Віра Миколаївна прокинулась із дивним відчуттям – ніби за нею хтось стежив. Сіла на ліжку, прислухалась — удома було тихо. Лише тоненький промінь сонця ковзав по подушці поруч, де давно вже не залишалось тепла. Сергій знову пішов рано. Жодної записки. Жодного дзвінка.
Колись вона пишалася його пунктуальністю, дисципліною. «Професор, хірург, людина порядку», — так казали про нього колеги. А тепер здавалося, що він йде не лише щоранку — він зникає з її життя, з дому, з їхнього спільного минулого. І не озирається.
Віра поставила на плиту вівсянку. Без солі — саме так, як йому до вподоби. Навіть після всіх різких слів і відсторонених поглядів вона все ще готувала як належить. Але сьогодні щось змінилося. Щось у повітрі, в ній чи в ньому стало іншим. Незворотнім.
Після сніданку, замість звичної прибирання, вона пішла до його кабінету. У кімнату, куди раніше не заходила без дозволу. Але зараз — ніби щось підштовхнуло її туди. На столі — ноутбук. Відкритий. Екран був погаслий, та не вимкнений. Вона провела пальцем по сенсорній панелі — засвітилася заставка. Знайоме фото з конференції й браузер на весь екран.
Її погляд зупинився на значку месенджера. Вкладка блимає — нове повідомлення. Палець здригнувся. Віра почувалась зрадницею. Але цікавість уже перемогла сором. Бо це стосувалося не просто Сергія — це стосувалося її.
У вікні чату — «Надя». Без прізвища. У ніку — легковажний смайлик.
—— Сергійчику, коли вже скажеш своїй курці, що ти живеш у мене, а не в неї? Чи чекаєш, поки вона забуде, де вбиральня?
Віра відчула, як перед очима потемніло. Губи стиснула, щоб не зойкнути. Рука тремтіла на мишці. І тоді прийшло повідомлення від Сергія:
— Здається, в неї старечий маразм. Сьогодні шукала ключі в морозилці. Не можу більше це терпіти, Надю. Все сумно.
Вона підвелася. Відійшла від столу. Притулилася до стіни. Світ хитався. Повітря стало густим, як суп. «Маразм»? «Курка»? Всі ці слова, як молотки, гупали всередині.
Минуло кілька хвилин, перш ніж вона знову подивилась на монітор. Там з’явилося нове повідомлення від Нади:
— Старість — не радість. Але тепер ти мій герой. Скоро звільнимось від цієї клоунади.
Віра тихо закрила ноутбук. Сіла на стілець. У грудях стиснуло, ніби тугий корсет здавив усе всередині. Але несподівано з’явилось щось нове. Не біль — злість. Не істерика — а чисте, холодне усвідомлення: він вирішив її списати, як непотрібну книжку. А вона ще не дописала останнього розділу.
У ванній вона довго дивилася на своє відображення. Обличчя знайоме. Так, зморшки. Так, вік. Але очі — живі. Гострі. Не порожні.
— Це не в мене маразм, Сергію. Це в тебе — черствість. І саме нею ти себе осліпив.
Замок клацнув — Сергій повернувся. Вона вже чекала. Не в халаті. Не в тривозі. В рівновазі.
— Конференція. Повернусь пізно. Ти ж пам’ятаєш, де в нас плита? — усміхнувся, навіть не глянувши.
— Пам’ятаю. А ось навіщо я з тобою стільки років — забула.
Він озирнувся. Неочікувано.
— Що за маячня? Ти себе чуєш?
— А ти впевнений, що я не читала твого листування з Надею?
Він завмер. У тиші було чутно, як цокає годинник. І як у ній, уперше за довгий час, цокає не образа — а рішучість.
Сергій, як завжди, грюкнув дверима — голосно, показово. Віра залишилася стояти. Серце билося швидко, а в грудях було дивно порожньо. Наче щось вирвали — давно, нишком, і лише тепер вона це відчула.
Вона не заплакала. Просто сіла в крісло й довго дивилася в одну точку. Думок не було. Лише уривки: «маразм», «курка», «нестерпна». Ці слова, здавалося, прилипли до шкіри. Але в якийсь момент усередині щось ворухнулося. Стало нестерпно тісно.
Вона встала, відкрила шафу, дістала старий рюкзак. Із тих часів, коли ще мандрували разом. Усередині — коробка з льодяниками, хустинка і записка від Сергія: «Без тебе — не те. Чекаю біля поїзда». Її здригнуло. Наче вперше це побачила. І біль вдарив у скроні.
