Ліка та Микола вийшли з дому своїх друзів, де весело відзначали день народження, й попрямували додому. Надворі давно вже запанував листопад. У тьмяному світлі ліхтарів було видно, як падає сніг. Подекуди легенький вітерець підганяв сніжинки вперед.
– Яка краса! – захоплено вигукнула жінка, милуючись вечірнім пейзажем.
– Авжеж, – погодився чоловік, обійнявши Ліку.
Вони пройшли ще трохи, як раптом дружина зупинилася.
– Чуєш? – запитала вона у Миколи.
– Чую, дитина плаче, – відповів він, озираючись навколо.
– Невже в такий час гуляють із немовлятами? Плач же зовсім грудний, – стурбовано сказала Ліка. – І дитина десь зовсім поряд, тільки не можу зрозуміти, де саме.
Зупинившись, подружжя почало озиратися.
– Здається, звідти! – нарешті сказав Микола й кинувся в бік міського парку. Там, на лавці, яку вже припорошило снігом, лежав згорток, з якого і лунав плач.
– Яка ж крихітна… – тихо мовила Ліка. – Але де її батьки?
– Схоже, вони залишили її тут саму, – припустив чоловік.
Жінка обережно взяла немовля на руки, і малеча миттєво заспокоїлася.
– Маленький чи маленька, хто ж тебе так образив? – з ніжністю сказала Ліка. – Невже такі жорстокі батьки покинули маля на морозі?
Невдовзі подружжя дісталося додому. Поклавши дитину на диван, жінка розгорнула її й ахнула: перед ними лежала дівчинка, якій навряд чи виповнився місяць. На ній була зношена сорочечка, а загорнута вона була в байкову ковдру, потерту до дір.
– Її треба терміново нагодувати, та й підгузок, напевно, кілька годин тому востаннє міняли, – промовила Ліка зі сльозами в голосі.
– Я збігаю, все куплю, – запропонував Микола.
– Купи суміш, пляшечку й підгузки, – пояснила дружина, заколисуючи зігріту малечу на руках. Здавалося, вона от-от розплачеться.
Минуло п’ятнадцять хвилин, і Микола повернувся з покупками.
– Тут одноразові пелюшки, бо інших поки немає, – сказав він, ставлячи пакет перед дружиною.
– От і добре, зараз ми тебе перепеленамо і погодуємо, – зраділа Ліка, метушачись біля дитини. Шкіра в дівчинки була вкрита попрілостями. Жінка дбайливо змастила її тільце дитячим кремом і розстелила нові пелюшки. Малеча жадібно вхопила соску з сумішшю, ніби її не годували вже дуже давно.
– Треба повідомити в поліцію, інакше виглядає так, ніби ми самі її вкрали…
— Треба повідомити в поліцію, інакше виглядає так, ніби ми самі її викрали, — запропонував Микола. — Не хотілося б потрапити в поле зору правоохоронців.
— Я з тобою згодна, — відповіла Ліка, вкладаючи ситу та задоволену дівчинку спати.
Рано-вранці в їхній квартирі з’явилися працівники опіки та поліції. Ліка з тривогою спостерігала, як малечу забирають з дому. За одну ніч вона вже так прив’язалася до цієї крихітки, що розлука з нею боляче вдарила по серцю. У них з Миколою не було дітей вже сім років. Колись Ліка завагітніла, але втратила дитину на четвертому місяці. Після того випадку вони більше не сподівалися стати батьками. Можливо, знайдена дівчинка дійсно втратила своїх батьків…
Залишившись наодинці, Ліка з Миколою задумалися про долю дитини.
— Любий, як би мені хотілося ще раз потримати її на руках! Вона така гарненька, — сказала жінка.
— Знаєш, а мені сподобалася вся ця метушня навколо маленького клубочка, — задумливо відповів чоловік, дивлячись у вікно. На дитячому майданчику гуляли мами з візочками. Микола подумки уявив Ліку серед цих щасливих матерів і посміхнувся.
