-Пробач мені, Елю, але я ще молодий, здоровий чоловік. У мене є свої потреби, — Віктор ховав очі в підлогу, — мені потрібна повноцінна жінка. А ти, вибач, вже ніколи не будеш такою. Пробач! Квартиру я залишаю тобі, я ж не якийсь там покидьок!
Із цими словами він накинув на плечі великий туристичний рюкзак, підхопив дві важкі валізи й вийшов. Ельвіра мовчки проводила його поглядом. У голові — порожнеча. Та й що вона могла йому відповісти? Насильно милим не станеш.
Віктор гарно залицявся. Дарував квіти, м’які іграшки, співав пісні під вікном, цілував під місяцем, клявся у вічному коханні. Їхнє весілля було найромантичнішим серед усіх знайомих. Життя здавалося казкою. Машина, потім квартира, мрії про дитину…
На вихідних їздили до друзів на дачу. Там усе й сталося. Віктор випив і захотів додому. На вмовляння Елі та друзів відповідав:
-Завтра хочу попрацювати. Проєкт треба здати. А як я тут прокинуся, поки зберуся, поки доїду, вже півдня втрачено. А я хочу вже в понеділок показати готову роботу.
-Ти ж пив! — Еля зробила останню спробу.
-Елечко, я поїду обережно. Не більше 40 км/год. Сьогодні будемо вдома, я висплюсь і зранку сяду за справу!
Вони попрощалися з друзями й сіли в авто. Спочатку Віктор справді їхав повільно, але потім алкоголь дався взнаки — швидкість зростала.
-Вітя! Не гони! — кричала Еля. — Ти ж обіцяв! Ти п’яний!
-Не бійся! У мене п’ять років за кермом! — сміявся він, тиснучи на газ.
Попереду — крутий поворот.
-Вітенько, зменш швидкість!
-Що тут гальмувати? Дивись, як пройду!
Удар. Дзвін скла. Біль. Темрява.
Прийшла до тями Еля вже в лікарні. Спробувала встати — не вийшло. Заговорити — горло мовчало. Відчай. Поруч мама.
-Елечко, донечко! Нарешті! Євгене Миколайовичу!
Кроки. Молодий лікар у зеленому костюмі наблизився, оглянув Елю, взяв за зап’ястя, подивився в очі:
-Не хвилюйтеся. Це наслідки операції й коми. Мова повернеться.
-Це — Євген Миколайович, — пояснювала мати. — Коли сталася аварія, ніхто не хотів братися за тебе. Він оперував десять годин. Врятував тебе. Завів у кому. І сьогодні наказав виводити.
«Що з Віктором?» — хотілося спитати. І тут він з’явився.
-Елечко! Ти прокинулась! Я такий щасливий! Пробач! Я не знав, що так буде! Я все зроблю для твого одужання!
Додому вона повернулась у візку. Говорити навчилась, але рухатись — ні. Євген Миколайович прийшов перед випискою:
-Ти потрапила в тяжку аварію. Тіло повністю паралізоване. Дитина загинула. Лікування, яке я застосував, може зробити тебе безплідною. Але інакше ти б не вижила. Шанс на відновлення малий, але він є. Я маю власну методику. Спробуємо?
-Так, — прошепотіла Еля.
Спочатку Віктор старанно доглядав: годував, мив, перевдягав, робив вправи. Але з часом збайдужів. Переїхав у вітальню. Скаржився на втому.
Одного разу, приїхавши, Лідія Матвіївна застала доньку в сльозах, мокру, саму. Зятя не було. Вона все зробила, нагодувала і подзвонила чоловікові:
-Лешенько, збирайся! Їдемо жити до Елі!
Віктору влаштували розбір:
-Ти що, зовсім совість утратив? Залишити дружину в такому стані? Ти зробив її інвалідом і не можеш доглянути! Ганьба!
Через два місяці він пішов. Мама залишилася. Але Еля не хотіла боротися. Мати з відчаю подзвонила лікарю:
-Євгене Миколайовичу, благаю, допоможіть!
Того ж вечора він прийшов з квітами й тортом.
-Що це за поведінка? Молода, гарна жінка, а руки опустила! Приймаю тебе під шефство!
Еля не реагувала. Але лікар наполегливо приходив щодня. Робив вправи. Возив у парк. Змушував їсти морозиво.
-Залиште мене! Це марно!
-Хто сказав? — він нахилився, подав морозиво. Вона лизнула. Він поцілував її.
-Що ви робите?! — вона вдарила його. Потім він знову її поцілував. І вона відповіла.
Минув час. Вона сама їла, пересувалась на візку. Вперше встала на ноги. Заплакала.
-Чому плачеш? Радіти треба!
Він залишився на ніч.
За тиждень батьки повернулись додому.
-Елю, я… люблю тебе. Вийдеш за мене?
-Це правда?
-З моменту, як тебе побачив! Я хочу бути з тобою!
-Женю, але ти ж знаєш…
-Знаю. Я — твій лікар. Але я зроблю все, щоб ти була щаслива!
Минув рік. Еля готувала святкову вечерю. Дзвінок. Відкриває двері. На порозі — Віктор.
-Е-е… Добрий день! Ви, мабуть, сиділка?
-Що тобі, Вітя?
-У мене… проблеми. Немає де жити. Може, поділимо квартиру?
-Без проблем! Але я спочатку заяву в поліцію напишу. За залишення потерпілої.
-Що? Хто тобі повірить?
-А я підніму документи, — озвався Євген, — і всі повірять.
Віктор розгубився й утік.
-Ну що там наш Тимофій Євгенович? — Євген нахилився до живота Елі.
-Шкодничав, — усміхнулась вона. — Але тепер, мабуть, засне.
-Тоді мій вихідний не марно!
