Ніка задумливо дивилася у вікно, тримаючи в руках чашку з давно охололим чаєм. У дворі панувала метушня: діти весело гралися на майданчику, а їхні мами сиділи на лавках і кожна була зайнята своїми справами — хтось безупинно теревенив, хтось заглибився в екран телефону, а хтось читав книжку. Малюки були самі по собі. Один хлопчик підбіг до пісочниці й почав розкидати ногою башту з піску, яку щойно збудували двоє інших хлопців. Один з «будівельників» миттєво підхопився, схопив пригорщу піску й жбурнув кривдникові просто в обличчя.
Той заверещав і почав копати у відповідь. Жінки повільно повернули голови у бік дітей, дві з них невдоволено підвелися з лавки і попрямували з’ясовувати, хто ж у конфлікті правий. Минуло кілька хвилин — і ось вже мами сперечаються між собою. Навколо зібрався натовп. Ніка відійшла від вікна, думаючи про те, як несправедливо влаштоване життя. Чому жінки не цінують свого щастя? Вона б із задоволенням гралася зі своєю дитиною, вигадувала б цікаві ігри, залучала до чогось доброго, а не сиділа, втупившись у телефон. Їй не вкладалося в голову, як можна бути так байдужими до своїх дітей.
Вона тяжко зітхнула й повернулася до спальні, де на тумбочці лежав медичний висновок. Там чорним по білому було написано, що вона ніколи не зможе мати дітей. Слова лікаря постійно звучали в її голові. Скільки років вона боролася, скільки лікувань пройшла — марно. Їздила до санаторіїв, ходила в гори за порадою знахарки — все даремно. І тепер лікар прямо сказав, що надії більше немає.
— Дива, звісно, трапляються, — розвів руками лікар, — але я, як фахівець, не маю права дарувати вам хибну надію.
У такому стані Ніка навіть не взялася готувати вечерю — настрій миттєво провалився в безодню. Хотілося просто зникнути, не думати ні про що. Життя без дитини здавалося їй позбавленим сенсу. Навіщо ж тоді жити, якщо не залишити після себе частинку? Вона намагалася себе заспокоїти: багато людей живуть без дітей і не страждають, може, її шлях інший. Але думки знову повертались: якщо не виховати маленьку людину, то й сенсу в цьому всьому немає. Ідея усиновлення час від часу з’являлася, але вона боялася навіть обговорити це з Сергієм. Він так мріяв стати батьком — справжнім, біологічним. І тепер вона повинна була сказати йому те, що розбило йому мрію, так само, як розбило її серце.
Коли двері раптом відчинилися, Ніка здригнулася.
— Сергію, ти вже прийшов? Я хотіла тобі подзвонити, попросити забігти до кулінарії щось купити на вечерю, але не встигла. Пробач, я нічого не приготувала.
— Та нічого страшного, зараз зганяю. Що тобі взяти? Як завжди?
— Мені взагалі нічого не хочеться, — всхлипнула вона, — візьми щось, може, потім апетит з’явиться. Хоча… навряд.
— Ти сама на себе не схожа, — Сергій обережно поклав руку їй на плече. — Ну добре, не буду тебе мучити. Повернусь — за вечерею все розкажеш.
Ніка похитала головою, а про себе подумала, що його гарний настрій зараз зникне, як роса під сонцем. Їй було соромно, що чоловікові знову доведеться підніматися на сьомий поверх — ліфта в будинку не було. Але Сергія це, здається, не турбувало. Він швидко повернувся, розклав контейнери й подивився на дружину з серйозністю.
— Сергію, я сьогодні була в лікаря. Прийшли результати останніх аналізів і…
— І?.. Продовжуй, — в його очах блищала надія, але десь глибоко сиділа тривога. Здавалось, він вже здогадувався, але ще тримався за крихту сподівання.
— Я не зможу мати дітей, — ледве вимовила Ніка і заплакала.
Сергій відклав виделку, став на коліна й поклав голову їй на коліна.
— Тільки не плач. Ми якось впораємося. Є ж багато пар, у яких немає дітей. Головне, що ми одне в одного є. І все у нас буде добре.
— Але я так не можу, розумієш? Я відчуваю себе порожньою, ніби даремно живу. Сергію, а якщо б ми взяли дитину? Ну, тобто, всиновили? Я б змогла дарувати йому любов, навіть якщо не народила. Одній маленькій людині подарувати сім’ю — це вже велика справа. Що скажеш?
— Я ніколи про це не думав, — знизав плечима він, — але обіцяю: подумаю.
Ніка з полегшенням зітхнула. Вона боялася, що він одразу відкине цю ідею, але навіть така відповідь — вже шанс.
