Ірина стояла біля плити, розбиваючи яйця на сковорідку. На столі лежав телефон Аркадія — він залишив його й кудись вийшов. Аж раптом екран засвітився повідомленням. Ірина мимохідь глянула: «Боря Автосервіс». А нижче — «Спала і думала про тебе». Вона завмерла. «Боря Автосервіс» — спала?
Рука, ніби не її, сама потяглася до телефону. Палець змахнув по екрану — й відкрилась переписка. Не просто листування, а справжній роман: «мій котику», «хочу тебе щоночі», «коли ти їй скажеш?». Фото. Сердечка. І все це — три місяці підряд.
Ірина мовчки дивилась. Відчуття було таке, ніби в грудях утворилася чорна порожнеча. Яєчня на сковорідці згоріла, запах диму повис у повітрі — але все це не мало вже жодного значення.
— Аркашу, тобі смс, — сказала вона чужим собі голосом.
А потім весь день мовчала. Говорила щось про суп, про дощ, про сміття — але то були не слова, а порожній шум. Дивилась на Аркадія й не впізнавала. Як так? Сидить перед нею, їсть, жартує — а вона ніби бачить його вперше. Двадцять років — і не знаєш людину.
— Іришо, звариш каву? — спитав він, усміхаючись, наче нічого не сталося.
А в її голові крутилась одна фраза: «Спала і думала про тебе». Боря Автосервіс спав і думав. Увечері вона не витримала. Просто підійшла, подала йому телефон. Мовчки.
— Це не те, що ти думаєш, — почав він, як хлопчик, спійманий із цигаркою.
— А що я думаю, Аркадію? — її голос був такий тихий, що лячно стало самій.
— Це просто гра. Така, переписка ніби. Нічого серйозного…
— А ти хто, Аркаше?
І він заговорив. Швидко, плутано, про те, що їй 24, що працює в автосалоні, що зустрілись випадково, що підписав її як «Борю», щоби не викликати підозр.
Кожне слово — як цвях у кришку труни. Аркадій кидався по кімнаті, волаючи про те, що «всі чоловіки такі», що це була лише пара зустрічей, що він усе пояснить.
Ірина дивилась — і не впізнавала. Хто цей пітний, метушливий чоловік, який несамовито виправдовується? Подзвонила Лєні — та одразу:
— Якщо пробачиш — зрадиш себе.
А дочка, навпаки:
— Мамо, ви стільки разом… Може, даси йому ще шанс?
Ірина лежала вночі, дивилась у стелю, повторюючи подумки: «Боря Автосервіс». Усвідомлення прийшло раптом — справа не в цій дівчині й не в Аркадії. А в ній самій. Біль — не від зради, а від того, що прожила роки з людиною, яка може підписати коханку «Борею Автосервісом» і думати, що це розумно.
Вона подивилась на нього вже інакше. Не з болем, не з образою — а як на дешеву підробку картини, яку довгі роки вважала шедевром.
Коли він прийшов з оберемком білих троянд, як у фільмах, з театральним голосом: «Іриш, почнемо з початку…» — вона дивилась і думала: «Навіщо стільки квітів? Чому білі? Що він цим хоче сказати?»
— Іриш, це був криза. Це перехідний етап. Усі чоловіки проходять через таке! Я читав, психологи пишуть… — він наближався, сідав поруч, збирався стати на коліна.
— Не треба. Встань, будь ласка, — спокійно сказала Ірина.
Він підвівся, здувся. Видавлено: «Я тебе кохаю».
— Справді? А «Борі Автосервісу» ти теж так казав?
— Та що ти причепилась! Це дурниця, випадковість! Молоденька, голову закрутила! Це нічого не значить!
— «Молоденька дівчина»? — перепитала вона. — Ти зрадив мені з «дівчиною» і вважаєш це нормальним?
— Та всі чоловіки такі! Спитай будь-кого! У всіх є хтось на стороні! Це життя, детка!
«Детка». Він ніколи так її не називав. Жодного разу. А тепер — наче в дешевому серіалі.
— Аркадію, я не автосервіс. І більше — не твоя дружина.
— Що? Ти справді хочеш усе зруйнувати через таку дрібницю?!
А вона подумала: дивно, як він усе зменшує, коли йому вигідно, і перебільшує — коли йому це теж вигідно.
— Це не я руйную сім’ю. Вона вже зруйнована. Ти сам її знищив. Не зрадою — брехнею. Тією кличкою в телефоні. Подвійним життям.
Вона встала. І він теж.
— Ти все одно нікуди не дінешся! — раптом випалив він. — Куди ти підеш? На що житимеш?
Вона подивилась на нього, як на комаху. І тільки сказала:
— Вийди, будь ласка.
І він вийшов. Точніше — вибіг, грюкнувши дверима.
Ірина стояла посеред кімнати. І не боялася.
Минуло кілька місяців. Ірина почала займатись скандинавською ходьбою. Виявляється, в місті є гуртки. Ходить на курси історії мистецтва. У 45. Як дівчинка. Спочатку соромилась, а потім — звикла.
Щосереди — кіно з подругами. Субота — музей. Виявилось, виставки там чудові. Дочка спочатку переймалась:
— Мамо, ти як там? Не сумуєш?
А потім звикла. Мама — не сумує. Мама — живе.
Іноді буває важко. Вночі. Але Ірина навчилась говорити собі: «Спокійно. Все добре». І справді — ставало добре.
А одного разу, після занять, в навушниках — італійська музика. І раптом — Аркадій. Просто на вулиці.
— Привіт. Як ти?
— Добре, — відповіла Ірина. І зрозуміла — справді добре.
— Ти змінилась.
— Так?
— Так. Покращала.
Вона всміхнулась. Сумно й весело водночас.
— Може, кави? Просто поговоримо?
Ірина усміхнулась ще ширше. Легко.
— Знаєш, Аркаше… Я більше не п’ю гіркого.
І пішла далі. А всередині — тепло. Як весна. Хоча за вікном була осінь.
