— Знайшла золото! Можеш собі уявити? На своєму городі! — захоплено розповідала я подрузі по телефону.
— Світлано, ти в своєму розумі? Яке золото в селі? — Танька явно не вірила. — Ти ж там всього тиждень… А почалося все не з золота. Почалося з того, що мій чоловік вирішив «почати нове життя». Без мене і дітей.
— Світ, я більше так не можу, — Льоша міряв кроками нашу тісну кухню. — Ці постійні борги, твої докори, діти кричать…
— Докори? — я чуть не поперхнулася холодним чаєм. — Я просто спитала, чому ти знову програв половину зарплати!
— Ось! Знову починаєш! — він різко розвернувся. — Знаєш що? Їдь у село, до матері. Хватить сидіти на моїй шиї!
Я мовчки дивилася у вікно. За склом качалися голі гілки, квітневий вітер гнав по двору сміття. Дванадцять років шлюбу вмістилися в одну фразу — «їдь у село».
— Мамо, а інтернет там є? — Пашка, мій старший, сидів на своєму рюкзаку в передпокої. — Як я в школу буду ходити?
— Розберемося, сину, — я намагалася запхати останні речі в сумку. — Ліза, допоможи Ані одягтися!
— Не хочу в село! — восьмирічна Ліза надула губи. — Там брудно і нудно!
— Зато там є кози! — чотирирічна Аня радісно стрибала по коридору в одному черевику.
Льоша навіть не вийшов нас проводити. Я чула, як він включив телевізор на повну гучність, заглушаючи наші збори.
Дорога в село зайняла три години. Аня укачалася і заснула, Ліза грала в планшет, а Пашка похмуро дивився у вікно.
— Мамо, а тато правда до нас не приїде? — раптом спитав він.
— Не знаю, сонечко, — я міцніше вхопила кермо. — Давай спочатку оселимось, а там видно буде.
Материн дім зустрів нас скрипучими воротами і запахом нежилого приміщення. Я не була тут два роки, з самих похорон. Паутина в кутах, шар пилу на меблях, холодні стіни…
— Ой, мишка! — завизжала Ліза, вказуючи в кут.
— Де? — Аня з цікавістю полізла під стіл.
— Так, стоп! — я клацнула в долоні. — Паша, ти за старшого. Береш сестер і йдете на двір. А я тут прибираюсь.
Діти з радістю вибігли на вулицю. Я оцінила кухню і важко зітхнула. Предстояло багато роботи.
— Господи, мамо, — прошепотіла я, витираючи пилову фотографію на стіні. — І що мені тепер робити?
Печка ніяк не хотіла розгоратись. Я витратила половину сірників, перш ніж з’явився перший сором’язливий вогник. До вечора будинок трохи зігрівся, я нагодувала дітей розігрітою тушонкою з макаронами.
— Як у поході! — захоплювався Пашка, уплітаючи вечерю.
— Угу, тільки цей похід надовго, — буркнула Ліза.
— А мені подобається! — Аня забруднила обличчя томатним соусом. — Тут навіть мишки є!
Я дивилася на своїх дітей і намагалася не заплакати. Як ми будемо жити далі? На що? У мене є невеликі заощадження, але їх вистачить максимум на два місяці…
На четвертий день я вийшла в город. Треба було хоча б картоплю посадити — не дарма ж мама завжди казала, що своя картопля — це головна підпора.
— Мам, допомогти? — Пашка виглянув з дому.
— Давай, синку. Тільки черевики надінь!
Земля була твердою, лопата з труднощами входила в ґрунт. Я копала, відпочивала, знову копала. І раптом щось блиснуло.
— Паш, подивись! Що це там?
Син підбіг, ми разом нахилились над ямкою. В землі тьмяно блищав якийсь жовтий камінь…
Після знахідки пройшло два тижні. Я досі пам’ятаю, як тряслися руки, коли я привезла камінь в районний центр. Пам’ятаю недовірливий погляд оцінщика, який спочатку прийняв мене за божевільну, а потім раптом став неприродно ввічливим.
— Мамо, а ми тепер багаті? — Ліза балувала ногами, сидячи на новому дивані.
— Ні, сонечко, ми тепер… забезпечені, — я посміхнулася, оглядаючи перетворений дім.
За два тижні змінилося багато. Нова дах більше не протікала, пластикові вікна не пропускали протягів, а в кутку кухні бурчав холодильник. Я навіть купила пральну машину — тепер не треба було прати руками в холодній воді. Золото вдалося оформити, заплатити з нього частину як податок, решту залишили мені.
