— Одразу четверо?! — вигукнув Петро, жбурнув шапку в куток.
Аня застигла, тримаючи двох немовлят. У плетених кошиках, що стояли біля стіни, заворушились ще двоє.
— Я хотіла написати… Але не було зв’язку… Я й сама досі не можу повірити, — її голос тремтів, як листя на вітрі. — Але це наші діти, Петре…
Він дивився на неї, мов на сторонню. Щойно повернувся з шестимісячної вахти — й одразу таке. Четверо. Одразу.
— На УЗД показували двійню, — Аня заколихувала немовлят. — А як почались перейми… у заметіль… ледь до райлікарні дістались…
— Чудовенько, — пробурмотів Петро, провів долонею по обличчю, наче намагаючись стерти втому. — І що тепер робити?
У хаті лунав дитячий плач — різкий, нав’язливий. Січневий вітер гатив у шибки. В домі пахло молоком та сирими пелюшками.
— Годувати, виховувати… — прошепотіла Аня. — Батько допомагає…
Петро підійшов до кошиків, уважно подивився на червоні зіжмакані личка. Обережно доторкнувся до крихітної долоньки. Пальчики миттєво обхопили його палець.
— Цей міцно тримає.
— Це Гліб, — Аня втомлено усміхнулась. — А той — Михась. А в мене на руках Ліза й Маша. Дівчатка схожі, тільки в Лізи родимка під вухом.
Наступні дні злилися в одну суцільну круговерть: плач, підгузки, пляшечки, безсонні ночі. Петро підіймався, коли Аня вже не витримувала, носив воду, рубав дрова.
З кожним днем вираз його обличчя ставав похмурішим.
— Петь, потримай Машу, я картоплю поставлю, — попросила Аня на третій тиждень.
— У мене руки в мастилі, — буркнув він, хоча руки були чисті, й вийшов на ґанок вдихнути повітря.
Щодня Петро віддалявся дедалі більше — не тілом, душею. Варто було скрипнути дверям — здригався. Аня перехоплювала його погляд — у ньому світилася тваринна втома.
— Може, тобі на рибалку з хлопцями? — несміливо запропонувала.
Петро криво всміхнувся:
— Та куди мені…
Проте все частіше дивився на дорогу, що вела з села. У квітні, коли сніг потемнів, а дорога розкисла, він замовк остаточно. Лише стояв на ґанку, дивлячись у ніч.
Настала ніч, коли все зламалось. Гліб і Михась захворіли — температура, висип, безкінечний плач. Маша вторила братам. Лише Ліза спала — байдужа до загального галасу.
Аня металась між ліжечками, з розпатланою косою й очима, що палахкотіли втомою.
Петро ходив з кутка в куток кухні. Зупинився. Дивився довго, важко. І раптом спокійно запитав:
— Навіщо все це, Аню?
— Що саме? — вона завмерла з мокрою ганчіркою в руках.
— Оце все, — розвів руками. — Плач, хвороби, вічне недосипання. Я ж вахтар! Я ж не заради цього пахав пів року, щоб у пекло повертатись!
— Але ж це наші діти…
— Одразу чотири? — він хитав головою, а голос ставав гостріший. — Та ні. Я ще пожити хочу. Прощай. Більше ти мене не побачиш!
Двері грюкнули так, що навіть Ліза прокинулась і заплакала. Аня стояла, мов паралізована, слухаючи, як Петро йде по скрипучому снігу. І темрява поступово поглинула його силует.
Місяці промайнули. Вістей від Петра не було. Одні казали, бачили в місті. Інші — що подався на інше родовище. Бумага про визнання зниклим лежала в столі — нерозписана.
— Доню, малих нагодувала? — Микола Степанович заніс оберемок дров.
— Так, тату. Лише Гліб капризує знову, — Аня протирала очі.
Отець узяв внука на руки. Маленька голівка сховалась у його долоні.
— Ну що, богатир мій, — пробурмотів він. І Гліб заспокоївся, дивлячись на діда.
— Не знаю, що б я без тебе робила…
— А куди мені діватись? — зітхнув батько.
Весна принесла розливи й болота. Молока не вистачало, суміші не купити. Аня квапливо збирала речі:
— До фельдшерки треба, у Лізи висип не проходить.
— Я сам піду, — сказав батько, натягуючи чоботи. — А ти з дітьми сиди.
Повернувся пізно — з мокрою курткою, але з ліками і дитячим харчуванням.
— Кажуть, твій в Соснівці осів, — буркнув. — З бабою якоюсь живе, п’є безбожно.
Аня мовчала. Лише рука здригнулась, коли міряла Лізі температуру.
