Вечір, який назавжди змінив життя Олі, починався цілком звично. Насвистуючи щось під ніс, вона розкладала по тарілках спагетті з соусом песто — улюблену страву чоловіка. На столі вже стояв салат із руколою та чері, а в скляному підсвічнику мерехтіла свічка.
Олексій сидів за столом, не відриваючись від телефону, монотонно постукуючи пальцями по столу. Останнім часом це стало для нього звичною справою — вечори у товаристві смартфона. Оля не надто зважала на це — вважала, що все через роботу.
– Вечеря готова, – лагідно промовила вона, ставлячи перед чоловіком тарілку. – Я сьогодні додала більше пармезану, як ти любиш.
Олексій повільно підняв очі. В його погляді читалася дивна відчуженість, ніби він довго готувався щось сказати.
– Олю, я подумав… – він замовк, набираючись сміливості. – Нам треба розлучитися.
Вилка випала з її рук і глухо вдарилася об плитку. На кухні запанувала тиша, порушувана лише далеким шумом вулиці.
– Що? – прошепотіла вона, ледь чутно.
– Абсолютно серйозно, – Олексій відклав телефон убік. – Я все вирішив. Так буде краще для нас обох.
За вікном пронизливо засигналила машина. Оля відчула, як світ навколо неї руйнується. Три роки спільного життя, тисячі вечорів, плани на майбутнє — все розсипалося за одну мить.
Ініціатор розриву
Їхня історія почалася чотири роки тому в просторому офісі IT-компанії. Оля працювала провідним аналітиком, а Олексій прийшов на співбесіду — сором’язливий, у вигладженій сорочці. Минуло пів року — і вони вже були чоловіком та дружиною. Ще через рік святкували новосілля в новій квартирі в престижному районі. Олексій тоді був лише початківцем у професії, із невеликими доходами, тож усі великі витрати покривала Оля.
Тепер ця затишна квартира з ретельно підібраними шторами і улюбленим диваном ставала полем мовчазної битви. Олексій методично складав речі в чемодан, тоді як Оля стояла, притулившись до дверного косяка.
– Давай усе вирішимо спокійно, – говорив він рівним голосом, ніби завчений текст. – Без сварок, по обопільній згоді.
Оля дивилася, як він акуратно складає светри — ті самі, що вона подарувала на Різдво. На полиці залишився їхній весільний альбом та фото з відпустки на морі.
– Чому? – ледве вимовила вона. – У нас же все було добре…
– Просто почуття зникли, – перервав він. – Так буває. Немає сенсу мучити одне одного.
Оля згадувала останні місяці. Все було звично: будні, вечері, плани на відпочинок. Хіба що він став трохи відстороненим, але вона пояснювала це роботою.
Олексій застібнув чемодан:
– Давай без драм, Олю. Вирішимо цивілізовано.
За вікном мрячив дощ, по склу стікали краплі, змиваючи нічне місто. Їхній сріблястий «Фольксваген» блищав під ліхтарем — саме той, що вони вибирали разом, сперечаючись про комплектацію.
– Поживу поки у Діми, – промовив Олексій, беручи валізу. – Квартиру й машину поділимо навпіл. Подзвониш, як будеш готова обговорити деталі розлучення.
Двері зачинилися. На тумбочці лишилися його ключі та записка з номером адвоката. Оля залишилася одна в квартирі, де кожна річ нагадувала про спільне життя. Її свідомість крутила кадри минулого: перше побачення в антикафе, вибір шпалер для спальні, вечори з фільмами… На кухонній полиці стояли парні чашки з написами «Він» і «Вона» — подарунок друзів на річницю. І все це тепер здавалося кадрами чужого фільму.
У тиші порожньої квартири особливо голосно цокали годинники, відлічуючи час нового життя.
Крах життя
– Я постійно прокручую в голові наші щасливі моменти, – тихо сказала Оля, сидячи навпроти подруги Марини в затишному кафе. – Як він робив мені сюрпризи на вихідні, як готував млинці на сніданок…
Марина обережно поставила перед нею чашку з кавою:
– Олю, прошу тебе! Ти пам’ятаєш, як він забув про твій день народження минулого року? А як відмовився їхати до твоїх батьків на Новий рік?
– Але ж були й гарні моменти…
– Звісно, були, – Марина сіла поруч. – Але, можливо, так навіть краще. Подумай сама: добре, що у вас не було дітей.
– Я думала, може варто поборотися? – Оля підвела до неї вологі очі. – Раптом це просто криза?
На столику завібрував телефон — чергове повідомлення від свекрухи: «Потрібно поговорити». Оля мовчки вимкнула екран.
