— Кириле, а ти на мій ювілей з ким прийдеш? З дружиною чи… — голос Олега, партнера чоловіка, Антоніна почула випадково. Вона під’їхала на паркінг біля офісу, де домовилася зустрітися з чоловіком трохи раніше, але затрималась у машині, не одразу вийшла. Кирило з колегою саме стояли поруч і були так захоплені розмовою, що не помітили, як вона під’їхала й опустила вікно, підслухавши доволі особисту бесіду друзів.
— Не ятри душу! Не знаю! Не вирішив ще! — цокнув язиком Кирило і викинув сигарету в урну. Потім подивився на годинник.
— Коли ти вже зізнаєшся Тоні? Твоїй народжувати післязавтра, а ти досі мовчиш! — хмикнув Олег…
— Я сам не знаю, що далі робити. Ця вагітність усе мені зруйнувала! Ти ж пам’ятаєш, я не планував нічого серйозного з Мариною — родина в мене є, а вона занадто нав’язлива! Тепер шантажує животом. Вимагає, щоб я пішов від дружини. Дурепа… А як я піду? У нас із Тонею стільки спільного майна, що судитись до пенсії доведеться.
— Нічого не скажеш — влип ти добряче. Шкода тебе, друже. Але й Антоніну теж шкода. Ти ще нічого, мужик як мужик, а вона вже не дівчинка. У такому віці кого знайде?
Ці слова Антоніна почула, ніби ляпас. Не тільки дізналася про коханку чоловіка, а й відчула, як її за очі принижують. Сорок п’ять — це старість?! Та ще й Олег, який нещодавно сипав їй компліментами… Тепер ось що думає насправді.
Перша думка — вдавити на газ, поїхати подалі й заплакати, як уміє тільки зраджена жінка. Але це було б занадто легко. Тоня поглянула на Кирила — душа вимагала помсти. Вона не могла залишити це так.
Поки чоловік заглибився в телефон, Антоніна непомітно вийшла з авто, натягнула посмішку й підступила до Олега:
— Олеже! Привіт! Як справи? — вигукнула вона, з’явившись ніби нізвідки.
— О, привіт, Тоню… Ти давно тут?
— Та ні, щойно приїхала. Захотіла привітатися і з прийдешнім ювілеєм тебе. До речі, чудово виглядаєш для своїх років!
— Пам’ятаєш, значить… Дякую, приємно чути.
— Я обов’язково прийду. Якщо, звісно, свято відбудеться.
Олег розгубився. Він знав, що Кирило ще не вирішив, із ким прийде. Але тепер рішення вже було ухвалене — без нього. Антоніна сама обрала.
— Та звісно, буде. І тебе з Кирилом чекаю, ви ж — почесні гості, — відповів Олег, косо поглядаючи на друга, який тільки-но вийшов із телефону і побачив дружину.
— Кохана, ти тут? Я й не помітив…
— Та нічого. Я щойно під’їхала. І не встигла засумувати. Ну що, їдемо за обновками до ювілею Олега?
— Хм… Ну так… — буркнув Кирило й сів до машини.
Антоніна з усіх сил робила вигляд, ніби нічого не сталося.
— Ти справді хочеш у магазин?
— Авжеж. Мені потрібна нова сукня. Треба ж виглядати гідно біля такого красеня, як ти. — Її фраза прозвучала різко, але Кирило, самозакоханий, проковтнув наживку, навіть не помітивши іронії.
— Ну тоді поїхали. Мені теж потрібна сорочка. Стара мала стала.
«Ще б пак! По ресторанах із Мариною бігаєш, от і наїв пузо!» — подумала Тоня, і їй раптом стало смішно. Усе стало на свої місця: ділові поїздки в Пітер, букет на столі секретарки, ситий вигляд чоловіка після «робочих» днів… Весь цей час вона не помічала очевидного. А тепер — правда різко розсікла рожеві окуляри.
— Так, веселе радіо, — кивнув Кирило, не глянувши в її бік. Він вирішив, що її нервовий сміх — через якогось клоуна в ефірі. Тоня мовчала. Лише міцніше стискала кермо.
Через пів години вона підвезла його до найдорожчого бутика в місті.
— Ходімо. У нас же скоро річниця? Купимо сукню — і прикрасу заодно. Бажано — діамант.
— Тоню… — пробурмотів він.
— Я впевнена, що ти можеш побалувати кохану жінку. Я ж у тебе одна-єдина, правда ж?
— А… Так, — піт проступив у Кирила на лобі. Він ще не був готовий відкривати всі карти.
У результаті Антоніна так спорожнила його гаманець, що на коханку вже не вистачало. І сукня, і туфлі, і сумочка, і — найголовніше — кулон у формі сльозинки. Як символ її болю.
Повернувшись додому, вона одразу взялася до справ. Їй потрібно було все спланувати до найменших деталей — щоб розлучення минуло тихо, швидко й вигідно. Бути самотньою старенькою, як пророкував Олег, вона не збиралася.
Спочатку — консультація з юристом. Далі — списки всього майна. В окремі теки розклала документи: що на нього, що на неї. Порахувала свої прибутки й витрати. Бізнес, який мала, офіційно «згорнула».
Кирило нічого не запідозрив. Йому було байдуже. Його більше хвилювало інше — вже зовсім скоро на шиї висітиме ще один «спадкоємець» від секретарки. І це вже важче буде приховати.
Марина ж зовсім втратила міру. Вона перестала працювати, і щоранку в офісі починалося з істерик: то нудить, то хоче краба, то летіти на острови за кокосом. Кирило згадував, як була вагітна Тоня. Вона ніколи нічого не просила. Лише одне — приїхати в пологовий забрати доньку.
