— Настю, хтось стукає в двері! — гукнув Петро, запалюючи гасову лампу. — У таку негоду?
Анастасiя вiдклала в’язання i прислухалась. Крiзь шум дощу й завивання вiтру долинув слабкий, несмiливий стук. Такий тихий, що його можна було прийняти за гiлку, що б’є по ґанку.
— Може, здалося? — поглянула на чоловiка, але той уже рушив до виходу.
Холодний порив вiтру вдерся до хати, коли дверi розчинились. Анастасiя поспiшила за чоловiком i завмерла на порозi.
На дерев’яному ґанку, освiтленi тьмяним свiтлом лампи, тулились один до одного четверо малюкiв, загорнутi в пошарпанi пледи.
— Боже мiй… — тiльки й змогла прошепотiти Анастасiя, опускаючись на колiна бiля дiтей.
Вони дивились налякано, але мовчали. Двi дiвчинки i два хлопчики, майже одного вiку — навряд чи старшi за рiк.
— Звiдки вони взялись? — Петро пiдняв з пiдлоги зiгнутий клаптик паперу. — Записка…
Вiн розгорнув промоклий вiд дощу аркуш i прочитав уголос: «Допоможiть їм… Ми не впорались…»
— Швидше, занось їх до хати! — Анастасiя вже тримала одного з хлопчикiв на руках. — Вони ж геть змокли!
У хатi миттю стало шумно: дитячий плач, метушня. Марфа, розбуджена галасом, спустилась зi сходiв i застигла на останнiй сходинцi.
— Мамо, допоможи! — благала Анастасiя, одночасно заколисуючи дитину i здираючи з неї мокрий одяг. — Треба їх нагодувати i обiгрiти!
— Звiдки? — лише встигла запитати Марфа, але одразу кинулась до печi, роздмухуючи жар.
Семен пiдтягнувся слiдом, i вже всi дорослi метушились: хтось грiв молоко, хтось розкладав рушники, хтось шукав у скринi дитячi речi, якi роками береглися на надiю.
— Настуню, тi малята — немов ангелики з неба, — прошепотiла Марфа, коли перше потрясiння вщухло, а дiти, нагодованi теплим молоком, поснули вшир на лiжку.
Анастасiя дивилась на них, не вiдводячи погляду. Скiльки ночей вона провела в сльозах, мрiючи про дитину? Скiльки разiв вони з Петром їздили до лiкарiв, повертались додому з пригаслою надiєю?
— Що робитимемо? — тихо запитав Петро, поклавши руку на плече дружини.
— А що тут думати? — втрутився Семен. — Це доля. Треба брати їх, i все.
— А як же закон? Документи? — занепокоївся Петро.
— Ти ж маєш знайомих у районi, — нагадав Семен. — Завтра ж поїдеш, усе владнаєш. Скажеш, що це далекi родичi залишили, самих не стало.
Анастасiя не втручалась у розмову. Вона сидiла поряд i обережно гладила дiток по голiвках, боючись повiрити у все, що вiдбувається.
— Я вже придумала їм імена, — нарештi мовила вона. — Вiра, Катруся, Iванко й Єгор.
У ту нiч нiхто в хатi не заплющив очей. Увесь час Анастасiя сидiла бiля колиски, слухаючи сопiння малюкiв, їх соннi звуки. Кожен їх вдих був, немов свiтло надiї.
Чотири маленькi життя тепер залежали вiд неї. Їхнi долi переплелись iз її власною, мов нитки в мiцну мотузку.
Небо свiтлiшало. Дощ стишався, i мiж хмарами проривалися першi променi сонця, фарбуючи мокрi дахи в рожевий.
Петро вже запрягав Буяна, коли Анастасiя винесла йому вузлик з їжею та чисту сорочку.
— Впораєшся? — тихо спитала вона.
— Не сумнiвайся, — вiн стиснув її плече й рушив у дорогу.
Повернувся ввечерi, коли селом уже стелився морок. Зайшов до хати, скидаючи спiтнiлу сорочку, i поклав на стiл потрiпану теку.
— Тепер це офiцiйно нашi дiти, — сказав гордо. — Нiхто їх у нас не вiдбере.
