Коли мені вперше наснилася моя колишня дружина, я подумав, що збожеволів. Адже в мене було те, чого я так прагнув! Я жив із привабливою молодою коханкою, мені заздрили всі колеги на роботі. І все ж щасливим я себе не відчував…
Нещодавно я зустрів Олену — свою колишню дружину. Мені здалося, чи це справді була вона? Дуже схожа, навіть красивіша… Куртка теж ніби та сама… Але вона щось зробила зі своїм волоссям… Так, ця зачіска їй дуже пасує!
— Олено?! — закричав я надто голосно, не зважаючи на людей навколо. — Це справді ти?!
Жінка повільно обернулася, і в ту ж мить, коли її обличчя осяяла усмішка, у мене не залишилося жодних сумнівів. Це була моя колишня дружина. І виглядала вона набагато краще, ніж чотири роки тому, коли я бачив її востаннє.
Не дивно, що ми врешті-решт зустрілися. Хоч після розлучення я майже не спілкувався з нашими спільними друзями, я знав, що Олена залишилася у місті. І те, що я побачив її на пункті здачі крові, також не було випадковістю. Коли ми ще були одружені, ми регулярно приходили сюди разом. Схоже, ні вона, ні я не змінили своїх звичок після розлучення.
— Що ти тут робиш? — запитав я, щиро зрадівши цій несподіваній зустрічі.
— Напевно, те саме, що й ти, — засміялася Олена. — Здаю кров. А твоя Ніна з тобою не прийшла?
— Ні, — пробурмотів я, відводячи погляд. — Ніна… Вона не любить здавати кров.
«Ніні не подобається багато чого з того, що подобається мені», — подумав я, але вголос нічого більше не сказав. Моя колишня дружина зрозуміло кивнула і більше питань не ставила.
Ми з Оленою познайомилися ще під час навчання в коледжі та відразу сподобалися одне одному. Обоє ми займалися донорством, любили допомагати людям та захоплювалися походами в гори. Ми були скоріше одиночками, уникали гучних вечірок і віддавали перевагу затишним вечорам із книгою чи перед телевізором замість студентських гулянь.
Ми ідеально підходили одне одному, як дві половинки, й одружилися якраз перед захистом диплома. Мріяли про затишну квартиру в спокійному районі та про велику родину. На жаль, останнє виявилося недосяжним. Після багатьох років лікування лікарі повідомили, що за станом здоров’я Олена ніколи не зможе стати матір’ю. Вона першою змогла оговтатися від цього удару.
— Ми ще можемо багато зробити для чужих дітей, раз своїх у нас не буде, — сказала вона. — Я хочу допомагати дитячому будинку. З нашого особистого горя ще може вийти щось хороше.
Я розумів, що вона має рацію, але сам не міг прийняти цю втрату так спокійно. Поки Олена волонтерила в місцевому дитячому будинку двічі на тиждень, я з головою поринув у роботу.
Я виправдовувався перед дружиною, мовляв, працюю понаднормово за вимогою керівництва, хоча насправді мені ставало дедалі важче повертатися в порожній дім. Я заздрив друзям, які розповідали про своїх дітей. У такі моменти хотілося просто битися головою об стіну, аби нічого не відчувати і нічого не чути.
Я не зізнавався Олені у своїх муках, і ми поступово віддалялися одне від одного. Вона присвячувала себе вихованцям дитбудинку, а я навіть чути не хотів про чужих дітей — виховувати когось іншого мене не приваблювало. Спільного в нас ставало все менше.
Іноді я запитував себе: чому моє життя втратило будь-який сенс? І тоді в нашій компанії з’явилася Ніна. Вона відразу привернула мою увагу. Я ніколи не задивлявся на інших жінок, але Ніну було неможливо не помітити. Висока, струнка, із ногами «від вух» — вона виглядала скоріше як модель, аніж як помічниця керівника.
Я й досі дивуюся, що така жінка звернула на мене увагу. Але, мабуть, у мені щось її зачепило. Ми швидко знайшли спільну мову. Ніна розповіла про труднощі з пошуком житла, а я відкрив для себе новий світ — світ вечірок, галасливих розмов і яскравого життя.
Чутки про наші стосунки швидко розповсюдилися. Але мене не турбувала думка оточення. Для мене Ніна стала чимось на кшталт рідної душі, якої мені так бракувало.
Проте це тривало недовго. Одного разу ми вирушили на курси підвищення кваліфікації в інше місто. Три дні в комфортабельному готелі, лекції до обіду, а потім — вільний час, який ми проводили разом у барі. Одного вечора Ніна сіла поруч і, після кількох келихів, поклала руку мені на коліно.