Вона не стала його квапити, розуміючи, що рішення важливе. Та думками вже малювала собі, як у їхньому домі з’являється дитина. Вона би стала найкращою мамою. Разом гуляли б у парку, катались на ковзанці, можливо, навіть придбали б дачу, щоб більше часу проводити на свіжому повітрі. Вона пильно спостерігала за Сергієм, чекаючи його рішення. Але коли він заговорив, то сказав зовсім не те, що вона хотіла почути.
— Я подумав, Нік, — мовив він серйозно, — може, все ж обійдемося без дитини? Подумай сама: яка там може бути спадковість? Переважно в інтернатах діти від неблагополучних батьків. Дуже рідко туди потрапляють діти з хороших сімей. Хіба що обидва батьки загинули і більше рідних не залишилось. Але ж ти розумієш, це рідкісні випадки.
— Я розумію, але ж ми можемо дізнатись про минуле дитини. Хто були батьки, чи не має він хвороб. Це ж не миттєве рішення. Люди роками чекають, поки знайдуть саме свою дитину.
— Ну от і навіщо? Ми не знаємо, що з нами буде за кілька років. А ти сама захочеш возитися з малим у своєму віці?
— Сергію, ну давай просто сходимо до дитячого будинку, подивимось. Я дізналась, що можна приїхати з подарунками, поспілкуватись із дітьми, а потім, якщо все складеться, стати батьками вихідного дня. А далі — як вийде. Сергію, будь ласка!
— Не знаю, Ніка, — сказав він, але, дивлячись в її очі, повні болю і надії, кивнув, — гаразд, спробуймо.
Вона кинулася до нього на шию, цілувала його обличчя і шепотіла подяки.
Наступного тижня Ніка подзвонила до дитячого будинку й домовилася про візит. Напередодні обійшла кілька магазинів, накупила іграшок, замовила величезний торт. І з самого ранку вони з чоловіком поїхали. Вийшовши з авто, Ніка помітила десятки дитячих очей у вікнах — в кожному був свій біль і очікування.
Щойно вона відкрила двері, як до неї підбіг хлопчик років чотирьох і обійняв її за ноги.
— Мамочко, — шепотів малюк, шморгаючи носом, — мамочко моя…
Сергій узяв з її рук пакети, а Ніка сіла навпочіпки й міцно обійняла хлопчика. Він дивився на неї великими синіми очима, повними сліз, і лагідно торкався її обличчя. Поруч стояла завідувачка і хитала головою. Потім покликала виховательку забрати дитину й запросила подружжя до свого кабінету.
— Бачите, — почала вона, поправляючи комір блузи, — ви дуже схожі на його маму, — звернулась до Ніки. — Не копія, але зовнішність подібна. Вона сама привела Дениса до нас два місяці тому. Знала, що помирає — діагноз невиліковний. Батька в дитини не було — загинув ще до народження. Свекруха одразу відмовилась, а своїх батьків у Олі не було — вона сама тут виросла. Гарна була дівчина. Її не стало тиждень тому. Є інші кандидати, але Денис ні до кого не тягнеться, а до вас — сам. Так буває — діти відчувають. Тому вирішуйте. Якщо боїтесь його поранити, краще піти зараз. Подумайте вдома.
— Та ми й думати не будемо! — вигукнула Ніка й глянула на чоловіка, — правда ж?
— Я думаю, що Марія Олексіївна має рацію, — сказав Сергій, — це ж дитина. Потрібно подумати, все зважити, не поспішати.
— Але ж він так страждає! — не погодилась Ніка. — Якщо ми зараз підемо, він зламається. Сергію, давай заберемо його?
— Але ти розумієш, треба ж документи готувати, — заперечив він, — це не просто.
— Але ж є форма гостевого візиту? — глянула на завідувачку.
— Так, є практика — на вихідні. Але потім дітям важче розлучатись.
— То що ж робити?.. — Ніка ледве стримувала сльози. — Денису буде боляче…
— Знаєте що, — запропонувала Марія Олексіївна, — побудьте з ним сьогодні трохи, потім скажіть, що мусите на роботу, і поїдьте. Ми постараємося відволікти його, щоб не сумував. А ви вдома все обміркуєте — і тоді знову поспілкуємося.
Так і вчинили. Ніка повернулася додому під враженням, яке важко було описати словами.
— Сергію, я тебе благаю! Тільки не відмовляй. Ти ж бачив сам, який він чудовий хлопчик! Лагідний, слухняний, зовсім не розпещений. Хвороба його мами не передається, лікарі це підтвердили. Та й сам же Денис до нас потягнувся! Чого ще чекати?
— До тебе він потягнувся, Ніко, — з ледь вловимою образою промовив Сергій, — не до нас.
— Так він же тата ніколи й не знав! Зате з тобою познайомиться, звикне, прив’яжеться, полюбить. Діти дуже потребують батьків, особливо хлопчики. А мені вже не жити спокійно — він у моєму серці.