— Світлано Андріївно, а правда, що ви знайшли скарб? — сусідка, баба Валя, намагалася заглянути в вікно.
— Що ви, який скарб? Просто чоловік гроші прислав, — я навчилася брехати, не червоніючи.
Але чутки в селі розповсюджуються швидше за вітер. Особливо коли вчора ще бідна сім’я раптом починає робити ремонт.
— Мамо, а тато скаже? — Пашка спитав це одного вечора, коли молодші вже спали.
— А навіщо? — я присіла біля сина. — Він нас кинув, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… — Пашка зітхнув. — Але він телефонував вчора. Спитав, як ми тут.
Я насторожилась. Льоша справді почав дзвонити дітям майже кожен день. Особливо після того, як його сестра, що живе в сусідньому селі, розповіла йому про наші «дивні» покупки.
— Світлано, ти вдома? — знайомий голос пролунував зі двору через тиждень.
Я застигла біля вікна. Льоша стояв біля воріт, переминаючись з ноги на ногу. Постарілий, якийсь пом’ятий.
— Заходь, раз прийшов, — я відкрила двері.
Він невпевнено пройшов в дім, оглянувся.
— Нічого собі… Ремонт зробила?
— А ти як думав? Будемо в руїнах жити?
— Світ… — він зам’явся. — Я тут подумав… Може, нам спробувати знову? Все-таки родина…
— Родина? — я розсміялася. — А місяць тому ми не були родиною? Коли ти нас вигнав?
— Я не вигнав! Просто… запропонував пожити окремо…
— В старому будинку? Без грошей? З трьома дітьми?
В цей момент в кімнату влетіла Аня:
— Тато! — вона кинулася до нього.
Льоша підхопив її на руки, пригорнув до себе. У мене защемило серце.
— Тато, дивись, у нас новий телевізор! І комп’ютер! І навіть посудомийка є!
— Так? — Льоша примружився. — А звідки все це, Світ?
— Заробила, — я знизала плечима.
— За місяць? — він усміхнувся. — Брось, я ж не дурень. Люди кажуть…
— Що кажуть?
— Що ти щось знайшла. Щось цінне.
Я відчула, як холоне спина. Ось воно що…
— І тому ти повернувся? — тихо спитала я. — Через гроші?
— Ні! Тобто… не тільки… — він опустив Аню на підлогу. — Світ, я сумував. Правда.
У коридорі почулися кроки — повернулися з школи Пашка з Лізою.
— Тато? — Ліза зупинилася на порозі. — Ти назавжди приїхав?
— Ні, — я відповіла раніше, ніж Льоша відкрив рот. — Тато просто в гості заїхав. Правда, Льоша?
Він подивився на мене довгим поглядом. Я бачила, як у його очах промайнуло щось… Жадібність? Розчарування?
— Правда, — нарешті видихнув він. — Просто в гості.
Вечором, уклавши дітей, я довго сиділа на ґанку. Десь далеко гавкали собаки, пахло свіжоскошеною травою і квітучою сирінню.
— Знаєш, мам, — прошептала я в темряву, — ти була права. Своєму землі — це головне. Тільки ти не казала, що вона може бути з сюрпризом…
Телефон у кармані завібрував. Льоша.
«Світ, давай поговоримо серйозно. Я змінився.»
Я видалила повідомлення, не відповівши. В кінці кінців, у мене тепер була своя золота жила. І справа була зовсім не в самородку.
— Мам, а можна я козу заведу? — Аня дергала мене за рукав, поки я розвішувала білизну.
— Нам тільки кози для повного щастя не вистачало, — фыркнула Ліза, не відриваючись від ноутбука.
Пройшло три місяці з того дня, як Льоша приїжджав «миритися». Він дзвонив ще кілька разів, але я не брала трубку. Зате діти спілкувалися з ним по вихідним — я не могла і не хотіла їм це забороняти.
Життя повільно налагоджувалось. Я влаштувалася на віддалену роботу — виявилося, що моє економічне освіта досить затребувана навіть у селі. Пашка і Ліза навчалися в місцевій школі, а Аня… ну, Аня просто насолоджувалась сільським життям.
— Світлано, ось це ти молодець! — Танька приїхала в гості і тепер захоплено оглядала мій город. — Помідори які! А огірки! Прямо як у твоєї мами!
— Та ладно, — я сором’язливо посміхнулася. — Просто земля хороша.
