Сьогодні в супермаркеті мою увагу привернула літня жінка. Вона зосереджено переглядала найдешевші консерви. Найбільше мене вразило, що при температурі лише +2 вона була взута в гумові капці. Я підійшов, допоміг їй розібратися в цінах, а потім став супроводжувати її між полицями, наповнюючи кошик усім, що траплялося під руку.
Самотня бабуся
Кошик поступово наповнювався продуктами, а вона лише повторювала: «Та не треба, мене ж не пропустять на касі, там знають, що в мене нема грошей». Коли вона нарешті зрозуміла, що це не жарт, що я справді все оплачу і вона може взяти, що забажає, вона обрала пачку рису і шматок вершкового масла. Масло й рис!
Я запитав, яких саме продуктів у неї немає вдома, щоб докласти ще щось необхідне. Виявилось, що вдома в неї взагалі нічого не залишилося. Коли я поклав у кошик кілька плиток шоколаду, її очі засяяли щирим, дитячим щастям. У моєї трирічної сестрички такі самі очі, коли їй дозволяють з’їсти цукерку. Бабуся дуже любить шоколад, але вже п’ять років не може собі його дозволити.
Поки ми йшли до каси, вона не могла знайти собі місця — то відмовлялася брати продукти, то просила: «Скажіть, що ви мій племінник, бо інакше не пропустять», то хрестилась і дякувала. Її страх перед касою змусив мене замислитися — хтось колись справді відмовив їй у покупці через її скромний вибір: два консерви й буханець хліба на 180 гривень.
З’ясувалося, що вона не виходила з дому майже місяць. Їла запаси консерв, які скінчилися кілька днів тому.
Глянувши на мене своїми ясними очима, вона промовила: «Знаєте, синку, коли виходжу з дому, завжди прошу в Бога хоча б сотню на прожиття. Інколи знаходила на дорозі… А ви мені стільки всього купили».
Мені стало соромно. Я запропонував підвезти її додому, заніс пакети. Живе вона в багатоповерхівці з червоної цегли на перехресті Ленінського проспекту та вулиці Удальцова. Я здивувався — добротний будинок, чому ж вона ходить у капцях і їсть злиденно? Виявилось, квартиру їй дали після знесення старої хрущовки.
І тут найгірше: в цьому домі живуть заможні люди. Вони знали її сина, бачать, що бабуся живе сама, в холоді, у резиновому взутті, харчується як може… Я зайшов у квартиру.
На підлозі — картон замість килима, з кухні винесено всю техніку. Вона пояснила: після смерті сина її невістка разом із сестрою винесли все, що змогли, і зникли. Відтоді не з’являються — чекають її смерті, щоб привласнити квартиру. Ви б бачили, в яких умовах вона живе, що в неї залишилося.
Я зрозумів, чому їй не вистачає пенсії навіть на їжу — комуналка, консьєрж, утримання будинку тут удвічі дорожчі, ніж у звичайній старій п’ятиповерхівці. А переїхати вона боїться — таких, як вона, часто обманюють, іноді навіть гинуть. І обмін не розв’яже головної проблеми.
А головне — уся ця велика продуктова корзина, якої вистачить їй на місяць, коштувала лише три тисячі гривень. Три тисячі! Невже в цьому будинку бізнес-класу не знайдеться жодної людини, яка допоможе старенькій не померти з голоду?
А яка це бабуся! Колись працювала у науковому інституті, пов’язаному з космосом. На старих фото — справжня красуня. А зараз — така от старість.
Її сестра телефонує раз на пів року — просто дізнатись, чи ще жива. І кожного разу, почувши у слухавці живий голос, проклинає і кидає трубку. Є онук, є невістка — всі чекають лише смерті. Родичі… не дочекаєтесь. Я зроблю все, щоб у бабусі була і їжа, і одяг, і санаторій. Вона ще всіх вас переживе — я постараюся.
На прощання я почув від неї стільки добрих слів, що не знав, що й відповісти: то дякувати, то вибачатися, то просто розплакатися. Пообіцяв, що ще навідаюсь. Повернувся додому, відкрив Телеграм — і в першому ж повідомленні побачив, як мій друг описував майже таку саму ситуацію в іншому магазині. Світ з’їжджає з глузду…
Самотній пенсіонер може померти з голоду в багатоквартирному будинку, де кожен сусід знає, що він недоїдає, і кожен міг би за дріб’язок продовжити йому життя. Але нікому нема діла. Усім байдуже. Прийдуть лікарі, запишуть якусь причину, поховають — і на тому все. Людина померла — і ніхто не помітив. XXI століття, Київ, господи…
Я не міг заснути тієї ночі. У голові крутилися обірвані фрази, кадри з її минулого і справжнього. Чому цей світ такий жорстокий? Як так сталося, що ті, хто працював на країну, на науку, доживають у нужді, в повній самоті, оточені людьми, які лише чекають, коли зможуть щось у них забрати?
Рішення прийшло саме собою. Я не міг залишити все так. Подзвонив знайомому, який мав невеличкий бізнес з продуктами. Розповів йому всю історію. Він без вагань погодився — щомісяця надсилатиме бабусі продуктовий набір. Я залучив ще кількох друзів — хтось допоможе ліками, хтось — побутовими речами.
За тиждень я знову завітав до неї. Вона зустріла мене так, ніби я — її рідний онук. Привіз продукти, ліки, нові теплі черевики. Замовив прибирання в квартирі, знайшов майстра, який відремонтував плиту. Бабуся світилася від щастя, її очі знову ожили.
Я розумів: це лише початок. Потрібно вирішити питання з родичами, юридично захистити її від зазіхань. Знайшов юриста, який погодився взятися за справу. Життя бабусі почало змінюватись. І кожного разу, коли я бачив її посмішку, розумів — зробив правильний вибір. Бо навіть у цьому байдужому світі є місце для людяності. Бо іноді маленька допомога здатна змінити чиєсь життя.