Марфа тихо перехрестилась, заходилась коло печi. Семен поставив перед зятем кружку з брагою i на мить поклав руку на його плече — мiцно, по-чоловiчому.
Анастасiя схилилась над лiжечком. Сiм рокiв вона носила в душi гiркоту бездiтностi. Кожна чужа дитина колола серце. А тепер…
Чотири крихiтнi серця билися разом iз її власним.
— Ось тепер i я багатодiтний батько, — прошепотiв Петро, обiймаючи її.
— Дякую тобi, — притислась до нього Анастасiя.
Минули роки. Дiти зростали, родина мiцнiшала, але не без труднощiв.
— Та хай йому грець, тим правилам! — гримнув Iван, грюкнувши дверима так, що вiкно задзвеніло. — Не сидiтиму я в цiй глушинi все життя!
Анастасiя завмерла з мискою в руках. За тринадцять рокiв вона ще не чула такого тону вiд наймолодшого сина. Обтерла руки i вийшла в сiни.
Iван стояв бiля стiни, обличчя поблiдло вiд злостi. Петро поруч важко дихав, кулаки стиснутi.
— Твiй син вирiшив, що навчання йому не потрiбне, — буркнув Петро. — Каже, кине школу i в мiсто подасться.
— I що, гнутись у полi, як ви? — вигукнув хлопець.
Петро зробив крок, але Анастасiя стала мiж ними.
— Спершу заспокоймось i поговоримо, — сказала вона, вiдчуваючи, як стискається серце.
— Тут нема про що говорити, — Iван склав руки на грудях. — I Єгор зi мною згоден. А дiвчата… просто бояться сказати вам правду.
У дверях з’явилася Вiра — висока, з косою на плечi, обличчя блiде, очi серйознi.
— Я все чула, — мовила вона спокiйно. — Що за суперечки?
— Скажи їм правду, — Іван втупився поглядом у сестру. — Розкажи, як ховаєш альбом із міськими пейзажами під подушкою.
Віра здригнулася, але не відвела очей. Кінець її коси сіпнувся, коли вона випростала спину.
— Так, я й справді хочу професійно навчатися живопису, — зізналася вона, дивлячись батькові прямо у вічі. — В обласному центрі є художнє училище, і мій вчитель каже, що у мене талант…
— Ось! — Іван аж підстрибнув. — А ви нас тут душите своїми коровами й картоплею! Ми гниємо в цій глушині, поки весь світ крокує вперед!
Петро різко видихнув, ніби отримав удар. Розвернувся й мовчки вийшов надвір.
Анастасія проковтнула клубок у горлі й зціпила зуби, щоб не розплакатись на очах у дітей.
— Вечеря через пів години, — вимовила вона спокійно й повернулася до печі, де вже закипав борщ.
Вечір пройшов у важкій мовчанці. Катя й Єгор перезиралися, боячись порушити тишу. Іван байдуже копирсався виделкою в тарілці. Віра втупилась у стіну. Петро до столу так і не прийшов.
Вночі Анастасія не могла заснути. Поруч важко дихав чоловік, а вона згадувала той перший вечір, коли вперше побачила дітей на порозі.
Як годувала їх з ложечки. Як навчала говорити. Як тішилася їхнім першим крокам.
А ранок приніс новий удар. Єгор заявив, що теж не хоче більше працювати в господарстві.
— У мене свої плани, — промовив він за сніданком. — Я хочу займатися спортом професійно, а не корів пасти.
Петро мовчки підвівся і вийшов. За хвилину за вікном залунав гул трактора.
— Ви розумієте, що робите з батьком? — не витримала Анастасія. — Він же для вас усе життя поклав!
— А ми не просили! — вигукнув Іван. — Ви нам не рідні! Чому ми взагалі тут живемо?!
У хаті запанувала гнітюча тиша. Катя затремтіла й утекла з-за столу. Віра закрила обличчя руками. Єгор остовпів, дивлячись на брата.
Анастасія підійшла до Івана й подивилася йому просто в очі.
— Бо ми вас любимо понад усе, — прошепотіла вона.
Іван першим відвів погляд. Вибіг з хати, грюкнувши дверима. За кілька хвилин Анастасія побачила його у вікно — він біг через поле до лісу.