Минуло три місяці. Мрія молодого подружжя здійснилася. Службам так і не вдалося знайти біологічних батьків Софії. Ліка та Микола були щасливі. Вони купили своїй малечі все необхідне: коляску, ліжечко, одяг, іграшки та багато іншого. Софія стала їхньою улюбленицею. Тепер Ліка гордо прогулювалася з рожевою коляскою у дворі свого будинку, весело спілкуючись з іншими мамами про дітей. Ніхто не сумнівався: прийомні батьки зроблять для дитини все можливе.
Ліка з Миколою дійсно поставили Софію на ноги. У сімнадцять років вона закінчила школу із золотою медаллю і мала намір вступати до педагогічного вишу.
Після випускного балу вся родина зібралася за столом, щоб відзначити свято. Раптом хтось постукав у двері.
— Я відкрию, а ви, мої дівчата, сидіть, — усміхнувшись, сказав Микола і поспішив до передпокою.
Невдовзі всі побачили напідпитку пару: чоловіка і жінку. Вони нахабно увірвалися до вітальні.
— Донечко, вітаємо тебе з закінченням школи! — заявила розпатлана дама в сірому, зношеному піджаку.
— Донечко, Свєточко, ми тобою пишаємося! — киваючи, підтакнув чоловік. Потім він почухав потилицю, ніби думаючи, що ще можна додати.
— Хто ви такі? — Софія підскочила з-за столу. — Навіщо ви прийшли?
— Ми твої справжні батьки, рідна, — хрипко промовила жінка, що назвалася матір’ю. — А ці знайшли тебе в парку на лавці сімнадцять років тому.
— Мамо, тату, поясніть, що відбувається? Це якийсь цирк? — ошелешено дивилася дочка то на гостей, то на Миколу з Лікою, які переглядалися між собою.
— Софіє, не слухай їх. Ми — твої справжні батьки, а це якісь алкоголіки. Вони просто хочуть випити і прийшли до нас за пляшкою, — сказав батько.
— Ах, ви вже роздаєте на похмілля? — саркастично промовила Софія. — До чого ви докотилися.
У розмову втрутилася Ліка, розповівши зі сльозами на очах історію про знайдену в парку малечу.
Дівчина ошелешено дивилася на Миколу з Лікою і теж ледь не заплакала. Зібравшись з духом, вона заявила:
— Якщо це дійсно так, то ви обидва забирайтеся звідси! — наказала вона, вказавши непроханим гостям на вихід.
— Донечко, ну навіщо ти так? У тебе ростуть молодші братики і сестрички, — промовила грубим, прокуреним голосом розпатлана жінка, ще більше розтріпуючи собі волосся. Її чоловік переминався з ноги на ногу і виглядав так, ніби загубився десь у часі. Пара була схожа на тих, хто іноді забуває, яка зараз пора року, не кажучи вже про звичайний час на годиннику.
— Ну добре. Значить, скоро прийду до вас у гості, — пообіцяла Софія, аби лише дивні люди негайно залишили їхню квартиру.
Розпатлана тітка і її кавалер почали вклонятися всім, а потім нарешті пішли.
Закривши двері, Микола з полегшенням зітхнув.
— Ну і сморід вони залишили! — обурилася Ліка, відкривши вікно.
Софія з цікавістю подивилася на батьків і запитала:
— Скажіть, а це правда?
Мати опустила очі.
— Так, доню, — зізнався батько.
Мати й батько розповіли їй і про те, як вони знайшли її в парку на засніженій, холодній лавці в старенькій ковдрі, і про те, як метушилися, оформлюючи всі необхідні документи на усиновлення.
— Тоді… тоді, мамо, тату, я вас ще більше люблю! — ледь не плачучи, заявила їм дочка. Вона з вдячністю обіймала батька з матір’ю і казала, що не може уявити, що б сталося, якби вони того вечора не з’явилися в парку.
