Мені байдуже, чия це дитина. Що тобі треба від мого сина? Грошей? Він ще сам не заробляє, учиться.
— Я його люблю. І він мене теж. І в нас буде дитина.
— То добре подумай, дівчинко. Я зараз його з батьком до лазні пошлю, а ти маєш час — встигнеш на останній автобус. І щоб більше до мого сина не наближалась.
Віра не зрушила з місця. Лише губи міцніше стиснула.
— Ну що ж. Автобус ти вже проґавила. Вранці поїдеш…
— Ми разом поїдемо. Я кохаю Віталька…
— Та досить мені про «любов». Ти думаєш, я дурна? Сама баба, знаю, що такі, як ти, на таких, як мій Віталько, й не глянули б…
— Я не винна, що народилася з такою зовнішністю, — і Віра розплакалась.
— Гаразд, не рюмсай. Подивимось. Іди, вмийся, не плач, наречена.
Минуло п’ять років.
Дідусь із бабусею божеволіли від Юрчика. Маленький, пустотливий — їхня радість.
Приїхав Віталій — сам. Похмурий.
— Тату! Але я не хочу додому, в нас з дідусем ще справ купа!
Віталій погладив сина по голівці і пройшов у дім. Сів.
— Що трапилось, синку? Ти захворів? А де Віра?
— Мамо, тату, не хвилюйтесь. Ми з Вірою розлучаємось.
— Що? Як це?
— Вона сказала, що полюбила іншого. І… що Юрчик — не мій син…
— Як це — не твій?! Та він вилитий Воронін! Дитину не віддам.
Наступного дня Людмила Василівна приїхала до міста. Виявилось, Віра пішла ще два тижні тому. Зізналась Віталію, що усе життя кохала іншого, і ось він повернувся.
Підстерегла її біля роботи.
— Добридень, наречено.
— Людмило Василівно, давайте без істерик. Ми дорослі люди.
— Я тебе попереджала: образиш мого сина — в омут. Не повірила?
— Ваш син повернеться до вас. А я буду з коханим і нашим сином.
— Це ми ще побачимо. Не отримаєш Юрка, і все тут.
— Ви не розумієте! Юра — не Віталів син! Нас знайшов його справжній батько!
— І де ж він був усі ці роки? Не бреши, Вєрко. Малого не віддам.
— Ми зробимо ДНК-тест. І справжній батько доведе!
— Ми самі зробимо! І зробимо!
Тест зробили через зв’язки старшої доньки. Віра була в курсі.
За результатами поїхала сама Людмила Василівна. Віра та її «коханий» теж з’явились. Розгорнула конверт, пробіглась очима.
— Ах ти ж, Вєрка! Внука хотіла вкрасти!
Листком перед носом помахала — й пішла гордо, як королева.
— Спробуєте зачепити Юрка — суд! — обернулась, кинувши погляд.
Віра намагалась переконати «коханого» перездати тест. Але він охолов. Побувши з Юрком день, зрозумів, що не відчуває нічого. І Віра вже не та…
Минув місяць. Віра зайшла до Віталія: то річ забула, то з дитиною погуляти хоче.
Ще трохи — і Віталій її пробачив. Повернулись.
Ще за рік народилась Люсенька.
Віра змінилась, округлилась. Віталій — подорослішав, став привабливим. Викладав історію, мав наукові ступені. І Віра вже почала ревнувати — стільки навколо студенток. Але Віталій бачив тільки її й дітей.
Життя тривало. Свекор помер. Усі тяжко пережили втрату.
Свекруха після народження Люсі й зовсім зблизилась із Вірою.
Про ту історію більше ніхто не згадував. Тоді тест був дорогий, а тепер — навіть коти проходять ДНК.
— Як я могла так помилитись? — думала Віра. Боялась ганьби, осуду. А потім зрозуміла — саме Віталій її щастя.
Минали роки. Одного разу Людмила Василівна зателефонувала:
— Верунь, приїдь.
Зустріла вже немолода, але з гордою поставою.
— Заходь, Верочко.
— Щось сталось?
— Є розмова, тільки між нами. Обіцяй.
— Обіцяю.
— Пробач мене, дівчинко…
— Та що ви таке кажете…
— Я тоді зробила все… з любові до сина.
— Ви мене лякаєте, Людмило Василівно.
— От, — простягнула аркуш.
Віра читала. І ще раз. Потім — упала на коліна:
— Мамочко… Давайте спалимо це.
— А попіл — за вітром. — засміялась старенька.
— Пробачте.
— І ти пробач. Тепер можу спокійно піти. Він мене кличе…
Вранці Віра вийшла з кімнати — а її вже не стало.
— Як же вона вміла… стільки років мовчала, тримала все в собі… — прошепотіла Віра, дивлячись на портрет. І їй здалося
— свекруха всміхнулась.
«Батьківство виключене…» — промайнуло в думках.
Та хто ж ті тести тоді точно робив… заспокоїла себе.
