— То чого це ти стала? Раз живiт уже порожнiй — значить, настав час зайнятись справами. Пiдлоги самi себе не приберуть, — сказав вiн з таким виглядом, нiби вручав менi Нобелiвську премiю за те, що я знову можу тримати в руках швабру.
Я стояла серед руїн. I це не перебiльшення. Справжнiй безлад: брудний посуд, порожнiй холодильник, липка пiдлога. В кутку, на балконi, зламана сушка, на якiй досi висiв мiй халат — той самий, у якому я вирушила до пологового. Пiвтора мiсяцi тому.
Жодної квiтки. Жодної записки. Жодної краплi поваги.
Тiльки байдужий погляд чоловiка. Так, нiби я — просто сусiдка, яка зайшла без стуку.
Кажуть, жiнки пiсля пологiв стають надто чутливими. Але справа не в гормонах, правда? А в тому, як нас зустрiчають. Як до нас говорять. Як обiймають… або не обiймають зовсiм.
— Ти знущаєшся? — прошепотiла я, дивлячись на нього. — Я щойно повернулась з трiйнею. Пiсля операцiї…
— I що? — перебив вiн роздратовано. — Кесарiв розтин, як ти казала. Все пiд наркозом. Ти не народжувала, ти просто… лежала. Досить вдавати. Молоко зцiджуєш? Ну, зцiджуй. Але це ж не заважає прибрати в хатi.
Спочатку я подумала, що це жарт. Потiм — що вiн з глузду з’їхав. А потiм — що, може, я. Бо колись же я його любила, правда?
У головi гуло. Серце завмерло. Я стояла з дорожньою сумкою, в якiй були нiчнi сорочки, прокладки i двi пари пiнєток, якi я пошила ще вагiтною. А вiн говорив до мене, нiби я ледацюга, яка щойно з вiдпустки повернулась.
— Ти навiть нас з лiкарнi не забрав, — видихнула я. — Я сама просила санiтарку викликати таксi…
— Ти ж сама хотiла бути самостiйною! — вигукнув вiн. — Вагiтнiсть всю тiкала вiд мене. Все сама, сама… От i дiй сама далi.
Бути вагiтною — це не про слабкiсть. Це про вiру. Що тебе пiдтримають. Що ти не залишишся наодинцi. Що кохана людина буде поруч. А якщо нi?
— Раз не справляєшся, покличу маму, — буркнув вiн i пiшов у ванну. — Вона з тебе зробить нормальну господиню.
О, свята простота. Його мама. Тетяна Олексiївна. Жiнка, чий погляд мiг кип’ятити яйця. Її боялись навiть вуличнi коти. Завжди в сiрому плащi, з короткою стрижкою i металевим голосом. З нею не сперечались. Навiть начальство.
Я чекала, що вона прийде як кат. Зi сварками. З глузуванням. З мiтлою в руках.
Але вона зайшла… мовчки.
Щось було в її очах. Щось iнше.
Вона оглянула все навколо. Мене. Мiй вигляд. Моє мовчання.
— Ти прибираєш? — раптом спитала вона.
Я не встигла вiдповiсти.
— Пiсля пологiв?! Негайно лягай!
Я занiмiла. Вона повiсила плащ. Надягла фартух. Взяла ганчiрку i вiдро. I почала мити пiдлогу.
Iнодi добро приходить у несподiванiй формi. Навiть у виглядi жiнки з гострим голосом i серйозним поглядом.
За пiвгодини на кухнi пахло борщем. Я лежала на диванi, вкрита подушками. А Тетяна Олексiївна полоскала рушники i бурмотiла:
— Трiйня, ось це так…
Коли з’євився мiй чоловiк, з телефоном i посмiшкою, вона кинулась на нього, як гроза:
— Ти з глузду з’єхав?! Жiнка народила трiйню! Це операцiя, це бiль, це вiдновлення! А ти їй?! Мити пiдлогу?!
— Мамо, але ж ти казала…
— Я?! Це ти обiцяв, що впораєшся. Що любиш. Що все пiд контролем. Я повiрила!
Вона зiтхнула. Подивилась на мене. Сказала тихо:
— Монстр. Ти монстр у людськiй подобi.
Коли мама стає на бiк iншої жiнки — це перемога. Гiрка, але така потрiбна.
— Хто взагалi тобi таке в голову вбив?!
Чоловiк знизав плечима.
— Колега… Павло. Казав, що кесарiв розтин — це не роди, що молоко — дурниця, що жiнки все вигадують…
— МОВЧИ! — закричала вона.
Вiн змовк.
Того ж дня почалися проблеми на його роботi. Колеги чули його балачки. I Таня — та сама, яка мене пiдтримала пiд час вагiтностi — не стерпiла.
— Ти бачив жiнку пiсля кесаревого?! Бачив, як вона не спить тижнями?! Як в неї все болить?!
Начальник викликав його. I вiдправив у вiдпустку. Без права повернення — до з’ясування.
А Павло — той самий «iнспiратор» — потрапив пiд розслiдування. Домагання. Зловживання посадою.
Карма — вона не поспішає. Але влучає точно.
Тетяна Олексiївна забрала сина до себе. Через два тижнi вiн повернувся iнший: тихий, з книжкою про материнство, i з каструлею борщу.
— Пробач, — опустився на колiна. — Я був дурень. Егоїст. Дай менi шанс. Один.
Я довго дивилась на нього. А потiм сказала:
— Один. Але якщо ще раз…
— Не буде, — перебив вiн. — Я поклявся мамi. А їй клястись страшнiше, нiж тобi. Пробач.
Iнодi падiння потрiбне, щоб зрозумiти помилку. Але не кожен стає краще. Мене доля змилувалась. Йому — дали шанс.
З того часу все змiнилось. Не миттєво. Але змiнилось.
Вiн вчився пеленати, варити кашу, прокидатись вночi. Вiн вибачався. За все. За кожен день болю.
А Тетяна Олексiївна приходила щосуботи. З булочками. I словами:
— Ти тепер не одна. Запам’ятай це.
I я не одна. Тепер у мене — дiти. Пiдтримка. Родина. I чоловiк, який пече млинцi i свариться з сусiдами, якщо вони галасують, поки нашi малюки сплять.
I є слова, якi менi стали оберегом:
— Ти тепер не одна.
