— Мамо, привітай мене — в мене син народився! — повідомив Роман о шостій ранку.
— Кого? Що? — не відразу зрозуміла Тамара Василівна, про що йдеться. — Вже народила? — перепитала вона, і серце закалатало з тривогою.
Її радість не була про онука — вона переживала за Романа: тепер він точно не висипатиметься.
— Так, ще три години тому. Просто не хотів тебе будити, — гордо підтвердив син.
Роман — високий, статний фінансовий аналітик великої компанії — світився від щастя. Останні тижні він буквально розривався між офісом і домом, намагаючись підтримати Вікторію в усьому. Тепер, коли дружина народила, він нарешті міг зітхнути з полегшенням. Проте ця радість тривала недовго — до того моменту, поки Віка з новонародженим Ігорем не повернулася додому.
За три дні до виписки Роман разом із матір’ю приїхав перевірити квартиру. Тамара Василівна уважно оглянула дитячу. Ліжечко, килимок, кошик із іграшками — все було на місці. Стіни прикрашали світлини подружжя з щасливих моментів.
— Синку, Віка нічого не казала? Онучок неспокійний? — запитала мати турботливо.
— Та ні, я не питав, — знизав плечима Роман. — А що, можуть бути проблеми?
— Синку, якщо малюк буде погано спати, ти ж не зможеш відпочивати! Це ж і нерви, і безсоння…
— Та не перебільшуй, мам. У нас двокімнатна квартира — якщо що, я в іншу кімнату піду.
Перші дні вдома виявилися значно важчими, ніж Вікторія уявляла. Ігор прокидався що дві-три години, плакав, просив уваги. Вікторія не спала майже зовсім, намагаючись освоїти нову роль: як правильно годувати, міняти підгузки, заспокоювати. Груди боліли, очі сльозилися від втоми. Роман намагався допомагати, але його все більше поглинула робота.
Ходили чутки, що його збираються підвищити — і він затримувався допізна, приходив, коли Вікторія вже не трималась на ногах.
— Я не знаю, скільки ще витримаю, — зізналася вона вночі, коли Ігор знову розплакався. — Я навіть не пам’ятаю, як це — спати більше двох годин.
Роман узяв сина на руки: — Давай я спробую заколисати. Може, вийде.
Пройшло пів години. Малюк плакав далі. Вікторія сіла на ліжко, безсила.
— Я здається, втрачаю розум… Коли я востаннє їла чи милася?
Роман виглядав не краще: змарнілий, з темними колами під очима. Робота і батьківство стали випробуванням.
Минув тиждень. Одного вечора Роман повернувся з роботи з похмурим обличчям. Сів навпроти дружини.
— Віко… я більше не витримую. Мені треба трохи відпочити. Я вирішив поїхати до мами.
— Що?! — Вікторія завмерла. — Ти серйозно? Залишиш мене саму з дитиною?
— Пробач… Я не можу інакше. Мені треба хоч трохи поспати…
— Їдь, — промовила вона холодно. — Але якщо поїдеш зараз — можеш не повертатися.
Роман зібрався. Перед дверима озирнувся:
— Я скоро повернусь…
Вікторія мовчала, стискаючи в руках дитяче покривало.
Після його від’їзду в домі настала гнітюча тиша. Вона почувалася покинутою.
Перші дні без Романа були найважчими. Вона вставала рано, все робила сама. Малюк прокидався щогодини, а втома ставала нестерпною. Вона дзвонила Роману — той не відповідав. Посилався на роботу, втому, зайнятість.
— Чому ти не береш слухавку?! — кричала вона, коли нарешті добивалася відповіді. — Тобі там добре, а я тут сама ледь не з розуму сходжу!
Подруга Лєна дізналася про ситуацію і стала приходити допомагати. Але навіть її підтримка не могла замінити чоловіка. Минуло два тижні. Вікторія вирішила поговорити зі свекрухою.
— Тамаро Василівно, чому ви тримаєте Рому в себе? У нього є сім’я!
— Віко, він зараз готується до підвищення. Йому потрібен спокій…
— Підвищення?! — не повірила Вікторія.
— Якщо він зірветься, хто винен буде? Він втомився, йому треба відпочити. Тут він може відновити сили.
— А я? — вигукнула Вікторія. — Я не менше втомлена, але я не втікла!
— Рома — не просто тато. Він чоловік, кар’єрист. Якщо втратить шанс — потім винитиме тебе.
Вікторія в сльозах поклала слухавку. Час минав, і вона звикала до нової реальності. Виховувала сина сама. Дзвонила Роману — той усе рідше відповідав.
А він, живучи у матері, почувався винним. Але повертатися не наважувався.
Одного вечора, коли малюк спав, Вікторія зрозуміла — вона більше не любить цього чоловіка. І не пробачить.
Вона зібрала його речі й зателефонувала:
— Забери свої речі якнайшвидше.
Роман почав кричати, обурюватися — та Вікторія вже поклала слухавку.
Більше вони не розмовляли. Вона подала на розлучення й аліменти. Наостанок сказала:
— Можеш не поспішати — живи в мами. Назавжди.