— Ага, особливо та, де золото знайшла, — подруга підморгнула.
Я тільки рукою махнула. Після тієї знахідки я ще кілька разів просіяла землю в городі, але більше нічого не знайшла. Та й не потрібно було — отриманих грошей вистачило на ремонт, техніку та невеликий запас на чорний день.
— Мам! — Пашка влетів у двір. — Там тато приїхав! З якоюсь тіткою!
Я застигла. Потім повільно витерла руки об фартух.
— Ну і нехай приїхав. Ми ж не проти гостей, правда?
Льоша стояв біля воріт з молодою фарбованою блондиночкою. Вона нервово теребила ремінець дорогого сумки.
— Привіт, Світ, — він спробував усміхнутися. — Познайомся, це Марина…
— Дуже приємно, — я кивнула. — Проходьте, чай будете?
— Світлана… — він зам’явся. — Я взагалі-то по справі. Нам би поговорити…
— Про що? — я присіла на лавку біля дому. — Про те, як ти нас кинув? Чи про те, як хотів повернутися, коли гроші з’явилися?
Марина переминалася з ноги на ногу, явно не почуваючи себе комфортно.
— Льош, може я в машині почекаю? — прошепотіла вона.
— Ні, залишайтеся, — я усміхнулася. — Ви ж тепер сім’я, я так розумію?
Льоша почервонів.
— Світлана, не починай… Я прийшов сказати… Взагалі, ми з Мариною одружуємось. І я хочу половину дому. За законом маю право.
Я вибухнула сміхом. Гучно, від душі.
— Якого дому, Льош? Цього? Який мені від мами дістался? Чи того, в місті, який ти програв ще два роки тому?
Він зблід. Марина здивовано подивилася на нього.
— Як програв? — пискнула вона.
— А він не розповідав? — я встала. — Що грає? Що половину зарплати спускає? Що через його борги нам довелося сюди переїхати?
Вечір. Ми з дітьми сиділи на ґанку. Анька захоплено розповідала про козенят, яких бачила у сусідів, Ліза перегортала журнал, а Пашка задумливо дивився в небо.
— Мам, а ти правда татові дім не віддаси? — раптом запитав він.
— Ні, синку. Тому що це не татовий дім. Це наш дім. Тут жила ваша бабуся, а тепер тут ми.
— І золото знайшли! — підхопила Ліза.
— І козу заведемо! — радісно додала Анька.
— Яку ще козу? — я жартівливо схопила молодшу за ніс.
Ми сміялися, а я думала про те, як дивно влаштоване життя. Іноді потрібно втратити все, щоб знайти справжнє багатство. І справа зовсім не в золоті.
А через тиждень Анька все ж таки переконала мене купити козу.
— І що, більше золота не знайшли? — запитували цікаві сусіди.
— Ні, — я качала головою. — Зате знайшла щось важливіше — себе.
Кажуть, щастя не в грошах. І це правда. Щастя — в тому, щоб знайти своє місце в житті. Свій дім, свою землю, свою силу. А золото… Золото просто допомогло в цьому переконатися.
В кінці кінців, справжні скарби не завжди блищать. Іноді вони просто допомагають тобі стати сильнішим. І це дорожче за будь-яке золото.
Через рік він подзвонив.
— На кого ти мене проміняла, Світко? — голос Льоші у телефоні звучав насмішкувато. — Кажуть, тебе з учасковим бачили!
— А хоч би й з ним, — я усміхнулася, дивлячись у вікно на під’їжджаючий до дому поліцейський УАЗик. — Тобі-то що?
Минув рік з того часу, як я знайшла золото в городі старого маминого дому. Рік з того часу, як чоловік вигнав мене з трьома дітьми в село, а потім намагався повернутися, відчувши запах грошей. Багато води утекло за цей час.
Пашка витягнувся ще на півголови, Ліза полюбила город, а Анька все ж таки отримала свою козу — білосніжну красуню Машку, яка тепер важливо гуляла по двору.
Андрій Петрович — наш учасковий — з’явився в моєму житті випадково. Приехав розбиратися зі скаргою сусідки на мою козу, яка нібито з’їла її петунії.
— Так це ваша коза? — він тоді ледве стримував сміх, дивлячись на чинно жуючу травку Машку.
— Машка у нас інтелігентна, петунії не їсть, — я також усміхалася. — Чай будете?
Він залишився на чай. А потім почав заїжджати просто так — перевірити, чи все в порядку. Сорокарічний, спокійний, грунтовний. З добрими зморшками біля очей і легкою сивиною на скронях.
