Денис рiшуче вiдсунув вiд себе тарiлку з борщем i тоном байдужим, навiть трохи урочистим, вимовив:
— Свiтлано, я йду вiд тебе!
Сорокап’ятирiчна жiнка вiд неочiкуваних слiв випустила з рук чашку, яка в ту ж мить розлетiлася на друзки, вдарившись об плитку на пiдлозi. Свiтлана поглянула на чоловiка, i по його серйозному виразу обличчя зрозумiла — це не жарт. Вона завмерла, мовчки обхопивши себе руками.
Свiтлана прожила з Денисом, як їй здавалося, щасливi двадцять п’ять рокiв шлюбу. Вона кохала його всiєю душею, вважала надiйним чоловiком i добрим батьком. Але цi жорсткi слова вдарили по самому болючому. Вона ще не до кiнця усвiдомлювала, що вiдбувається. Пiдвiвши на чоловiка зболений погляд, спитала ламким голосом:
— Як це йдеш? Куди, Денисе? Ми ж разом чверть столiття!
— Ось саме! — роздратовано вiдповiв чоловiк, пiдхопився з мiсця i глянув на неї зi зневагою. — Цiлих двадцять п’ять рокiв я прожив з тобою. Але що з тобою стало? Де та юна, струнка, життєрадiсна дiвчина, в яку я колись закохався? Подивися на себе: розповнiла, посивiла, з’явилися огиднi зморшки. Але це ще не найгiрше. У тебе в головi самi котлети, борщi, прибирання i прання. Мене така рутина дiстала. Мiж нами нi про що говорити. Я себе заживо ховати не збираюся. Я заслуговую на бiльше. Надiюся, ми розiйдемося спокiйно, без iстерик. Я покохав iншу. Вона молодша, цiкавiша, красивiша i носить мою дитину. Скоро я знову стану батьком. Прости мене, Свiтлано, я тебе вже давно не кохаю.
Свiтлана повiльно опустилася на стiлець i вiдчаєно взялася за голову. Слова Дениса були нестерпно болючими. Вона не могла повiрити, що чоловiк, якому вiддала своє життя, так жорстоко вiд неї вiдвернувся. Денис промiняв люблячу, вiрну дружину на молоду i привабливу жiнку.
— Йди, — ледве прошепотiла Свiтлана, схиливши голову.
Денис вийшов мовчки. Швидко зiбрав речi i на порозi промовив, що сам подасть на розлучення. Свiтлана весь день проплакала. До вечора вона була настiльки виснажена вiд болю, що заснула просто за столом. Прокинулася вже поночi, але в спальню не пiшла. Притислася до стiни i так просидiла до свiтанку. Вранцi Свiтланi треба було на роботу, але сил не було пiднятися. Вона набрала начальника i взяла вiдпустку за власний рахунок.
Свiтлана припинила готувати, прибирати, перестала за собою доглядати. Цiлими днями вона лежала в лiжку, дивлячись в одну точку i оплакуючи долю.
Так тривало, поки несподiвано не приїхав син Артем з дружиною Мариною. Вiн хотiв зробити матерi сюрприз i купив її улюблений торт. Але те, що вiн побачив, шокувало його.
— Мамо, що з тобою? Ти захворiла? Ти зовсiм на себе не схожа! — стривожено вигукнув Артем.
— Твiй батько покинув мене, — з болем визнала Свiтлана.
Вона все розповiла. Молодi були враженi. Вони намагалися її заспокоїти, переконували, що життя не закiнчилось, що попереду ще багато щастя.
— Свiтлано Миколаївно, прошу вас, тримайтеся. Ви ще зустрiнете своє щастя, — вмовляла Марина.
Але Свiтлана вiдмовлялася вiрити в майбутнє:
— Я не та дiвчина, яку Денис кохав. Моє життя скiнчилося.
Артем i Марина вирiшили звернутися до бабусi Мариної — Тамари Iванiвни. Мудра i прониклива жiнка, вона пообiцяла, що допоможе Свiтi знову вiдчути щастя.
Одного дня, коли Свiтлана перебирала старi речi, подзвонив телефон. Це був Артем. Вiн сказав, що Тамара Iванiвна занедужала i потребує допомоги.
— Звичайно, я приїду. Я подбаю про неї, — погодилася Свiтлана.
Вона зiбрала необхiдне i поїхала в село.
Тамара Iванiвна, актриса в душi, чудово зiграла роль хворої. Свiтлана щиро повiрила i взялася доглядати за нею.
— Свiточко, сходи до мого сусiда Констянтина, вiн мав принести настiй з глоду, але забув.
Свiтлана пiшла. Дiм чоловiка i його сад справили на неї велике враження. З’явився i сам Констянтин — ввiчливий, добрий, привабливий чоловiк. Вiн запросив Свiтлану на чай, але вона вiдмовилась, поспiшаючи назад.
— Хороший чоловiк, — зiтхнула Тамара Iванiвна. — Один. Давно шукає рiдну душу.
Наступного дня Тамара Iванiвна викрутила пробки, залишивши дiм без свiтла.
— Свiточко, виклич Констянтина. Без свiтла мiй серiал пропущу.
Свiтлана знову пiшла до сусiда. Той швидко все полагодив. Вдячна Тамара попрохала Свiтлану спекти пирiг i вiднести частину сусiду. Так i сталося. Констянтин запросив на чай, вони проговорили кiлька годин. Виявилося, що вiн в минулому вiйськовий, самостiйно облаштував будинок i сад. Свiтлана слухала з захопленням.
З того часу Констянтин часто заходив у гостi, допомагав, приносив трави. Тамара Iванiвна тiльки хитро посмiхалася: її план спрацював. Свiтлана i Констянтин самi не помiтили, як стали близькими людьми.
