Лена чудово розуміла: на батьківщині чоловіка її навряд чи приймуть із розпростертими обіймами, адже за всі роки шлюбу вона так і не змогла завагітніти. Їхала туди з важким серцем. А як би сама ставилася до такої невістки? «Ну, точно не так», — намагалася себе заспокоїти. Та думки все одно йшли по колу, без початку й кінця. А як — не так?
Адже свекруха з дідом і бабуся Ліда начебто приймали її з теплотою — стіл накритий, баня натоплена. Ніколи вона не чула образ чи докорів у свою адресу. Але… По обмовкам свекра, по зітханню бабусі, по їхніх мовчазних поглядах і напружених паузах усе ставало очевидним: дванадцять років без дітей перекреслювали всі інші її якості.
Якось двоюрідний брат чоловіка, трохи напідпитку, ляпнув, що його батько з дядьком уже давно підбурюють Олексея знайти іншу — ту, що зможе народити. І хоча це прозвучало в нетверезій бесіді, Лена знала: «Що в тверезого на умі…».
Заміж вона вийшла ще дівчинкою. Через місяць — щось пішло не так. Через два — вже лікарня з діагнозом «позаматкова». Прогноз був обнадійливим: друга труба в порядку, шанси є. Але роки йшли, за ними — нескінченне, виснажливе лікування. Курси, які погано переносились, набір ваги, задуха, потім — схуднення і знову все спочатку. Це тривало місяцями.
Перші роки кожного місяця Лена прислухалась до себе, мріяла, уявляла, як в її тілі зароджується нове життя, але щоразу приходило гірке розчарування. З часом вона змирилася: чекати на диво постійно — неможливо. Були моменти відчаю, опускались руки, але траплялися й хвилини, коли здавалося — ще трохи, ще трохи, і все буде.
Про ЕКО тоді лише говорили. Але простим людям, таким як Лена й Олексій, це було недоступно.
Колеса поїзда ритмічно стукотіли. Як її зустрінуть? Їхати вона могла й не їхати. Але шість років тому Лена запідозрила, що в чоловіка на малій батьківщині з’явилась інша. Тоді був скандал, вона навіть пішла. Та Олексій вмовив повернутись — не присягався, не заперечував, просто взяв щирістю. І тепер теж саме він умовив її поїхати. Відпустка на північному підприємстві була довгою, майже півліта. Лена вирішила: приймуть погано — завжди можна повернутись.
Зустріли непогано. Та відчуття, що щось приховують, залишалось. Очі уникали її, слова ковзали мимо.
«Та й хай, — вирішила Лена, — я ж чужа, може, просто ніяковіють, чи недолюблюють». І вона вирішила не зважати. Допомагала в господарстві, няньчилась із піврічною племінницею, водила бабусю Ліду на прогулянки. Та, напівсліпа, дивилась на неї крізь сльози. Вечорами з чоловіком ходили на річку. Начебто все було нормально, та якесь тривожне передчуття сиділо всередині.
Якось увечері Лена прийшла на річку сама. І зненацька її прорвало — сльози хлинули й не зупинялися. Поруч зупинилась бабця з козою, присіла:
— Що, мила, важко зовсім?
— Важко, — схлипнула Лена.
— А чому?
— Дітей хочу, а Бог не дає…
— Погано, — зітхнула старенька. — А просила?
— Безліч разів!
— Значить, добрих справ Бог чекає. Дасть, коли дочекається. Не журись. Він усе знає. — І трясучою рукою перехрестила Лену.
В ті слова Лена не те щоб повірила, але вони заспокоїли. І справді — хай буде, як буде.
Наступного дня, як заведено в селі, всією родиною пішли на цвинтар — оновити огорожу, пересадити квіти. Потім — у капличку.
Лена чекала біля входу. Біля перил гралася дівчинка років чотирьох. Невдало послизнулась і застрягла ногою в кованій решітці. Лена кинулась на допомогу.
— Дякую, тітко! А як вас звати?
— Я тітка Лена. А тебе?
— Я Ліза. Ходімо, я вам щось покажу.
Вона взяла Лену за руку і повела далі між могилками:
— Дивіться, які маленькі хрестики. Тут дітки. Треба погладити хрестик.
— А навіщо?
— Щоб не боятись.
Лена не боялась, але погладила — більше, щоб не образити дівчинку. Потім витерла хрестик серветкою.
— А ти до кого прийшла?
— До мами. Але вона далеко, за лісом.
— Ліза! — покликали від каплички.
— Я тут! До побачення! Ви — хороша, я знаю! — крикнула вона і побігла.
Дивна дівчинка, без мами… Лена подумала, яке то страшне горе — втратити дитину. Їй, бездітній, не варто нарікати на долю.
Із каплички всі вийшли, окрім бабусі Ліди. Лена пішла за нею і краєм вуха вловила:
— Прости мене, Господи, за Ксенію… Хотіла щастя онуку — накликала біду…
Тоді Лена нічого не зрозуміла.
Відпустка добігала кінця. Лена допомагала сестрі чоловіка, з якою у неї були добрі стосунки. Але одного вечора, вийшовши надвір повісити білизну, випадково почула сварку:
— Та не можу я, ти не розумієш! Це буде кінець!
— Вона має право знати!
Цієї ночі Лена не спала. Зранку змусила Олексея розповісти правду. Погрожувала піти. Думала про зраду. І не помилилася.
Шість років тому він приїжджав один. Весела гулянка, колишня однокласниця… нічого не пам’ятав. Баба Ліда допомогла — сама зводила, сама підпоїла.
А потім усе розповіла сестра:
— Прости, Лен. Це наш гріх. Бабуся все молиться. Тоді вона підсунула Ксюху, думала, якщо та народить — Олексій залишиться. І народила. Дівчинку. Але Ксюша захворіла і померла через рік. Бабуся вважає, що то її вина.
— А де дитина?
— З прабабусею, бабусею Ксюші.
— Ходімо, познайомимось.
— Я сам її приведу. Хотів давно. Забрати хочу. Повинен.
У Лени був клубок у горлі. Вона не розуміла себе. Не ображалась більше. Але й не відчувала нічого до чужої дитини.
У домі чекали. Столик накритий. Баба Ліда біля ікон. Олексій пішов по дитину.
Тиша. Лише тиканя годинника.
— Йдуть, — прошепотіла сестра.
Двері відчинились. І пролунав голосочок:
— Тітка Лено, це ви? Я знала, що ви будете моєю другою мамою. А ще в мене буде сестричка, так? Братик не треба, я хлопців не люблю.
— Яка ще сестричка?
— Вона тут! — і Ліза обняла Лену, приклала вушко до її живота. — Я її чую.
Лена раптом зрозуміла: можливо, це правда. Вона ж зовсім забула… І ознаки були. Навіть ранкова нудота.
Ліза дивилася на неї так, ніби зв’язок між ними виник давно — там, на цвинтарі.
На порозі стояла старенька з тремтячою рукою — прабабуся Лізи. Вона посміхалась.
— Слава Тобі, Господи… Простив! — пролунало від ікон.