Минав час. Неадекватні гості більше не давали про себе знати. Звісно, родина Софії чудово розуміла причину їхнього візиту. Алкоголікам же потрібні лише гроші на випивку. Ось і рідна дочка, яку вони кинули напризволяще, знадобилася їм через гроші. Може, допоможе… Але Софія думала інакше. Дівчина дуже переживала, як такі люди можуть мати кількох дітей і не піклуватися про них? Зрозуміло, що таким горе-батькам потрібні лише дитячі кошти…
Минуло кілька років.
Софія закінчила навчання та влаштувалася працювати в педагогічний коледж. Та вона ніколи не забувала, що десь у світі в неї залишилися рідні братики та сестрички. Одного разу вона прийняла тверде рішення — відвідати їх.
Дівчина прямувала за вказаною адресою разом зі своїм хлопцем. З Веніаміном вони товаришували вже давно, і він пообіцяв підтримати її в цій непростій справі. Нарешті вони дісталися до напівзруйнованої хатини, в якій усе ще хтось мешкав.
– Це воно? – Веня здивовано відкрив рота.
– Схоже, так, – кивнула Софія і зайшла на занедбане подвір’я, яке, здавалося, не бачило ремонту років сто.
Вони постукали у старенькі дерев’яні двері. Через кілька секунд у домі почулися кроки.
– А, згадала про нас? – пробурмотіла знайома розпатлана тітка. – Заходь уже. А це хто з тобою? Наречений твій? Якщо так, треба б налити і випити за нього.
– Я – наречений, але ми сюди не за цим прийшли, – серйозно відповів господині хати Веніамін.
– А навіщо тоді? Хоч копійчину дітям суньте, вони ж їсти просять, а я – ні з чим. Батька вашого рік тому поховали, – буркнула жінка, знизуючи плечима.
У дверному проході з’явилася пара насторожених дитячих очей.
– Це вам, – сказав Веня і простягнув дітям дві великі коробки з цукерками. Малеча миттю вихопила подарунки і зникла в іншій кімнаті.
За столом сидів худорлявий хлопець, який із побоюванням дивився на гостей, ніби щось обмірковував у собі.
– Це наш Мишко. Познайомтесь. Правда, сором’язливий, але хороший. Мріє вчитись, – невиразно буркнула тітка.
Софія з Венею підійшли ближче.
– Ну що, давай знайомитись? – лагідно усміхнулася Софія, простягаючи руку. – Я твоя сестра.
Хлопець скоса глянув на неї, вагаючись, і неохоче подав їй долоню…
Софія та Веніамін забрали Мишу із собою. Він виявився кмітливим і здібним. Завдяки допомозі батьків Софія змогла влаштувати його до навчального закладу і винайняла для нього квартиру в місті. Щодня вона з Венею приходила провідати хлопця. З часом Мишко розцвів, став усміхненим, навіть жартував, розповідав анекдоти й тішив рідних.
У будинку їхньої матері-алкоголічки залишалося ще двоє дітей — їм було дев’ять і десять років. Софія іноді чекала їх біля школи, приносячи великі пакети з продуктами. Їй було щиро шкода братчика й сестричку, адже їхня недолуга мати витрачала всі виплати на алкоголь. Софія запрошувала дітей до себе, щоб ті хоч трохи відчули себе справжніми дітьми, забули про злидні та негаразди. Вона з Веніаміном водила їх у кіно, на атракціони або просто гуляти в парк. Одного дня мами не стало — її підкосив стиль життя, який вона вела роками.
Николай і Ліка зарекомендували себе як добрі, турботливі батьки. Незабаром у їхній родині з’явилося ще двоє дітей. Вихованням Артема й Василиси переважно займалися Коля та Софія — саме вони мали більше вільного часу. Так ці двоє зросли в прийомній родині, забувши про важке, наповнене болем дитинство. Ще зовсім малими вони мріяли втекти з розваленої хати та від суворої, розпатланої мами, але боялись. І от тепер їхня мрія збулася сама собою. Обоє виросли, отримали освіту і стали чудовими психологами, згодом відкривши власний кабінет, де вели активний прийом клієнтів.
