Мій чоловік залишив мене в день мого народження, коли мені виповнилося 44 роки. Покинув заради молодої коханки й не вигадав кращого моменту для цього, ніж мій власний день народження. Так би мовити, подарунок — так подарунок…
А рівно за рік, у день свого 45-річчя, я знову побачила його на порозі нашої квартири. Я ледве стримувала себе, щоб не підстрибувати від щастя — Славко, мій коханий колишній чоловік, вирішив повернутися до мене! Я не могла втримати сліз. Та не хочу вводити нікого в оману. Я плакала не від щастя. Я плакала від радості, що нарешті зможу помститися йому.
Я зовсім не планувала святкувати свій ювілей гучно й у великій компанії. Зрештою, 45 років для жінки — момент особливий, свого роду рубіж. Мені хотілося провести цей день із книжкою в руках, зручно вмостившись на дивані з келихом вина. Попри теплу, сонячну осінню погоду, я почувалася кепсько. Сльози самі накочувалися на очі.
«Я ж мала б радіти, — думала я. — Саме цього я прагнула, хіба не так? Тиша, спокій, умиротворення!» — я похмуро глянула на свого кота.
— Ну що, Віро, — промовила я сама до себе, ставлячи пляшку дорогого вина на столик біля дивану. — Наливай, сьогодні ж твій день, — я обережно налила напій у гарний келих, куплений разом із пляшкою на честь свята, піднесла його до обличчя й вдихнула аромат. Так, іноді треба тішити себе дрібницями, щоб знову відчути смак життя…
Тепле відчуття розлилося тілом, проте полегшення не прийшло. Я залишалася самотньою, озлобленою й черствою. І в усьому цьому винен був мій… Боже збав… чоловік. Я глянула у вікно, де лагідний вітер колихав золоте листя, і заглибилася у спогади.
Це сталося рівно рік тому. На мій 44-й день народження. Іронія долі, правда? У такому віці нам варто ловити кожен момент радості — ми ще молоді, вільні і фізично, і матеріально.
Але той день народження став для мене найгіршим. Тоді наш шлюб остаточно розвалився. Насправді він вмирав повільно, але я того не помічала. Натомість мій чоловік знайшов розраду в обіймах молоденької помічниці.
Під час святкової вечері, на моєму ж дні народження, він повідомив, що вже два роки має інший роман. І намагався виставити це благородно, мовляв, завжди любитиме мене, але його душа прагне нових відчуттів… Що зі мною він почувається немов птах у клітці… Я більше не могла це слухати.
Я не намагалася його втримати. Рятувати вже було нічого. Він розтрощив наше спільне життя, наше довір’я й любов. Було боляче. Але я вирішила не влаштовувати сцен, не допитувати його про подробиці. Мій колишній так захопився новими почуттями, що навіть не замислився, що відчуваю я.
Попри те, що моє серце рвалося на шматки, я погодилася на розлучення без суперечок. Він пішов до своєї молодої коханки з одним чемоданом — окрилений, натхненний новим початком і тим, що я не стала чинити опір.
А я залишилася збирати себе по шматочках. Порятунком стала робота. Я бралася за всі замовлення, працювала без упину, аби тільки не повертатися до порожньої квартири. Завела собі кота, Мурчика, який став мені компанією в самотні ночі та рідкі вихідні. Я твердо сказала собі: мені не потрібна нічиє співчуття. Головне — я сама, моя праця, мій дохід і мій кіт.
Вивела мене з роздумів мелодія телефону. На екрані висвітилося невідоме число, і з певною настороженістю я взяла слухавку.
— Алло?
— Привіт! Це я, Славік. Здається, у тебе домофон не працює. Відчини, я вже десять хвилин стою біля дверей.
Я поклала слухавку й, трохи приголомшена, кинулася до дверей. І справді — Славік, мій колишній чоловік, стояв на порозі з величезним букетом червоних троянд.
— Нарешті! Я вже думав, що не діждуся, — почувся голос з-за квітів. — З днем народження, люба! Це для тебе!
— Дякую… Навіщо стільки?… Не варто було… — розгублено відповіла я. — Заходь. Я нікого не чекала, святкового столу немає… Але, може, вип’єш чаю? В мене є торт.
— Із задоволенням, — сказав він. — Якщо чесно, я сподівався, що ти мене запросиш.
Я не розуміла, звідки в нього така впевненість. Було дивно бачити людину, яка колись розтрощила мій світ, сидячи на моїй кухні так, ніби нічого не сталося.
Я закип’ятила чайник, заварила чай, нарізала торт. Протягнула йому чашку і тарілку. Ми мовчали.
— Ось твій чай, — сказала я нарешті. — Може, поясниш, що тебе сюди привело? Після розлучення ми не бачилися жодного разу, а ти приїхав сюди, як до себе додому.