— А тепер? Без мене — з Надею? Без мене — спокійно? — прошепотіла, згорнувши папірець і викинувши в смітник.
Віра вдяглася — теплий светр, пальто, шапку. Вийшла з дому, не знаючи куди. Ноги самі несли. Вона йшла повільно, з кожним кроком ніби скидаючи з себе щось непотрібне.
Дійшла до ринку. Навколо — запах риби, овочів, мокрої фанери. Тут завжди було гамірно, пахло життям, а не антисептиками й відчуженням. Її хитало, як після довгого сну. В голові крутилась одна думка: «Я — не курка. Я — жива. І навіть якщо зламана, то зможу себе зцілити».
Біля лотка з насінням вона побачила коробку. У ній — цуценя. Кудлате, налякане, з вухом, що обірване.
— Залишили. Як і мене чоловік, — зітхнула продавчиня з втомленими очима. — Не породисте, для охорони не згодиться. А мені — куди його?
Віра присіла, цуценя подивилось на неї. Не скавчало, не стрибало. Просто дивилось.
— А якщо я заберу його? Він буде зі мною? — тихо спитала вона.
— Буде. Йому головне — щоб поруч були. Такі — як діти, якщо по-доброму.
Віра кивнула. Узяла коробку. Цуценя скрутилося клубочком, ніби чекало цього все життя.
Вдома вона вперше не чекала Сергія. Не перевіряла телефон. Не думала, де він. Цуценя гризло капці, повалило фікус, стрибало по дивану. А вона… сміялася. Хрипко, розгублено, але щиро. Сміх ішов із глибини — з того місця, де жила колись маленька дівчинка Віра, якій дарували повітряні кульки і малювали сонце крейдою.
Вона назвала його Попіл. На честь того, що залишилось усередині.
Коли Сергій прийшов пізно, з запахом перегару, він зупинився в дверях:
— Це що за воша?
— Це — мій друг, — спокійно відповіла Віра. — Ти ж сам казав: заведи собаку. Ось я й завела. І знаєш, він уже зробив для мене більше, ніж ти за останні п’ять років.
Він дивився на неї, як на чужу. Вона — спокійно. Без крику. Без «ти все не так зрозумів».
Цуценя загарчало. Встало між ними.
— Ти зовсім з глузду з’їхала. Що далі — татуювання? Байкерський клуб?
— А чому б і ні? Можливо, ти просто ніколи не знав, хто я є насправді.
Він пішов у спальню, грюкнувши дверима. А Віра зробила чай. Увімкнула музику. Голосно. І танцювала з Попелом, поки сльози не змішались зі сміхом. Це не було щастя. Це було — звільнення.
Минув тиждень відтоді, як Віра прочитала те листування. Сергій поводився так, ніби нічого не сталося. Ті самі короткі репліки. Ті ж холодні погляди. Але тепер — з присмаком нервової настороженості. Наче він відчував: щось змінюється.
Віра й справді змінилася. Ззовні — так. Вона почала слухати музику, готувала те, що подобалося їй, могла сісти з книжкою та чаєм на балконі й просто дивитися в небо. Але головне — зміни були всередині. Без пафосу. Без гучних заяв. Просто вона нарешті почала жити.
Попіл став її тінню — галасливий, незграбний, але відданий. Він не дозволяв забутись. Не давав скотитися в жалість до себе. З ним треба було вставати, гуляти, іноді сердитися, іноді сміятися. Але — жити.
Якось увечері, коли Віра дивилася серіал, Сергій повернувся п’яний. Очі затуманені, губи стиснуті, від нього тхнуло алкоголем і втомою.
— Це все через тебе. Ти вічно невдоволена. Ти образлива, негарна, в’янеш. Хто з тобою житиме, крім мене? — він стояв у дверях, похитуючись, і говорив трохи голосніше, ніж треба.
— Іди, — спокійно сказала Віра.
— Ага, зараз. Без мене ти хто? Стара з собакою? Думаєш, хтось захоче оцю твою дурню? — зробив крок уперед.
І тоді Попіл встав між ними. Не гавкав. Просто завмер — уважно, твердо, з опущеним хвостом і палаючими очима. Не пускав.
Сергій зупинився. Потім хмикнув:
— З глузду з’їхала. Все в тебе тепер нормально, так? Собаки, фікуси, музика. У дитинство повернулась? Чи вже зовсім здала?
Віра підвелася. Підійшла ближче.
— У старість, може, й прийшла. Але це моя старість. І в ній, уперше, є я. Не твої вимоги, не твої образи. А я. І мені з собою нарешті добре.
