— Ти знущаєшся, Пашо? — Віра стояла посеред кімнати, обхопивши себе руками, наче намагаючись захиститися від холоду, що раптово огорнув їхню квартиру. — Купальні шорти? Крем від засмаги? Це в тебе така нова форма для відряджень?
— Віро, я втомився, — Павло кинув у валізу останні сорочки, не дивлячись на дружину. — Я не зобов’язаний звітувати перед тобою за кожну пару шкарпеток. Робота є робота.
— Зазвичай роботу виконують в офісі, Пашо, а не під пальмами! — Вона підійшла ближче, стиснувши кулаки. — Ти летиш з Настею, так? Або як ти її там називаєш? «Просто колега»?
— Ми справді просто колеги, — Павло різко застібнув блискавку на валізі. — Не вигадуй дурниць.
— Тоді чому я дізнаюся про це відрядження за дві години до твого вильоту? — голос Віри зрадницьки затремтів, але вона миттєво опанувала себе. — Чому я маю витягувати з тебе кожне слово?
— Бо ти постійно влаштовуєш сцени! — Павло схопив валізу за ручку і попрямував до дверей. — Тобі завжди все не так. Пішов на корпоратив — вже зле. Запізнився з роботи — трагедія. Тепер ось це.
— Може, тому що я не дурна, Пашо? — вибухнула Віра. — Може, тому що я чудово бачу, коли з мене роблять ідіотку?
Павло зупинився біля самісіньких дверей, різко обернувся — обличчя перекошене втомою й ледь стримуваною люттю.
— Я просто хочу відпочити. Всього п’ять днів. Без твоїх істерик, сцен і допитів. Дай мені хоч трохи повітря!
— Повітря? — Віра зірко усміхнулась, та в її очах горіло щось болюче. — Це ти мені кажеш? Після десяти років разом?
— Так! Бо життя з тобою — як під прицілом. Вічно мушу доводити, що я не зрадник.
— То все аж настільки жахливо? — її брови злетіли догори. — Щиро співчуваю. Тоді можеш не повертатись.
Павло пирхнув, ніби не сприйняв це всерйоз, нахабно натягнув кросівки, закинув куртку на плече й грюкнув дверима так, що шибки задрижали.
Віра лишилася стояти посеред кімнати, не рухаючись. Лише дивилась в нікуди. Потім повільно підійшла до вікна й крізь відблиски ліхтарів побачила, як чоловік швидко заскочив у таксі. Вона не заплакала — всередині було забагато злості, образи й дивної, холодної тиші.
Сіла на диван, взяла телефон і відкрила месенджер. Пара повідомлень від Машки:
«Знову йому повірила?»
«Не будь наївною»
Віра поклала смартфон на стіл, вп’ялася поглядом у стелю. Думки були в’язкі, важкі, ніби свинець. В голові спливали всі ті пізні «наради», робочі «вихідні», відстороненість Павла, його роздратування, мовчанка. В глибині душі вона вже розуміла — це не чергова сварка. Це кінець. Справжній.
Вона піднялась, відкрила шафу, витягла стару спортивну сумку.
Час вирушити в найважливішу подорож — до себе самої.
Павло ступив із трапа літака на розпечений асфальт. Сонце пекло немилосердно, повітря пахло спекою й чужим відпочинком. Настя сміялась поруч, поправляючи новенький капелюх, куплений просто в аеропорту.
— Ну що, ось і почались наші «робочі будні», — промовила вона, жартома штовхнувши його в плече.
Павло напружено усміхнувся. Він справді мріяв розслабитись, забути все — Віру, її докори, холодне мовчання в кухні. Хотів повірити, що не винен ні в чому.
Готель виглядав пристойно: білосніжний фасад, пальми, лежаки біля басейну. Павло кинув сумку в номер, перевдягнувся у шорти та майку й спустився до води, де вже плескалась Настя.
Вона сиділа на бортику басейну, бовтаючи ногами, і безсоромно фліртувала з якимось засмаглим хлопцем років двадцяти п’яти, в усьому тілі татуювання, наче вирощений спеціально для рекламного буклета.