Пiд час одного з чаювань Костя почав розповiдати, що сталося в його життi рiк тому…
— Я переїхав сюди торік, коли від мене пішла дружина. Чесно зізнаюся — це був нелегкий період у моєму житті. Але тоді я усвідомив, що настав час щось кардинально змінити. І саме тут, у селі, я знайшов себе. Забув про минуле й навчився бути щасливим у теперішньому.
Світлана слухала сусіда з подивом, думаючи про ту жінку, яка змогла залишити такого чоловіка, як Костянтин. Вона була певна: колишня дружина не раз пожалкувала про свій вчинок. Світлана мимоволі порівнювала Костю з Денисом і щоразу чіткіше розуміла — її колишній чоловік значно поступався сусідові Тамари Іванівни. Костянтин був справжнім чоловіком, із тих, хто тримає слово. Жінка ловила себе на думці, що вже майже не згадує Дениса, не думає, де він і з ким. Вона просто насолоджувалася спокійним сільським життям, літнім сонцем і теплим, надихаючим спілкуванням із новим знайомим. Але її настрій різко змінився, коли вона усвідомила, що відпустка добігає кінця, і зовсім скоро доведеться повертатися в місто, до старого життя. Останні дні пролетіли непомітно. Тамара Іванівна, більше не вдаючи хвору, раптом заявила, що вже майже одужала — завдяки Світланчиній турботі.
Увечері Світлана зібрала речі без особливого ентузіазму й вийшла надвір попрощатися з селом, яке стало їй рідним. Вона навіть не помітила, як до неї наблизився Костянтин.
— Їдеш? — тихо запитав він, не зводячи погляду з її засмученого обличчя.
— Так, — ледь зітхнувши, відповіла Світлана, — вже час. Тамара Іванівна йде на поправку, відпустка закінчилась. Місто чекає.
— Але чомусь не видно радості в твоїх очах. Ти впевнена, що більше нічого тебе тут не тримає?
Він глянув їй просто в очі, обережно взяв за руку.
— Може, залишишся? Я бачу, як ти не хочеш їхати. І я цього не хочу. Світлано, я так до тебе прив’язався, що просто не уявляю, як буду без тебе.
— Костю, — ледь прошепотіла вона, ошелешена несподіванкою, — я повинна повертатися. У мене ж своє життя в місті. Робота, квартира, друзі, син…
Світлана ці слова вимовляла більше для самої себе, намагаючись переконати у правильності рішення. Але коли Костянтин раптом обійняв її за талію й притягнув до себе, усі сумніви зникли. Вона зрозуміла — вона вже безповоротно закохалася. Світлана відповіла на обійми з ніжністю.
— Не їдь, — шепотів він, обпікаючи її шкіру гарячим, трохи схвильованим диханням.
Світлана знала: як би сильно вона не хотіла залишитися, просто так залишити все не зможе.
— Мене чекає робота в місті… — ледь чутно мовила вона, міцно пригорнувшись до нього.
— Тоді я поїду за тобою хоч на край світу. Я не зможу без тебе. Буду поруч, тільки поклич.
І вона, не вагаючись, покликала. Костянтин переїхав до неї. На той момент у Світлани вже був офіційний розлучення з Денисом, і вони з Костею подали заяву до РАЦСу. Її погляд став іншим, голос зазвучав інакше. Вона ніби розквітла. Її щастя було видно неозброєним оком. Син і невістка не могли натішитися — вони щиро дякували Тамарі Іванівні, яка з такою мудрістю звела дві самотні душі. Щовихідних Світлана з Костянтином приїжджали в село — навідати бабусю з подарунками.
Минув рік. І ось, одного сонячного суботнього ранку, коли подружжя, як завжди, збиралося в село, у двері подзвонили. Світлана, думаючи, що Костя забув ключі, кинулася відчиняти… і завмерла — на порозі стояв Денис з малюком на руках.
— Денис?! — Світлана піднесла руки до обличчя. — Що ти тут робиш?
— Привіт, Свєта, — несміливо мовив чоловік, — пустиш?
— Денисе, навіщо ти прийшов? Хіба між нами не все давно сказано?
— Свєтка, ти ж завжди мене розуміла. Пробач і цього разу. Я знаю, що ти все ще мене любиш. Дай ще один шанс. Почнемо з нуля.
Виявилось, що жінка, до якої він колись пішов, покинула його з маленькою дитиною. Втекла з молодим. Денису довелося самостійно дбати про хлопчика й оплачувати житло. Світлана усе зрозуміла. Не любов привела його до порогу, а звичайний розрахунок.
— Денисе, в мене тепер інша сім’я, чоловік, якого я люблю. Мені шкода твою дитину, але я не можу допомогти. Твого повернення не буде. У моєму житті більше немає місця для тебе. Прощай.
— Чоловік?! Родина?! Ти не могла так швидко все забути! Ти ж мене кохала… — здивовано похитав головою, потім нервово засміявся.
Та в цю мить до квартири увійшов Костянтин з пакетом у руках. Глянув на Світлану, на незнайомця з дитиною.
— Кохана, я не знайшов торт, поїдемо до супермаркету. У нас хтось був?
— Людина помилилась дверима й вже йде, — спокійно відповіла Світлана, ввічливо попрощалася з Денисом і пішла разом із чоловіком на кухню.
Денис пішов, зітхнувши й шкодуючи, що колись зробив такий вибір. А Світлана мовчки дякувала долі — і навіть йому — за те, що пішов. Адже саме після того вона знайшла справжнє щастя. Вона міцно обійняла Костянтина, знаючи напевне: вона вдома. І кохана. І більше ніколи не буде самотньою.