Він відвернувся. Пішов до спальні, грюкнувши дверима. Але наступного дня почав збирати речі. Тихо, без сварок. Без сцен. Лише коротко буркнув при виході:
— Мені треба жити, а не киснути з тобою. Я йду.
Віра кивнула:
— Йди. Але пам’ятай: ти йдеш не від «старої баби», а від жінки, яка нарешті себе знайшла.
Він поглянув на неї звуженими очима. Наче хотів щось сказати — та не зміг. Попіл стояв поряд, мовчки, але твердо. Наче відчував: його господиня більше не одна. Віра всміхнулася — не переможно, а спокійно.
Сергій пішов. Цього разу — назавжди. З валізою, з тишею і з відчуттям поразки.
Минуло вісім місяців. Віра переїхала на дачу — не в ту, що була з Сергієм, а нову. Скромний будинок у старому садовому кооперативі. Допоміг їй син. Спершу хотів купити квартиру біля себе, але після однієї розмови усе зрозумів.
— Мам, ти впевнена, що хочеш жити сама? У будинку, де все на тобі? — запитав стурбовано.
— Я не сама. У мене сад, тиша і Попіл. Я мріяла прокидатися рано й пити каву босоніж на ґанку. Це і є життя.
Він не сперечався. За тиждень приїхав із юристом, обрав ділянку неподалік міста, допоміг з документами. І обійняв її — міцно, по-синовньому.
— Ти в мене одна, мам. Тепер — справжня.
Віра жила по-новому. Підйом о шостій. Сніданок із Попелом на веранді. Робота в саду. Книги. Музика. Іноді — тиша. Але тиша більше не лякала. У ній не було самотності. У ній була свобода.
Попіл виріс у великого собаку з тонкою інтуїцією. До чужих — обережний. З Вірою — ніжний, уважний. Все розумів. Одного разу, коли вона впустила чашку й застигла від спогаду, він сам підійшов і поклав голову їй на коліна. Без слів. Просто — був поруч.
Щонеділі приїжджав син. Привозив онука. Той обожнював Попела, бігав босоніж по траві, зривав полуницю, просив навчити його «робити як бабуся»: мило, компот, лаванду в мішечках.
Сусід Олександр — колишній лісник — спершу просто вітався. Потім приносив кошики з грибами та ягодами, ділився рибою, розповідав, як врятував совеня. Не ліз із розпитуваннями, не прикидався кавалером. Просто був. І це було важливо. Він говорив мало, але влучно.
— Щоб почати, іноді треба довго зупинятися, — сказав він якось, глянувши їй у вічі. — Ви не зупинились. Ви повернулись.
І тоді вона зрозуміла: ця історія — не про кінець шлюбу. А про повернення до себе.
Навесні, коли вишні лише почали цвісти, до двору заїхала стара «шістка». Віра полола грядки. Попіл лежав поруч, ліниво мружився. Машина спинилася біля воріт. Із неї вийшов Сергій.
Він дуже змінився. Схуд, плечі опустилися, одяг висів, наче на чужому. Він подивився на неї з колишньою зверхністю, але вже без упевненості.
— Ну що, награлася? Дурепа. А тепер — назад. Надька мене кинула, у неї кар’єра. А ти ж усе одно одна. Чекаєш мене, знаю я.
Віра випросталась. Легенько клацнула пальцями. Попіл підвівся. Спокійно, без гавкання, став поруч. Щитом. Опорою.
— Ти запізнився, Сергію. Тоді — так. Я була самотня, розгублена, зламана. А тепер — ні. Тепер я вдома.
— Та ти що, серйозно думаєш, що оцей цирк із псом і буряками замінить нормальне життя? — пирхнув він.
Із-за паркану, з тінявого боку, з’явився Олександр. У руках тримав кошик із грибами та кісточку.
— Доброго ранку, Віро Олексіївно. Оце Попелові — гостинець приніс. З дичини. А в тебе, бачу, гість?
— Ні, — тихо відповіла вона. — Помилився адресою.
Сергій різко смикнувся назад. Слова більше не сказав. Розвернувся, сів у машину і поїхав. Навіть не озирнувся.
Віра ще довго стояла біля грядки. Потім витерла руки об фартух, присіла на лавку. Попіл улягся поруч. Олександр сів поряд, нічого не кажучи.
Вона всміхнулась. Не тріумфально. А — по-справжньому.
— Я думала, мені залишилось доживати. А виявилося — жити лише починається.