Марфа, що спостерігала за всім із кутка кімнати, похитала головою.
— Це вік такий, доню, — сказала вона. — Перемелеться.
Але Анастасія відчувала, що справа не лише у віці.
Вперше за тринадцять років тріщину дала та любов, якою вони з Петром оточували дітей. І ніхто не знав, як її залатати.
— Тату, почекай! — Іван біг полем, розмахуючи руками. — Я допоможу!
Петро зупинив трактор і витер піт із чола. День добігав кінця, але в полі залишалося ще чимало роботи.
— Справлюсь сам, — буркнув він, не глянувши на сина.
— Та ну, — Іван підійшов ближче й поклав руку батькові на плече. — Разом швидше. Я ж пам’ятаю, як ти мене вчив.
Петро вагався, але потім кивнув і посунувся, звільняючи місце. Іван заліз у кабіну, і трактор рушив.
Минуло пів року з того дня, коли родина ледь не розпалась. Шість місяців щоденної боротьби, щоб знову навчитись чути одне одного.
У хаті на краю села все змінилось. Анастасія з подивом спостерігала, як її діти, ще недавно готові втекти хто куди, поступово поверталися — спершу тілом, потім душею.
Усе почалось тієї ночі, коли Іван не повернувся додому. Його шукала вся громада до самого ранку.
Знайшли у сторожці в лісі — змоклого, з температурою й жахом в очах.
— Мам, — прошепотів він, побачивши Анастасію. І це одне слово змінило все.
Потім була тривала хвороба. Іван марив, кликав її, а коли приходив до тями — міцно тримав за руку, ніби боявся втратити.
Віра першою усвідомила, наскільки вони були несправедливі. Вона витягла старі альбоми, показувала фото, розповідала історії дитинства.
— Бачиш, Єгор, це батько тебе на плечах несе після першого забігу, — шепотіла вона, і сльози котились братові по щоках.
Катя почала допомагати мамі на кухні. Її похмурі малюнки зникли, на зміну їм прийшли яскраві пейзажі села. Один з них навіть здобув перемогу на районному конкурсі.
— Я продовжу малювати, — сказала вона Анастасії. — Але повертатимусь додому. Назавжди.
Додому.
До випускного в дев’ятому класі родина знову стала єдиним цілим. Петро вперше за довгий час усміхнувся.
На шкільному подвір’ї він стояв рівно, високий, і з гордістю дивився, як дітей кличуть на сцену:
— Єгор Петрович — за спортивні досягнення! — Віра Петрівна — переможниця літературного конкурсу! — Іван Петрович — найкращий механік року! — Катерина Петрівна — призерка серед юних художників!
Петровичі. Їхні діти.
Увечері вдома влаштували свято. З’їхались рідні, друзі, сусіди. На столах було чимало страв, лунали пісні й сміх. Діти сяяли від радості.
— Мам, — прошепотіла Віра, обіймаючи Анастасію, — я подала документи в училище. Але житиму вдома. До міста недалеко.
— І я також, — додав Іван. — Навіщо мені гуртожиток, якщо тут мій дім?
Анастасія всміхнулась крізь сльози. Петро підійшов, обійняв її за плечі.
— Все налагодилося. А вісімнадцять — якщо захочуть, поїдуть. Ми не триматимемо, — сказав він.
А вона дивилась на своїх — гучних, дорослих, але все ще рідних — і згадувала той вечір, коли доля постукала в їхні двері.
Марфа й Семен усміхалися з фотографій. Їх уже не було, але вони встигли побачити, як онуки стають людьми.
Сільську тишу порушував тільки сміх молоді й стрекотання коників. Гості поїхали, залишивши відгомін радості.
Анастасія вийшла на ґанок, закуталась у стару хустку й підняла погляд до зоряного неба.
Серед міріад блискучих вогників вона шукала відповідь: чому саме їм подарували таку долю?
Губи її ледь ворухнулися, дякуючи безмовно, але щиро.
Петро вийшов слідом.
— Про що думаєш? — спитав.
— Про те, що сім’я — це не кров. Це любов. Просто любов.
У темряві лунав дитячий сміх. Вони повертались додому. Туди, де їх чекали. І де їх любили.