Мої слова, наповнені гіркотою, здавалися йому не зрозумілими. Він спокійно відкусив шматок торта й заявив:
— А чому б і ні? З якої радості мені упускати нагоду привітати кохану колишню дружину з таким святом? Я ж не дурень! — ніяково хмикнув він.
Його самовдоволене обличчя розпалювало у мені бурю. Я мусила вибачитися й піти до ванної, щоби взяти себе в руки. Подивилася у дзеркало, кілька разів глибоко вдихнула й швидко підправила помаду.
Ні! Він не змусить мене втратити самоконтроль. Не сьогодні.
Я повернулася на кухню.
— Знаєш, Віро, — почав він, набиваючи рот тортом. — Нещодавно я зустрів твою маму. Ми поговорили, згадали минуле. Вона сказала, що в тебе справи йдуть не дуже…
«Ох, мамо! — подумала я. — Ще сподівається, що Славік до мене повернеться! Треба з нею серйозно поговорити». Я знизала плечима:
— Не знаю, про що вона. У мене все добре. Гарна робота, стабільна зарплата, — я збрехала так переконливо, що майже сама в це повірила.
— Не зрозумій неправильно, але ти ніби схудла після нашого розлучення. Волосся стало тьмянішим, форми — менш привабливими. А ти ж пам’ятаєш, як я любив твої апетитні форми…
— Так, так, вигадки все це. Я чудово себе почуваю. Ти чогось хочеш від мене чи прийшов образити?
— Та ні, Верочко! Від щирого серця говорю. Я турбуюся про тебе.
Я скептично зиркнула на нього.
— І раптом такий спалах турботи? Цікаво, що з цього приводу думає твоя нова пасія? Вона взагалі в курсі, що ти сидиш тут і плетеш нісенітницю?
— Алла? Вона вже, мабуть, і не згадає про мене… — сумно сказав він. — Я від неї пішов. Зрозумів, що вона не для мене.
— Та що ти? — вдавано здивувалась я. — Молода, гарна, освічена дівчина — й не підійшла? Щось не клеїться.
— Гаразд, не тисни. Вона мене кинула. Зустріла в спортзалі якогось парубка. Каже, справжнього чоловіка.
— Щиро співчуваю, — вишукано посміхнулася я.
Насправді я ледь стримувала радість. Побитий вигляд колишнього наповнював мене тріумфом. Я не стрималась і витягнула з нього всю цю жалісну історію.
— Знаєш, Віро, — продовжив Славік, ковтаючи шматок торта. — З Аллою все було інакше, ніж із тобою. Вона, може, й гаряча в ліжку, але вдень — холодна, наче крижина. Як тільки я переїхав до неї, одразу відчув, що живу поруч із підлітком, — він зробив драматичну паузу. — Вона не давала мені тієї зрілої любові, якої я потребував. Я сумував за тобою щодня, відколи пішов. І тепер знаю: це була помилка.
Я уважно дивилася на нього, ховаючи посмішку переможця за співчутливою маскою. Що більше він розливав свої скарги, то швидше гоїлися рани, завдані мені колись його зрадою.
— Я не знаю, що й сказати, Славіку. Тобі, мабуть, нелегко.
— Дуже важко, — із сумом погодився він. — Мені бракує тепла, домашнього затишку… Саме тому я тут. Розумієш, я ніколи насправді не переставав тебе любити. Наш розрив змусив мене все усвідомити. Якщо ти даси мені ще один шанс, я обіцяю: наше життя буде зовсім іншим!
Він так пильно дивився мені в очі, що мені стало трохи моторошно. Він благав, вибачався, клявся у вічному коханні. А я? А я відчувала спокій і холодну байдужість. Я знала: немає дороги назад. Мого кохання до нього вже не залишилося.
Я чітко усвідомлювала: він повернувся не заради мене. Йому потрібен був комфорт, тепло, стіни, де його зустрічають, а не пустка, в яку він сам себе загнав.
Моя мати, звісно, напевно, нашепотіла йому, що я самотня й незахищена, і він, як старий лис, вирішив скористатися шансом. Але ні. Моя доброта більше не для нього.
Я лагідно обняла його і, майже непомітно, підштовхнула до дверей.
— Славіку, — сказала я найтеплішим голосом. — Я тебе розумію. Хто як не я знає, як боляче бути викинутим із чиєїсь долі, наче зношені капці… Але тримайся! Це ще не кінець життя. Тобі всього лише 53… На світі ще багато молоденьких дурненьких дівчат, які з радістю приймуть до себе під старіючі крила лисого чоловіка із радикулітом.
Славік глянув на мене недовірливо — не міг зрозуміти, я жартую чи серйозно співчуваю.
— Тримайся, любий, — я подала йому куртку і відчинила двері. — Ти ще не списаний із рахунків! Ще знайдеш своє щастя!
І, посміхаючись найширшою усмішкою, я захлопнула двері просто перед його носом.