Павло вмостився на сусідньому лежаку, дивився на неї. Вона навіть не помітила. Сміялась, закидала голову, оббризкуючи того хлопця водою зі свого волосся.
Через годину Настя вже плавала разом із новим знайомим, а Павло сидів сам під палючим сонцем і втуплено розглядав свої сандалі.
— Чого такий кислий? — бармен поставив перед ним келих з яскраво-оранжевим коктейлем.
— Просто змучився, — буркнув Павло, зробивши великий ковток. Алкоголь одразу вдарив у голову, спалахнув всередині образою.
До вечора він сидів у барі, бездумно гортав стрічку соцмереж. Настя не відповідала на повідомлення — мабуть, була «зайнята».
Поруч якийсь засмаглий дядько розповідав про те, як «відривався в Анталії». Павло намагався не слухати, але той зачепив його ліктем, проливши пиво на футболку.
— Обережніше руками! — різко буркнув Павло.
— Розслабся, друже, — зареготав той. — Тут усі веселяться. Крім тебе.
Перепалка спалахнула, охоронці вже ринули розбороняти, але Павло махнув рукою.
— Вибачте, — буркнув він і пішов.
У номері було душно й порожньо. Настя так і не з’явилася. На екрані — повідомлення:
«Сорі, Паш! Я з Максом. Увечері йдемо в клуб. Не нудьгуй :)»
Не нудьгуй.
Він дивився на текст, поки той не розмився перед очима. Уночі Павло довго не міг заснути — кондиціонер гудів, сміх із пляжу не вщухав.
Зранку він почав збирати валізу. Крем від засмаги, футболка з написом, куплена Настею, — все це виглядало як бутафорія. Він зиркнув у дзеркало: м’ята футболка, невмитий вигляд, сірі очі.
— Ідіот, — сказав сам собі.
Увечері він стояв в аеропорту, чекаючи на посадку. Хотілося не відпочити — зникнути.
Телефон знову блимнув.
Настя: «Ти вже полетів? Макс мене покликав до себе. Ти не ображайся, ми ж друзі :)»
Павло вимкнув телефон і запхав його глибше в рюкзак.
Йому стало гидко навіть від самого слова «друзі».
Сам літак здіймався в небо. Він дивився вниз — на вогники далеких міст. Десь там була їхня квартира. І Віра. Хоча… вже не був певен.
Випавши з таксі, Павло тягнув за собою важку валізу. У під’їзді — запах фарби й котячого корму. Ніби нічого не змінилось. Та це був обман.
Перед дверима він встав. Ключ не підходив. Спробував ще раз. Тиша.
Натис на дзвінок. Прислухався — жодного звуку. Постукав, потім сильніше.
— Віро! — вигукнув. — Відкрий! Я вдома!
Мовчанка. Минуло десять хвилин. Двадцять. Він сів на східці, втомлено сперся на стіну.
Подзвонив. Абонент поза зоною.
Написав повідомлення. «Я приїхав. Відкрий, будь ласка».
Система відповіла: «Повідомлення не доставлено».
Знову забарабанив у двері.
— Віро! Ну скільки можна! Я ж приїхав! Давай поговоримо!
Сусідка — тітка Ніна, виглянула зі свого під’їзду.
— Павле? Що сталося?
— Доброго дня… Віра вдома? Двері не відкриває.
— Так вона вчора виїхала. Чемодани — в таксі, сама аж світилась. Сказала — в нову квартиру переїжджає. Майстер ще вдень приходив — замки міняв. От і не відкриєш.
Павло зблід.
— Нову квартиру?.. Куди?
— Я звідки знаю? Ти ж її чоловік…
Він кивнув. Мовчки сів назад. Валіза стояла поруч.
Телефон мовчав. І в душі теж стало тихо.
Ні Віри. Ні дому. Ні прощення.
Тільки він сам. І валіза з непотрібними тепер плавками та дурнуватими футболками.
І пізнє усвідомлення, що втрачено не відпустку — втрачено людину. Справжню. Єдину.