— Мам, а дядя Андрій сьогодні прийде? — Анька кожен вечір питала одне й те саме.
— У дядька Андрія робота, мила.
— А він обіцяв мене на конячці покатати! У нього ж є конячка!
Дійсно, у Андрія була кобила — стара поліцейська Зірка, яку він забрав собі після її «виходу на пенсію».
— Світлана, ти тільки обережніше, — причитала Танька по телефону. — Мужики, вони всі однакові. Як гроші відчують…
— Та кинь ти…
Життя, як завжди, підготувало сюрприз…
— Дядя Андрій! — на ґанок вискочила розбуджена Анька. — А ти правда нас не кинеш?
— Правда, — він підхопив дівчинку на руки. — Куди я без вас? І без вашої козочки?
Я дивилася на них і думала, що справжнє золото іноді ховається не в землі, а в людському серці. І найголовніше — це вміти його побачити.
А Льоша… Ну що ж, нехай подавиться своєю жадібністю. У мене тепер була справжня сім’я. І справжня любов.
— Знаєш, — Андрій обняв мене за плечі, — я давно хотів тобі сказати… Виходь за мене заміж?
І я відповіла.
— Оголошується урочиста реєстрація шлюбу Андрія Петровича Соколова і Світлани Андріївни Іванової, — голос сільської реєстраторки тремтів від хвилювання.
— Мам, у тебе фата криво! — пошептала Ліза, поправляючи біле кружево.
Наше весілля було скромним, але душевним. Вся село зібралося у клубі, столи ломилися від домашніх страв, а баба Валя навіть дістала свій знаменитий самогон з калиною.
Я стояла в простій білий сукні, яку ми вибирали разом з дівчатками, і не могла повірити своєму щастю. Біля мене стояв Андрій в парадній формі, а трохи осторонь переминався з ноги на ногу Пашка в новому костюмі — він настояв на тому, щоб вести мене до вівтаря.
— Мам, а можна я дзвінок з Машки знім? — Анька дергала мене за поділ. — Для весілля!
— Нельзя, сонечко, — я усміхнулася. — Машка без дзвінка загубиться.
Раптом у натовпі гостей з’явилося знайоме обличчя. Льоша. Все-таки прийшов, хоч і не звали.
— Світко… — він пробився до мене. — Можна поговорити?
— Сьогодні — ні, — твердо відповів за мене Андрій.
— Та я тільки… — Льоша зам’явся. — Поздоровити хотів. І вибачення попросити. За все.
Я подивилася на колишнього чоловіка. Постарілий, потріпаний життям. Кажуть, Марина від нього пішла, дізнавшись про нові борги.
— Дякую, Льош. І… прощаю. Правда.
Він кивнув і зник у натовпі. А я повернулася до свого нового чоловіка:
— Знаєш, я тоді думала — все, кінець. Коли він нас вигнав…
— А виявилось — початок, — Андрій поцілував мене в лоб.
Вечором, коли гості розійшлися, ми сиділи всією сім’єю на нашому улюбленому ґанку. Пашка розповідав, як зловив букет замість дівчаток, Ліза будувала плани по розширенню городу, а Анька заснула на руках у Андрія.
— Мам, — раптом сказав Пашка. — А пам’ятаєш, як ми золото знайшли?
— Пам’ятаю, сину.
— А якщо б не воно… якщо б не татовий обман… ми б не зустріли дядю Андрія?
— Тепер просто Андрія, — поправив його чоловік. — Або тата, якщо захочеш.
Пашка задумався, потім усміхнувся:
— Ладно, буду звикати…
Я дивилася на своїх рідних і думала: ось воно, справжнє багатство. Не в золоті справа, а в любові. В теплих вечорах на ґанку. В дитячому сміху. В надійному плечі поруч.
А ще я думала про те, що мама була права. Своя земля — це головне. Тому що саме вона подарувала мені все це: і золото, і дім, і нове життя, і нову любов.
— Про що задумалась? — Андрій обняв мене.
— Про щастя, — я пригорнулася до нього. — І про те, що іноді треба втратити старе золото, щоб знайти нове. Куди більше цінне.
Десь у сараї мирно дзвеніла колокольчиком Машка, в палісаднику пахло маминими бузками, а в небі загорялися перші зірки. І я точно знала: це тільки початок нашої нової історії.
Адже найголовніші скарби ми знаходимо не в землі. Ми знаходимо їх у своєму серці.
