Антон повертався додому пізно ввечері. У руках — сумка з речами. З тим, із чим пішов пів року тому від дружини, з тим і повертався. Додому! Як там, напевно, затишно. Його мила Іринка обійме й поцілує, Дашка з криком «Татку!» кинеться на шию, а Ігорко дме бульбашки й дивиться своїми щирими сірими очима.
«От дурень… Навіщо я пішов до тієї Наталки? Ото ж вона мене й причарувала — своїми ногами, зачіскою, гламурними лахами. Але все то — обгортка. Вид здавалася, а всередині — ще та відьма. З’ясувалося, що вона ніколи не працювала. Просто черговий її покинув, от вона й причепилася до мене. Сподівалася, що квартиру на неї перепишу. А як я це зроблю, якщо в мене діти? В тій квартирі залишилися Іринка з малечею. А Наталка — день і ніч мені про квартиру. Вертаюся з роботи — її нема, на фітнес подалася. Наступного дня — знову нічого не зварено, зате годинами про новий манікюр розповідає. І щодня одне й те ж — манікюр, педикюр, фітнес… Примусила мене ще одну підробітку взяти — їй зарплати замало. А в планах у неї — груди збільшити й губи накачати. Кажу їй — станеш, як жаба, а вона в сльози: мовляв, я її не люблю й не хочу бачити її красивою…»
Антон згадав свою Іринку й усміхнувся. Душа рвалася додому. «Та Іринка в мене золото. У неї завжди щось наварене, вдома чисто. Вона ж мені й Дашку народила, й Ігорка. І що ж мені тоді в голову стукнуло піти до Наталки? Так, Іринка після родів розповніла. Спершу після Дашки, а потім після Ігорка взагалі в жодну сукню не влізала. Що я бачив? Старий халат, волосся зібране аптечною гумкою, обгризені нігті. Вона ж завжди їх гризе, коли нервує. А розмови — лише про дітей: «Треба Дашку на щеплення», «Ігорка нікуди подіти, може, тітку Таню попросити…», «Ігорко знову всю ніч не спав — животик болить…», «Йому молока не вистачає…», «Дитяче харчування в поліклініці видали — добре, що сусідка з дітьми посиділа», «У Ігорка зубки лізуть, бідолаха плаче день і ніч», «Памперси закінчились — треба в аптеку збігати», «Все дороге — Дашці куртка й чобітки нові потрібні…» — як же мене це все дратувало!»
А сам Антон тоді нічого не чув і не бачив. Йому не заважав нічний плач немовляти, не цікавило, що грошей обмаль. Головне — стіл накритий, борщ і котлети є, поїв, телевізор увімкнув, на ранок — на роботу, а ввечері — з друзями по пиву.
Можливо, так би й жив, якби не зустрів Наталку. Поскаржився якось товаришу, що набридли сімейні клопоти, дружина себе занедбала, хочеться відпочити. Той і покликав його на шашлики з компанією. Там Антон і зустрів Наталю. Красуня! Ухожена, модна, з манерами й така… ох, яка ласкава! Антону здалося, що от вона — його доля, його щастя.
З Іринкою стався скандал. Він кричав:
— Подивися на себе! Ти ж жирна свиня! Що в тебе на голові? Мишачий хвіст! Коли ти востаннє одягала гарну сукню? Коли манікюр робила? Зуби вставляти будеш? Два роки вже без них ходиш! На тебе жоден мужик не гляне! Сіра миша! Твої інтереси — діти та кухня! Треба бути вищою за це!
З Наталкою зажили, як голубки. Але минуло два тижні — і Антон відчув: він — не чоловік. Зарплата мала, в ліжку — не Апполон, квартиру знімає. І ще купа «мінусів». Наталка йому з радістю їх перераховувала. Виявилось, посваритись вона любить, а вже щодо «любові» — краще б і не знати. Колись Антон називав Іринку «колодою», а тепер Наталка його так називала. Антон пішов підробляти ввечері до того самого друга, що й познайомив його з Наталкою. Потім ще одну роботу взяв. Приходив додому ледве живий. Який там Апполон…
Протримався Антон пів року. І от він знову тут — біля дверей власної квартири. Не захотів відчиняти ключем — хотів, щоб Іринка відчинила сама, обійняла й заплакала від щастя. Його Іринка. Не красуня, але така рідна. Ледве стримував себе — як же він чекав цієї миті!
Тихо постукав. Тиша. Ніхто не відкриває. Навіть кроків не чути. «Де ж вона? Невже не чекає?» Згадав, як вони розходилися. Як вона, вся в сльозах, стояла навколішки, тримаючи його за куртку:
— Антоша, не йди! Я люблю тебе! Прости, я зроблю все заради тебе! Не йди — хоча б заради дітей!
А він пішов. І ось він знову тут. Але двері не відчиняють. «Мабуть, уже спить. Ігорка вкладала — сама заснула. Вона ж завжди так міцно спить».
Антон витяг з кишені ключ, увійшов до квартири, увімкнув світло. Тиша. Крикнув:
— Іринко! Дашо!
Ніхто не відповів. Заглянув у спальню — порожньо. Пройшов на кухню. На столі — конверт із написом: «Антону Север’янову». Відкрив. Усередині — фото стрункої дівчини з модною зачіскою, короткою спідничкою, білосніжною усмішкою. «Ого! Оце красуня!» — подумав Антон. Та в очах на фото щось було до болю знайоме. Придивився.
— Іринко?! Це що — фотошоп?
У конверті була ще й записка. Рідний почерк дружини:
«Антоша! Я за кілька місяців стала ось такою. Можливо, тепер я тобі подобаюсь? Але люблять не за зовнішність, а за душу. Ти не побачив моєї душі, поки я була для тебе «жирною свинею». А любити мене тепер, тільки через фото, я тобі не дозволю. Бо я знову можу погладшати, захворіти, постаріти — і ти знову мене кинеш. Ти бачив мої недоліки, але не помічав своїх — маленький, худий, із залисиною в тридцять років. Тобі пасувала б та Іринка, яку ти зневажив. А нинішня — тобі більше не належить. За дітей не переживай, я вирощу їх сама. У мене є підтримка. Сергій, наш сусід — він допоміг мені, коли ти пішов і не лишив навіть копійки. За пів року ти жодного разу не згадав, що в тебе є діти, які хочуть їсти. Сергій знайшов лікарів, оплатив моє лікування, стежив за моїм харчуванням, водив мене до косметолога. Саме він зробив мене такою, якою ти мене тепер бачиш. Я в ньому впевнена. Він мене й дітей не залишить. Прощай.»
У Антона тремтіли руки. Він не очікував такого удару. «Пішла… Сергій її красунею зробив! «Жирна свиня»… Тепер я їй не потрібен!» Підійшов до дзеркала — схуд, змарнів, лисина… не сховаєш. І зі злості гахнув кулаком по склу. Хотів хоч на чомусь відігратись. Один… Зовсім один…