– Кінь з возу — кобилі легше, – підморгнула Марина, підсовуючи їй найрум’яніший шматок пирога. – Пробач за різкість, але краще зараз, ніж через десять років. Через рік ти сама будеш вдячна долі.
Оля ледь посміхнулася крізь сльози. У голові спливли спогади: медовий місяць в Італії, вечори з фільмами, ліниві вихідні вдома… Все здавалося таким справжнім.
– Ти сильна, – впевнено додала Марина. – І знаєш що? Завтра — похід за обновками. Нова життя — новий гардероб!
За вікном обережно виглянуло сонце крізь хмари. Можливо, це був знак, що навіть після найтемнішої ночі приходить світанок.
Маски скинуті
Дзвінок у двері пролунав у суботу вранці, коли Оля закінчувала прибирання. На порозі стояв Олексій з величезним букетом білих троянд — її улюблених. Він виглядав розгубленим, на щоках горів рум’янець.
– Оленько, я був ідіотом, – сказав він, ступаючи всередину. – Я припустився жахливої помилки. Давай усе почнемо спочатку.
Її серце стиснулося. У передпокої ще висів його улюблений парасоля, а на вішалці — стара толстовка з університетським логотипом.
– Можна зайти? – спитав він ніжно, так, як колись на перших побаченнях. – Я все зрозумів. Ми створені одне для одного. Пам’ятаєш, як мріяли про дітей, про будинок за містом?
За останні дні його телефонні повідомлення сипалися без кінця: «Вибач мене», «Не можу без тебе», «Я усвідомив свою помилку»… Кожен ранок починався з нової порції зізнань і обіцянок.
Оля майже повірила. Майже пробачила. Навіть залишила його улюблену чашку на кухні…
Але вчорашня розмова з батьком усе поставила на свої місця.
– Донечко, – говорив тато за вечерею, – він з’ясував, що ділити нічого. Квартира, машина, рахунки — все записано на нас із мамою. Пам’ятаєш, як ми тебе вмовляли?
Оля пригадала, як три роки тому батьки наполягли на оформленні майна на себе. «Мало що в житті трапляється», – казала мама.
– Його адвокат усе перевірив, – продовжив батько. – І твоя несподівана «незамінність» настала саме після цього.
Тепер, дивлячись на Олексія з букетом, Оля бачила правду. Як він цікавився її преміями. Як наполягав на спільній власності. Як вмів майстерно приховувати справжні мотиви.
– Знаєш, Льоша, – вона взяла букет, – ти справді поквапився. І з висновками, і з розрахунками.
На його обличчі майнула тінь усвідомлення: вона все знає.
– Олю, це не так! Давай поговоримо! – його голос став м’яким.
– Ні, все саме так, – сказала вона твердо. – Дякую, що зняв маску. Я шукаю не того, хто цінує мене за статки, а того, хто просто любить.
Вона зачинила двері перед ним. І вперше за довгий час у душі настала тиша.
Без жалю
Минув тиждень. У РАЦСі Оля впевнено поставила підпис під заявою про розлучення. Олексій нервово гортав папери, шукаючи зачіпки, але майно й справді залишилося недоторканим.
Того ж вечора Оля сиділа на кухні у батьків. Мама заварювала чай із чебрецем, тато діставав печиво.
– Дякую вам… за все, – її голос тремтів. – За те, що тоді наполягли на оформленні документів, за вашу мудрість…
– Донечко, – лагідно сказала мама, – ми просто хотіли захистити твоє майбутнє. А ти впоралася сама. Ми пишаємося тобою.
За вікном шумів дощ, але в душі у Олі було незвичне тепло. Життя не завершувалося — воно починалося знову.
Красива перемога
Весняний супермаркет гудів звичним шумом. Оля розглядала полиці з вином, обираючи пляшку для вечірки з колегами — її щойно підвищили до керівника відділу.
Краєм ока вона помітила знайому постать. Олексій у потертій куртці повільно переглядав цінники на акційних товарах. Від колишньої самовпевненості не лишилося й сліду. Кажуть, його перевели на молодшу посаду із суттєвою втратою зарплати.
Взявши пляшку просекко, Оля пройшла повз. Їхні погляди перетнулися. Олексій похнюпився ще більше. В його очах промайнула заздрість і біль.
Оля кивнула йому — ввічливо, спокійно.
Вийшовши на вулицю, вона зажмурилася від яскравого сонця. Життя тривало. І воно було прекрасним.
«Найкраща помста — бути щасливою», – подумала вона, сідаючи в новенький автомобіль.
На неї чекали нові справи, зустріч із клієнтами, вечірня йога і… побачення з цікавим чоловіком. Життя тільки починалося.
