Це розповідь про жінку, яку зрадили її ж власні діти заради квартири в центрі столиці. Але вона не здалася, знайшла в собі силу зберегти гідність, провести чітку межу — й залишити спадок тим, хто справді любив її щиро.
Євгенія Харламова сиділа на чолі великого дубового столу. Перед нею — торт з свічками, ще не запаленими. У кімнаті панувала не тиха, затишна тиша, а гнітюча, порожня. Дім, який колись наповнювався сміхом дітей, тріском грамофонних платівок і тупотом босих ніжок по паркету, тепер нагадував порожню коробку.
Вона перевела погляд на порожні стільці й ледь чутно зітхнула. Вони не забули. Її троє дітей чудово пам’ятали, який сьогодні день. Просто їм було байдуже. Все — через одне-єдине слово, яке вона нарешті наважилась вимовити. «Ні».
За два місяці до того всі троє зібралися в її вітальні. Старша — Ірина, юристка з кредитними боргами, що перевищували її річний дохід. Середній — Артем, вічно зайнятий сумнівними бізнес-ідеями. І молодша — Лєна, яка не могла втриматися ні на одному місці більше кількох місяців.
Вони прийшли не з турботою чи теплом. Вони прийшли з вимогою.
— Мамо, твоя квартира в центрі столиці — це величезний актив. Продай її, а ми поділимо кошти й розрахуємось із боргами, — мовила Ірина з натягнутою усмішкою.
Євгенія мовчки вислухала. У ту мить вона почувалася не матір’ю, а лотом на аукціоні. Вона відмовила — стримано, без гніву. І спершу здалося, що її почули.
— Ми розуміємо, мамо, — запевнив Артем, навіть поцілував її в щоку.
Та вже за кілька днів телефони замовкли. Повідомлення залишались без відповіді. А Лєна виклала в соцмережі загадковий допис про те, як їй набридли «егоїстичні люди».
Євгенія намагалася не приймати це близько до серця. Але коли настав її день народження, і жоден із дітей не зателефонував, не написав — щось усередині обірвалося. Сімдесят прожитих років. П’ятдесят із них — у турботах про дітей. І ось вона сидить сама, задуває свічки і шепоче побажання Богові, в якого досі намагається вірити.
Єдиний, хто її привітав, був онук Андрій — він служив у війсьkу, але надіслав букет і зателефонував. Його голос звучав щиро і тепло.
Вона відрізала шматок торта й повільно їла. Звук виделки по тарілці здавався голоснішим за будь-який крик.
Це був не перший раз, коли вона поставила себе вище за чиїсь забаганки. Але вперше її власна родина так боляче вдарила у відповідь.
Згадалося, як вона колись працювала медсестрою у дві зміни. Як поверталася додому із набряклими ногами й ниючою спиною, лиш би в дітей було світло, їжа, навчання.
Квартира, її фортеця, витримала і розлучення, і пандемію, і тепер — байдужість. Те, чого не знали її діти: Євгенія ніколи не розкидалася грошима.
Після того самого дня народження минуло кілька місяців. Діти раптом згадали про матір — телефонували, приїжджали з пирогами з магазину, питали, як почувається. Та насправді кожен із них шукав привід заговорити про квартиру. Пропонували оформити дарчу «на того, хто доглядає», «надійного родича», «для спокою».
Але Євгенія більше не була наївною бабусею. Вона бачила все наскрізь. І коли настав слушний момент, викликала нотаріуса. Свою квартиру в історичному районі біля Арбату вона оформила на онука Андрія та на близнюків Лєни — порівну. Отримати право на неї вони зможуть лише після досягнення повноліття.
Її дорослі діти не отримали нічого. Окрім сорому. І розуміння того, що за жадібність доводиться платити.
Євгенія поставила крапку. Без сварок. Без істерик. Але так, щоб кожен усе зрозумів. Це була не помста. Це була справедливість. За мовчазний день народження. За роки самотності. За байдужість, яка ранила сильніше за будь-яке слово.
І вперше за довгий час вона вдихнула на повні груди — без болю.
А як би ви вчинили на місці Євгенії? Чи важливо ставити межі навіть тим, кого ми любимо? Підтримуєте її рішення залишити квартиру тим, хто дійсно цінував її? Напишіть у коментарях.
