Тієї ночі Петро Андрійович не міг заснути — радикуліт знову дав про себе знати, і пронизливий біль скував усе тіло. Він випробував усе, що було під рукою, але полегшення приносив лише один засіб — чудодійна мазь від сусідки Агафії Василівни. Саме завдяки їй він міг бодай трохи рухатись. До ранку біль трохи стих, і йому вдалося піднятися з ліжка. Підійшовши до вікна, він не здивувався побаченому: радикуліт завжди попереджав його про зміну погоди. За шибками лив дощ, який усе сильніше розмивав лісові стежки.
Єгер відійшов від вікна, набрав у миску води для Камала — свого вірного друга. Рік тому він знайшов цього пса у лісі — знесиленого, на межі життя. Після жорстокої сутички з хижаком у нього була тяжка травма лапи, через що той майже не міг ходити. Петро Андрійович забрав його, виходив, і з того часу Камал став йому не просто улюбленцем, а справжнім товаришем. Пес виявився надзвичайно розумним: знаходив будь-якого звіра, безпомилково виконував команди й став єдиною живою душею, з якою єгер ділив своє самотнє життя серед безкраїх лісів.
Петро Андрійович уже багато років жив один. Його дружина, Марія Леонідівна, померла десять років тому від інфаркту. Донька Надія давно втратила зв’язок із домом. Вона завжди мріяла виїхати з села і жити в місті. Щойно їй виповнилося вісімнадцять, вона поїхала, залишивши батьків, і більше не поверталась. Мрія здійснилась — вона вийшла заміж за багатого чоловіка, але той шлюб швидко розпався. Потім пішла низка подій: нові шлюби, розлучення, вагітність, аборт… Надя не могла знайти себе, хапалася за будь-який шанс. Увесь цей час Петро Андрійович та його дружина намагалися підтримувати доньку матеріально, хоча й самі жили скромно. Марія Леонідівна часто плакала, хвилюючись за доньку, і серце не витримало. На похорон Надя не приїхала, навіть попри термінову телеграму. Не подзвонила, не написала жодного слова. Це сильно поранило Петра Андрійовича, і він перестав намагатися відновити стосунки. Так він і залишився сам у своїй маленькій хатині. Але робота єгеря давала йому спокій і сенс.
Якось увечері у двері несподівано постукали. Гості — явище рідкісне, тож чоловік здивувався. Відчинив — на порозі стояли троє. Один — місцевий дільничний Кирило Максимович, поруч — поважний чоловік середніх років, очевидно з міста. А за їхніми спинами ховався худорлявий хлопець із порожнім поглядом. Петро Андрійович одразу зрозумів: той нещодавно вийшов із в’язниці. Але навіщо вони тут?
Він запросив їх до хати, пригостив чаєм з брусничним варенням. Дільничний пив із задоволенням, міський гість ввічливо відмовився — гордість заважала. А от хлопець, ніяковіючи, навіть не торкнувся чашки.
Першим заговорив Кирило Максимович:
— Петре Андрійовичу, справа в нас особлива. Ми вирішили направити до вас на перевиховання Тимура Олександровича Колєснікова — колишнього в’язня. Його стаття — результат юнацької дурості, нічого серйозного. Вийшов рік тому, але ніяк не хоче братися за розум.
Міський чиновник додав, що представляє благодійний фонд підтримки, який допомагає безпритульним, сиротам і тим, хто вийшов із тюрми. Таким людям дають шанс почати з нуля — під наглядом чесних, працьовитих громадян. Тепер настав час Петра Андрійовича. За участь він отримає доплату до пенсії.
Лісник погодився охоче: самотність набридла, а в хлопцеві він побачив щось світле, добре. Початок спільного життя виявився непростим. Тимур був замкнутий, мовчазний. Петро не чіплявся з розпитуваннями. Потроху залучав хлопця до роботи, і з часом той став упевненішим. Камал теж прийняв його — тварини відчувають добрі серця. Вони гралися разом, собака спав біля його ніг, супроводжував у лісі.
Якось морозного ранку, коли сніг тріщав під ногами, Петро Андрійович із Тимуром вирушили на черговий обхід угідь. Камал, як завжди, біг попереду, поки раптом не зірвався на тривожний гавкіт. Чоловіки поспішили на звук і застигли: у снігу борсалась молода вовчиця — лапу затиснуло у капкан. Було видно, що вона довго боролася за життя, виснажена і знесилена.