— Ну… добре. Почнемо оформляти документи. Але прошу, не уявляй собі все в рожевих тонах — легко не буде.
— Обіцяю, — щиро пригорнулась до нього Ніка.
Так у родині Сергія й Ніки з’явився маленький Денис. Вона сяяла від щастя, ніби увесь світ нарешті наповнився сенсом. Допомагала Сергієві знаходити спільну мову з хлопчиком, але виходило якось натягнуто. Сергій був постійно зайнятий, втомлений, приходив додому лише з однією мрією — впасти в ліжко. Ніка розповідала Денису, що Сергій — його тато, і той спочатку тягнувся до нього, але, не отримавши відповіді, швидко охолов. Зрештою, йому вистачало любові матері.
Минав рік. Денис ріс слухняним, завжди прагнув допомогти мамі. Якось Ніка відчула себе недобре — настільки, що навіть на роботу не пішла. Сергієві довелося самому відвести сина в садок, а вона вирушила до приватної клініки, щоб пройти обстеження без зволікань. Було страшно — вона ніколи ще не почувалася настільки кепсько. У голові крутилася лише одна думка: аби з нею нічого серйозного не сталося, бо Денис знову буде страждати. Після всіх аналізів лікар ошелешив її новиною, що на мить навіть дихання зупинилось.
— Вагітність — це не хвороба, — усміхнувся лікар, дивлячись на її перелякане обличчя. — Просто особливий стан.
Ніка поверталася додому в якомусь дивному стані — щаслива й налякана одночасно. Було неймовірно радісно, але десь у глибині жила підозра: а раптом помилились? Втім, лікар запевнив, що помилки бути не може.
Увечері Сергій привів Дениса з садка, увімкнув йому мультфільми і з докором подивився на дружину.
— Я через тебе зірвав важливі перемовини, виглядав, як ідіот, пояснюючи, що не можу приїхати. Ми ж домовлялись: дитсадком займаєшся ти.
— Не сердься, Сергію, — Ніка таємниче посміхнулась, — доведеться переглянути наші домовленості, бо… у нас буде ще одна дитина!
— Що? — здивовано звів брови Сергій. — Я такого не планував і ніколи не погоджувався!
— Я вагітна, Сергію. У нас буде малюк.
— Ти жартуєш? Цього не може бути. Чи… може?
— Схоже, що може. — Вона простягнула йому довідку.
— Оце так новина! Коли вже не чекали… Ну що ж, тоді Дениса можна повернути в дитбудинок.
Ці слова вдарили в Ніку, наче струмом.
— Мені здалося, чи ти щойно це справді сказав?.. — запитала вона тремтячим голосом.
— А що такого? — байдуже відмахнувся чоловік. — Тепер у нас буде власна дитина, і цього цілком достатньо.
— Скажи, що це був жарт, — благально дивилась на нього Ніка.
— Та не збираюся жартувати. Ми взяли Дениса тільки через те, що не могли мати своїх. А тепер усе змінилось.
— Так не можна, Сергію. Ти сам розумієш, що говориш? Це ж дитина, не річ! Він тепер наш син.
— Ні, мого сина ти ще народиш. А цей — не мій і ніколи ним не стане. Подумай добре, вибирай.
— А я й думати не буду! — з викликом відповіла вона. — Денис — мій син, і я його ніколи не зраджу. Ні-коли!
— То ти готова зрадити мене і нашу дитину? — вже не стримував себе Сергій.
— Ти сам зробив вибір. Я тебе не зраджувала і нашу дитину теж. Вона народиться після Дениса, який вже став нашим сином. І я ніколи не поділю їх на «свого» і «чужого». Обоє мої! А ти… якщо хочеш — йди.
Сергій мовчки почав збирати речі. Кинув похмурий погляд на хлопчика, і той, побачивши батькову злість, кинувся до Ніки й, притиснувшись до неї, заплакав.
— Все буде добре, мій любий, — прошепотіла вона, коли Сергій грюкнув дверима, виходячи, — я тебе ніколи не покину. Не плач, синочку, мама тебе дуже-дуже любить. І я обіцяю — ми з тобою все подолаємо.
До моменту, коли Ніка народила донечку, Сергій встиг офіційно відмовитися від Дениса, подав на розлучення й вимагав залишити дитину з ним, мовляв, нова жінка його прийме дівчинку з радістю.
— Ти ж сам нещодавно казав, — звернулась до нього Ніка під час суду, — що чужий ніколи не стане рідним? А з твоєю пасією як — по-іншому? А коли вона народить, ти й мою доньку захочеш «повернути»?
Суд ухвалив рішення залишити дитину з матір’ю — саме так, як і вірила Ніка.
Вона дивилася, як Денис ніжно гладить свою маленьку сестричку по голівці й шепотіла:
— Авжеж ми впораємось, у мене ж є такий помічник!