А донька вже доросла, жила окремо. І по суті — він більше нічого не винен. Це його влаштовувало. І він уже почав подумки ховати гроші, готуватися до «поділу» майна — щоб, коли прийде час, Тоні дісталося лише дріб’язкове.
Шкода йому було не грошей. Йому не хотілося скандалу. Репутація дорожча.
Саме тому на ювілей Олега він пішов із Тонею. Хоч Маринка й виглядала «омолоджувальним» доповненням, Антоніна давала солідність. Поруч із нею Кирило здавався поважним, респектабельним чоловіком.
А Тоня вже спакувала валізу до санаторію. І, здається, повертатись мала вже зовсім іншою жінкою.
— Ти якась інша стала, — здивувався Кирило, побачивши дружину після поїздки. Їй можна було дати років на двадцять менше. — Гірське повітря та мінеральна вода, — усміхнулася Тоня. Він ще не знав, скільки коштів з його картки пішло на найсучасніші омолоджувальні процедури. Але лікар справді мав «золоті руки».
Антоніну було не впізнати. Вона вдягла ту саму сукню, зробила макіяж — і Кирило сторопів. Навіть обійняв її, хоча вже давно не тримав за руку, віддаючи перевагу молоденькій Марині.
— Їдемо? — запитала Тоня. — Так…
Свято виявилося до нудоти помпезним і нецікавим. Але от поява помолоділої Антоніни викликала фурор. Іменинник спершу її не впізнав, а коли нарешті зрозумів, хто перед ним — нижня щелепа впала й довго не могла піднятись.
— Ого… Гарна, — пробурмотів він. — Дякую, Олеже. Зі святом тебе.
— Та яке там свято… Так, корпоративна тусівка. — Було видно, що Олег хотів поговорити по-справжньому. — А як у вас із Кирилом? Як донька?
— Все чудово.
— Мені з дітьми якось не пощастило. Один у клініці, — зітхнув він, не бажаючи згадувати темне минуле старшого, — а молодший ніяк не хоче продовжувати мою справу.
— Даня? Але ж він закінчив інститут?
— Та так, тільки спеціальність вибрав — ресторатор. Ганьба моїм сивинам. Я сказав йому: якщо не станеш фінансистом — позбавлю тебе підтримки. А він мені що? Послав далеко і надовго.
Олег говорив і говорив, а Тоня тим часом шукала очима того самого Даню. Той стояв у кутку, було видно — почувався чужим серед цих людей.
— Люба, я тебе загубив! — Кирило підійшов до неї.
— Я тут. Але зараз піду освіжу макіяж…
— Добре. Скоро гаряче принесуть. Кажуть, шеф-кухар приготував шоу.
— Обожнюємо шоу, — глянула на годинник Антоніна. Її власне «шоу» мало розпочатись із хвилини на хвилину.
Вийшовши із зали, Тоня помітила, як до ресторану заходить Марина, підтримуючи животик. Без макіяжу, без зачіски, з тінями під очима. Увесь її вигляд кричав про втому та безлад. Порівняно з Тонею — ніби з іншої реальності.
— Марин, ти що тут робиш? — почула вона голос Кирила, стоячи за перегородкою.
— Як ти міг?! — гримнула Марина. — Ти ж не сказав, що в Олега ювілей! Що буде вся наша фірма! Ти брехав! Казав, що я тепер твоя жінка! Що з дружиною все закінчено! — Вона вліпила йому ляпаса. — Ти вибрав її! А не мене. І не нашу дитину!
— Заспокойся… — Кирило швидко потягнув її за руку й вивів із зали під здивовані погляди гостей.
А Тоня… Вона зробила те, що планувала. Як принцеса з казки, вирішила зникнути до того, як карета знову стане гарбузом. Але ланцюжок її сумочки зачепився за декор перегородки — і з кишеньки непомітно випав телефон.
Таксі вже чекало…
— Антоніно! Зачекайте! — почувся приємний чоловічий голос біля автомобіля. Вона озирнулась.
— Даня?
— Ви телефон загубили.
— О… Дякую.
— Ви вже йдете?
— Так.
— Шкода.
— Нічого страшного. Я зробила все, що мала.
— Ви бачили Кирила? З тою блондинкою…
— Про коханку мого чоловіка?
— Так… Хотів сказати — ви краща за неї. І ваш чоловік дуже помилився.
— Дякую, Даню. Приємно чути. Люди часто помиляються. Ти головне — себе не зрадь. Не слухай чужих думок. Живи серцем, — посміхнулась вона.
Він нічого не відповів. Лише мовчки проводив її поглядом.
Наступного дня Тоня отримала величезний букет із запискою: «Ви справді прекрасна. Це щиро. І цей букет — від серця».
Антоніна прокрутила записку в пальцях і розсміялась. Попри те, що попереду розлучення — в душі розливалося тепло. Їх розділяло років двадцять? І що з того? Важливо інше — вона ще жива, ще приваблива. І все найцікавіше — попереду.
Кирило ж був на межі сказу, коли зрозумів, що зустріч у ресторані — витівка дружини. Та ще й дізнався, що вона переоформила майно на матір.
Ділити з нею більше не було чого, бізнес Тоня офіційно «закрила», а от його активи й нерухомість стали предметом судових тяжб. Після публічного скандалу на святі Олега декілька важливих партнерів припинили з ним співпрацю. Як виявилось, принципові чоловіки все ж існують… Тільки от Кирило це зрозумів запізно.
Будинок, квартира, частина активів — усе розділили через суд. І тепер у нього було безліч причин для головного болю. Найбільша з них — це нескінченні істерики Марини й передчасно народжений син, якого він, правду кажучи, навіть не хотів.
