Я — добра дружина. Люблю свого чоловіка і завжди йому довіряла. Ніколи не заглядала в його телефон, не шукала чужого волосся на піджаку. Але це було до вчорашнього дня.
Пішла я до банку — потрібно було отримати нову картку. Взяла талончик, присіла на диванчик у залі очікування. Поруч розмовляли дві жінки, обом — десь під сорок. Було видно, що одна засмучена, друга — підбадьорює подругу, хоч насправді, мабуть, вважає, що та сама винна.
Не перебиратись же через зал або втікати надвір — тож волею-неволею я стала слухачем цієї історії. Як з’ясувалося, чоловік подруги останнім часом поводився підозріло: очі блищали, мов у кота після вершків, а на сорочці не вистачало ґудзика. Можливо, якась палка коханка його й відірвала.
Як тільки чоловік пішов до душу, дружина, одержима сумнівами, полізла до кишені штанів і знайшла там телефон. Повідомлення й дзвінки дали їй чітку відповідь — зраджував. І що найгірше — не заперечував. «Так, є інша. Я її люблю, тебе — шкодую», — сказав.
— Я йому десять років життя віддала, — зі злом і сльозами бурмотіла жінка поруч. — А він…
Тут мій номер з’явився на табло, і я змушена була залишити цей сповнений болю монолог. Але вдома спогади про почуте не давали мені спокою. Мені трохи за сорок, і от-от ми з чоловіком мали святкувати десяту річницю шлюбу — рожеве весілля. Почала я уявляти, накручувати. І коли ввечері чоловік повернувся додому, була вже повністю готова до «викриття».
Чоловік повернувся пізно. Очі не блищали, а майже злипалися — втома, як у пса. Але від чого він такий змучений?
Пішов у душ — і, як у тій історії з банку, я схопила його телефон. Руки трусилися, совість кричала — але вже вирішено. Почала гортати повідомлення, і невдовзі щоки запалали. Ось воно!
У телефоні — купа повідомлень від якоїсь Королеви. Вона писала частіше, ніж банк надсилає сповіщення…
Я не наважилась читати вміст — забоялася, що побачу щось надто відверте. Зайшла в список дзвінків. Виявилось, Королева не тільки писала, а й регулярно дзвонила. А чоловік — їй.
Світ перед очима потьмянів. У грудях защеміло. Так боляче мені ще не було. Хотілося або плакати, або напитися. Або й те, й інше.
Обережно, наче в руках була граната, я поклала телефон на комод. І в цю мить у дверях з’явився він — з рушником на стегнах, мокрий, напівголий. Як тільки поглянув на моє лице, все зрозумів — ми разом давно, і вже без слів усе видно.
Я вистрілила:
— Хто така ця Королева і чому вона живе у твоєму телефоні?
Поглянув на мене, наче я щойно заговорила незрозумілою мовою. Помовчав. Тиша була така, що чути, як серце б’ється.
— Це все? — спитав він спокійно.
— Я не очікувала такого від тебе, — прошепотіла я, здавалося, що розриваюсь зсередини. У скронях пульсувала образа, у грудях палахкотіло.
Він узяв телефон, натиснув щось. Я вже подумала — дзвонить їй, щоб розповісти, що викрито. Але задзвонив… мій телефон.
Я відкрила очі, а чоловік тримав свій гаджет перед моїм обличчям. На екрані було написано, що дзвонить… Королева. Я остовпіла. У нас ж прізвище зовсім інше!
Чоловік лише посміхнувся і терпляче чекав. І тут до мене дійшло. Колись, у перші роки шлюбу, він іноді так мене жартома називав — Королева Марго. Моє ж ім’я — Маргарита.
І сором мені став більшим, ніж образа.