— Проклятий Макаров… — крізь зуби прошепотів Петро Андрійович. — Ставить свої криваві пастки де хоче, скільки ж звірів через нього загинуло…
Макаров Дмитро, місцевий браконьєр, давно тероризував ліс. Його капкани були смертельною загрозою для всього живого.
— Тимуре, тримайся осторонь. Вона хоч і слабка, але може кинутися. Камал, до ноги! — попередив єгер.
Повільно і обережно Петро підійшов до вовчиці, лагідно говорив до неї, намагаючись заспокоїти. Вмілими рухами він визволив поранену лапу. Звір тільки тихо скиглив — сил опиратись не лишилось. Єгер змайстрував ноші з двох соснових гілок, поклав вовчицю і поніс додому — інакше вона б не вижила.
Агафія Василівна, добра сусідка, принесла свою знаменитою мазь, і разом вони почали лікування. Назвали вовчицю Рамою. Дивовижно, але вона швидко звикла до нових умов: була спокійною, не виявляла агресії, і вже невдовзі Петро Андрійович годував її з рук.
Рама залишалася у них аж до весни. Та згодом вона почала непокоїтись — підвивала, металась. Петро Андрійович зрозумів: настав час відпускати.
— Може, ще зарано? Лапа ж не зовсім зрослась, — засумнівався Тимур.
— Ні. В неї тече кров дикої волі. Настав сезон парування. Вона мусить іти, — спокійно відповів єгер.
Минуло два тижні — і в селі пролунала звістка: зникла дочка Макарова, Вероніка. Колись вона поїхала з села до міста, знайшла заможного чоловіка і хвалилась у телефонних розмовах, що скоро стане його дружиною. Але вагітність усе зруйнувала — той вигнав її, боячись гніву батьків.
Коли Вероніка приїхала додому, Макаров лютував. Побачивши доньку при надії, схопив лопату й кинувся навздогін. Вона втекла… і зникла. Пошуки почали одразу — мороз посилювався, часу було обмаль.
До рятувальної групи приєднались і Петро з Тимуром. Камал також був поруч. Вони пішли вглиб лісу, але все марно. Почало сутеніти, коли зненацька перед ними з’явилась знайома постать — Рама. Вона поглянула на Петра, потім стрімко побігла вперед, оглядаючись через кілька метрів. Було ясно: вона щось знайшла.
— За нею! — крикнув Петро.
Бігли, спотикаючись у снігу, і вже біля річки почули крик. Вероніка — у крижаній воді, борсається в ополонці.
Тимур не розгубився: схопив гілку, обережно поповз тонким льодом, простягнув палицю. Вероніка вчепилась з останніх сил. Він витяг її, зняв куртку, загорнув і поніс до швидкої, що вже чекала неподалік.
Вероніку госпіталізували. А Макарова забрали до поліції. Тимура не відпускала тривога: він постійно розпитував про стан дівчини. Мати повідомила: з нею все добре, скоро випишуть.
Через два дні Тимур не витримав і пішов до лікарні. Повернувся вже не сам — із Веронікою.
— Петре Андрійовичу, можна вона поживе з нами? Їй нема куди йти, — звернувся він до єгеря.
З’ясувалося, що Вероніка не написала заяву на батька. Мати вмовила: мовляв, той не тямив, був у нападі люті. Вона погодилась — не хотіла ще більшого розголосу. Але вдома Макаров поводився так, ніби нічого й не було.
Петро прийняв дівчину без роздумів. Та того ж вечора вирішив відвідати Макарова. Сказав прямо: знає про всі його капкани, браконьєрство й продаж м’яса ресторанам. Попередив — ще хоч раз доторкнеться до Вероніки — усе стане надбанням поліції. Макаров лише презирливо посміхнувся.
А тим часом між Тимуром і Веронікою зародилось щось більше. Вони проводили разом дні, і Петро це бачив. Все до того йшло — невдовзі Вероніка народила дівчинку, а Тимур зробив їй пропозицію. Весілля стало подією. У хаті, де ще нещодавно панувала тиша, з’явився сміх, тепло і життя.
Макарову ж доля підготувала урок. Якось, женучись за вовком, він сам втрапив у власний капкан. Біль був жахливий. Години стогнав, не в змозі вибратись. І вже в розпачі почув кроки. Це був Петро Андрійович. Без слів, мовчки, звільнив, переніс додому, викликав швидку.
Цей випадок змінив Макарова. Він особисто обійшов ліс і прибрав усі пастки. Згодом сам прийшов до Петра, попросив пробачення. Його прийняли. І навіть показали онуку.
Тепер він — інша людина. А ліс знову зажив мирним життям.
