Він підійшов до мого столу в дешевій кав’ярні, коли я сиділа з паперовим стаканчиком остиглої кави в руці та дивилася у вікно, по якому невпинно стікав дощ.
— Вільно? — запитав він, вже ставлячи свій стакан з кавою в гофрованій обгортці на липкий, притрушений крихтами стіл.
Я кивнула. Він усміхнувся. «Зараз почнеться, — подумала я без звичної іронії, бо виглядав він значно приємніше, ніж нахаби, які останнім часом пробували зі мною познайомитися. — Цікаво, хто він? Плащ, костюм, ліловий краватка… Що він тут робить о десятій ранку в такому вигляді?»
Він зняв плащ, акуратно склав, повісив на спинку стільця, розстебнув піджак і сів, продовжуючи посміхатись.
«На жаль, — подумала я. — На жаль, з цього нічого не буде. І він страшенно схожий на Юена МакГрегора…»
— Я тут вперше, — зізнався він.
Його очі були блакитні з лазурним відтінком, і коли він усміхався, вони лишались трохи примруженими. Посмішка була щира, й від цього мені стало ще важче. Настала пауза — невизначена, як колір дощу. Я не люблю невизначеності, тому відповіла:
— Я теж.
Я уявила себе його очима — худа, бліда, без макіяжу, руки занедбані.
— І як вам тут? — поцікавився МакГрегор.
Мені було гірше, ніж будь-коли. Всюди, завжди. Тут і там.
— Не люблю брудних столів, — відповіла я.
Він, мабуть, порівняв мій вигляд із відповіддю й засумнівався. Насправді ж мені було байдуже. Цей стіл зі своїм безладом відволікав мене від думок і не давав опускатись у них повністю. Він уважно розглядав стіл кілька секунд, вираз його очей не змінився.
— При вході висить оголошення про пошук офіціантки, — сказав він, ніби виправдовуючись. — Мабуть, проблеми з персоналом.
— Можливо, — погодилась я. — Хоча, швидше, це проблема з розподілом обов’язків.
Він зробив ковток, повернув стакан на стіл і знову посміхнувся:
— Смачна кава!
«Зараз я його відшлю прямим текстом», — подумала я й сказала жорсткіше, ніж планувала:
— А ще я не люблю балакучих чоловіків.
Він мовчки допивав каву, не посміхаючись. Я дивилась у вікно, на машини, що заливали тротуари, на перехожих із парасольками — і намагалася зрозуміти, як жити далі.
— У вас щось трапилось? — обережно запитав він.
Мені не були потрібні співчуваючі чоловіки, але грубити далі я вже не могла.
— Трапилось, — відповіла я. — Мене звільнили три дні тому через етичні суперечності з керівництвом.
Це була чиста правда. Він задумався.
— І що далі?
— Нічого, — відповіла я. — Тепер думаю, чим зайнятись.
Я хотіла, щоб він повірив, що в мене лише ця проблема. Він виглядав так, ніби здатен вирішити будь-що, а це було найстрашніше.
— Ким ви працювали?
— Маркетологом.
Він підняв брови, провів пальцем по чолу, дістав портмоне з тисненою монограмою «І.К.О.» і простягнув мені візитку:
— Іван Костянтинович Осокін. Моє видавництво шукає маркетологів.
— Я працювала на тютюновому ринку, — сказала я, хоч і взяла візитку та заховала її в задню кишеню джинсів.
— Це не має значення, — мовив він. — Ринок є ринок. Дзвоніть у понеділок. Як вас звати?
— Марія, — збрехала я, бо хто скаже чоловіку, схожому на МакГрегора, що ти вчителька малювання на скороченні, і тебе звати Офелія?
Він подивився на мої пальці з чорними слідами вугілля. Запитав:
— У якій компанії ви працювали?
Я теж глянула — під нігтями було чорне. Усміхаючись, він чекав.
— Я не хочу про це говорити.
— Вибачте. А яка у вас освіта?
«Суріковське художнє» — могла б сказати я, та вже збрехала. Мовчала. Потім кинула погляд на його стакан:
— У вас охолола кава.
Він змінив позу, схрестив руки:
— У вас теж.
— Я не хочу більше бути маркетологом, — пояснила я, вся палаючи від сорому.
— Я зрозумів, — відповів Осокін, як людина, що вже не потребує маркетолога. — Але це не заважає вам подзвонити просто так. Як вас насправді звати?
— Офелія.
— Скільки вам?
— Двадцять вісім.
Він відкрив двері й випустив мене надвір. Його машина — чорний блискучий джип. Відчинив мені дверцята:
— Сідай.
Я сіла, радіючи, що в джинсах. У салоні пахло шкірою. Він увімкнув двірники:
— Пристебнись. Ввечері познайомлю тебе зі своєю дочкою. Їй шість. Думаю, ви порозумієтесь. І добре, що ти — Офелія. Знаєш чому?
— Ваша… жінка?
— Так. Як називається лікарня?
— Прямо до «Книжкового», потім ліворуч…
— Знаю. Та приватна навпроти парку. Нам туди?
— Так.
— Який термін?
— Дев’ять тижнів.
Він кивнув і до самої лікарні мовчав. Мене трохи нудило, я заплющила очі. Перед клінікою він заглушив мотор:
— Сиди. Скажи прізвище.
— Халіулліна. Це моє, не чоловікове.
Він усміхнувся, вийшов, але перед тим промовив:
— Я слідкував за тобою з Богдановської. Ти була без парасольки, з обличчям, що налякало мене. Стояла перед вітриною «Infant Land» три хвилини, а потім зайшла до кав’ярні. Хочеш — підемо туди ввечері. Є й кращі магазини, але…
— Я просто… там були гарні брязкальця… — прошепотіла я, плачучи.
— Дощ не стихає, — сказав він, розкриваючи парасольку. — Поплач, а я скоро повернусь. І ми разом подивимось на ті брязкальця. Добре?
