Мій запізнілий чоловік… Вперше вийшла заміж у п’ятдесят п’ять… Минуло вже п’ять років з того дня, як ми справили весілля. Зараз мені шістдесят, а чоловікові – шістдесят п’ять. У цьому немає нічого дивного – нині трапляється всяке. Але неймовірне інше – це мій перший шлюб. І для нього – також.
І уявіть собі, заміж я не збиралася. Ніколи! Ще коли мені не було й двадцяти, мене покинув хлопець, якого я любила всім серцем. Його звали Слава. Він пішов, коли я була на п’ятому місяці вагітності. Спочатку, пробач мені, Господи, мені хотілося піти з життя. Та я зібрала себе в кулак і поклялася: ніколи не вийду заміж. Я не хотіла, щоб поруч зі мною був ще один негідник, який зникне при першій же нагоді.
І я стримала слово. Донька виросла, вийшла заміж, народилися онуки, а я, мов упертий віслюк, тягла на собі самотнє життя. І не можна сказати, що чоловіки не намагалися познайомитися. Та ще й як! Але характер у мене такий: якщо вже щось вирішила – не зійду з дороги. Та самотність зробила з мене грубувату, несхожу на жіночну людину жінку.
Та доля – вона ще та пустунка. І я хочу розповісти, як одному чоловікові все ж вдалося повести мене під вінець…
Коли я вийшла на пенсію, як і більшість пенсіонерів, взялася за город. Залишився мені від батьків невеличкий дачний будинок із земельною ділянкою. Добиралася туди електричкою. Дорога займала трохи більше години, тож я завжди брала з собою журнал з кросвордами – час минав швидко.
Одного разу на зупинці в вагон підсіли чоловік з жінкою – очевидно, подружжя – та низенький літній чоловік. Спочатку всі мовчали. Потім я почула, як жінка несміливо мовила:
– Славо, може, заїдемо до дітей, допоможемо їм? Ти ж батько…
Та її голос заглушив громовий рик чоловіка:
– Ти що, дурна?! Щоб я повзав перед цими ідіотами?!
Далі пішов добірний мат на адресу дружини й дітей. Я мимоволі підвела очі – і завмерла. Це був Слава. Той самий, який колись покинув мене вагітною. Він майже не змінився, лише риси обличчя стали зморшкуватими й озлобленими. Великий, грубий, як і раніше. Слава мене не впізнав, але помітив мій погляд і крикнув:
– А ти чого витріщилась? Відвернись, а то в око заїду!
Я заклякла. Все тіло ніби паралізувало. Та раптом трапилось несподіване. Маленький чоловік, що сидів навпроти, рішуче підвівся і встав між мною та Славою:
– Якщо не припиниш принижувати жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, який так розмовляє з жінками, – не чоловік, а нікчема. Я тебе скручу в баранячий ріг!
Я злякалася: Слава ж міг його просто розчавити. Але він відразу знітився, втягнув плечі і щось пробурмотів. І тут мене осяяло: переді мною не герой, а звичайний боягуз, який здатен підняти голос лише на жінок. А я через нього… усе життя собі зламала?! Сльози підкотили до очей. Усе промайнуло, наче фільм на прискореній перемотці – тридцять років за кілька хвилин.
Через дві зупинки Слава з дружиною вийшли, а я розплакалася. Було порожньо й гірко на душі.
– Навіть сльози не псують ваше прекрасне обличчя, – сказав із посмішкою мій захисник. Тепер він не здавався мені маленьким. Переді мною стояв справжній чоловік. Звали його Федір Борисович, у минулому – військовий.
Так ми й познайомилися. І я раптом відчула, що вперше за багато років хочу заміж. Хочу бути коханою жінкою.
І так і сталося.
Ми з Федором дуже щасливі. Життя, як виявилось, усе мудро розставляє на свої місця. І зовсім не важливо, скільки тобі років. Адже навіть у осінь життя може прийти любов і принести справжнє щастя.