Літо принесло полегшення. Дід вирив грядки під вікнами, щоб доньці легше було дивитись за дітьми. Державні виплати допомагали вижити.
Односельці несли хто що міг — яйця, молоко, банки з варенням. Зітхали:
— Такий нелюд! Четверо — це ж дар Божий!
Коли малечі виповнився рік, почали повзати. Потім — ходити. Дім ожив. Міша пішов першим, за ним — Ліза, потім — Гліб. Маша довго вагалась, але як зробила крок — то впевнено.
Слово “мама” вимовили разом, як по команді.
Восени, коли діти вже спали, в двері постукали. На порозі стояв дільничний:
— Аню, оце тобі повістка. Хочуть Петра офіційно зниклим визнати. Підпиши.
Вона взяла — не підписала.
— І не треба. Мужик той, хто поруч, а не хто втік, — промовив батько.
Аня глянула на дітей. Кожен — зі своїм характером. Гліб — упертий, Міша — спокійний, Маша — співуча, Ліза — хитренька. Вони впораються.
— Виростуть і без нього, — сказала твердо.
Минуло ще сім років. Червень видався гарячим і духмяним. Луги палали барвами, повітря тремтіло від сонця.
Аня поверталася з ярмарку в райцентрі — першу городину продала, дітям купила новенькі ранці й футболки до школи.
— Аню, підвезти? — гукнув знайомий голос.
Вона обернулася. На узбіччі зупинився старенький грузовичок, у кабіні — кремезний чоловік з відкритою усмішкою.
— Вітя? Ти чого тут?
— Та молоко в маслозавод віз, — кивнув на діжки ззаду. — Сідай, чого в спеку пішки?
Віктор з’явився в селі минулої осені — придбав занедбаний будинок, завів господарство. Вдівець, самотній. Відтоді й жив у самоті, хіба з людьми балакав на базарі.
Аня всілася поруч, поставивши сумки до ніг. Від Віктора пахло сіном і парним молоком.
— Як твої орлята? — посміхнувся він, рушаючи з місця.
— Ростуть, — усміхнулась Аня. — Гліб учора шпаківню сам зробив, уявляєш?
— Рукастий хлопець, — кивнув Віктор. — В батька пішов, напевно.
Аня напружилась, але змовчала.
Через кілька днів він знову з’явився біля хвіртки — з мішком:
— Телятко народилося, молока багато. Твоїм згодиться.
Відтоді заходив часто. То молока принесе, то меду від сусіда, то просто поговорити.
Діти його полюбили миттєво — особливо хлопці. Віктор показував, як майструвати, розповідав про птахів і звірів, зробив гойдалку на подвір’ї.
— Вітю, досить носити гостинці, — якось не витримала Аня. — Ми не голодуємо.
— Знаю, — відповів він серйозно. — Просто мені з вами добре.
Аня опустила очі. Вперше за багато років щось тепле защеміло всередині.
А діти вже бігли до нього:
— Дядьку Вітя, покажеш, як з лози плести? Розкажеш про вовків? А я вивчив нову пісню, послухай!
До зими Віктор став щоденним гостем. Чистив сніг, лагодив дах, рубав дрова. Микола Степанович спочатку бурчав, потім мовив доньці:
— Мужик він добрий. Як що — я не проти.
Хто першим сказав «люблю» — вже не важливо. Головне — коли Аня дозволила собі це почуття, в грудях ніби виросли крила.
Весною вони побралися. Весілля — скромне, по-сільському. Батько витер сльозу рукавом. Діти бігали навколо святкового столу — щасливі й нарядні.
— Мамусю, а дядько Вітя тепер наш тато? — спитала Маша ввечері.
— Так, сонечко, — Аня поцілувала доньку в маківку. — Тепер у вас є тато.
Минуло десять років. Село, як і завжди, притулилось між лісами й луками. Будинок Ані й Віктора — міцний, з різьбленими віконницями, квітами на підвіконнях і просторим городом.
Ліза вступила до медичного коледжу — хоче стати фельдшеркою й працювати вдома, в рідному селі. Михась вивчає механіку — техніка в нього в крові.
Гліб допомагає Віктору — разом тримають ферму. А Маша співає в ансамблі при сільському клубі — голос у неї як дзвін.
Іноді Аня згадує Петра. Кажуть, спився десь у місті. Жаль чоловіка, але життя йде далі.
Надворі вечоріє. Аня виходить на ґанок. Віктор обіймає її за плечі, цілує в скроню:
— Про що думаєш, господине?
— Та так… — усміхається вона. — Як доля людей водить.
З вулиці долинають голоси дітей — вже дорослих. Хата дихає, живе. І всередині впевнено і світло: життя вдалося.