— Я живу в номері 217, — шепнула вона.
— Ніно, у мене дружина, — прошепотів я у відповідь, розгубившись під впливом алкоголю та чарівної компанії.
— Мене це не хвилює, — спокійно відповіла вона.
Я втратив голову. У той момент я не думав ані про Олену, ані про наслідки, ані про свою репутацію. Існувала лише Ніна.
Наші стосунки не обмежилися одноразовою інтрижкою. Ми почали зустрічатися регулярно: заміські готелі, романтичні вікенди… Я відчував себе молодим і вільним, ніби переживав другу юність.
Олена швидко все зрозуміла. Вона знала мене надто добре. Одного вечора, коли я повернувся після чергової зустрічі з Ніною, вона прямо спитала:
— У тебе роман?
Не було сенсу брехати. Ми з Ніною вже планували спільне майбутнє. Я зізнався у зраді й одразу подав на розлучення. Олена прийняла це набагато спокійніше, ніж я очікував. Якщо вона й плакала за нашим шлюбом, я того не побачив.
— Сподіваюся, ти не пошкодуєш про свій вибір, — ось і все, що вона сказала.
У нас не було дітей, майно ми поділили мирно. Розлучення стало лише формальністю. І вже незабаром я переїхав до Ніни.
— Просто запам’ятай: у моїй квартирі не носять капців, — заявила Ніна вже на порозі. — Це жахливо обивательське, а я сучасна жінка.
Мені довелося пристосовуватися до її дивних правил.
— І що мені взути? — запитав я, дивлячись на холодну плитку.
— Елегантні чоловіки носять взуття навіть удома, — повчально відповіла вона.
— Це негігієнічно і брудно, — заперечив я, але Ніна мала відповідь і на це:
— Просто потрібно частіше мити підлогу. Це буде твоїм обов’язком, любий.
Незабаром виявилося, що швабра — не єдине, чого від мене чекали. Ніна не вміла готувати, тому й кухню довелося освоювати мені.
— Тільки не пересоли, — попередила вона. — Надлишок солі шкідливий.
Свою ідеальну фігуру Ніна приписувала здоровому способу життя. І я мав змінити свої харчові звички.
— Твоя дружина відгодувала тебе, як свиню на продаж, — якось ляпнула вона. — Добре, що тепер я з тобою.
І справді: незабаром мені дозволялося їсти лише тричі на день, і тільки вегетаріанські страви.
— М’ясо — причина багатьох хвороб, — заявила вона. — Ми не повинні їсти наших «менших братів», правда ж?
Я раніше не думав про це, але погоджувався — тоді я був готовий поступатися у всьому. Щоправда, я не очікував, що життя з Ніною зміниться настільки кардинально.
Її інтереси були зовсім іншими, ніж мої. Я, втомлений після роботи, любив полежати перед телевізором, але Ніна зневажала такі заняття. Вона називала телевізор «розвагою для пенсіонерів» і забороняла мені просто валятися.
— Ось так життя і проходить, — дорікала вона.
Після роботи мене чекала або вологе прибирання, або похід по магазинах, або візит до нескінченних її друзів. До вечора я валився з ніг.
Я сподівався, що хоча б секс із молодою красунею компенсує всі ці незручності, але й тут мене спіткало розчарування. Ніна не була палкою коханкою. Завжди знаходилися якісь важливіші справи: змивання макіяжу, догляд за шкірою, покупки в Інтернеті. Я засинав ще до того, як вона поверталася в ліжко.
Я почав… мріяти про Олену! Коли вперше побачив її уві сні, подумав, що збожеволів. Адже я мав те, чого прагнув! Молоду, привабливу коханку! Мені заздрили всі колеги! Але щасливим я не був…
Ритм життя, нав’язаний Ніною, виснажував мене. До того ж я дізнався, що вона не планує народжувати дитину.
— Я ще молода й хочу насолоджуватися життям, — заявила вона. — У мене ще буде час загрузнути в пелюшках.
Але ж у мене не було стільки часу! Мені хотілося пояснити їй це, але я промовчав. У наших стосунках головну роль завжди грала Ніна. Я рідко знаходив у собі сміливість висловити власну думку. Хоча відчував, що деякі речі турбують мене дедалі більше.
Особливо дошкуляла втома. Я кілька разів намагався поговорити з нареченою про те, що мені вже не двадцять, і я фізично не встигаю за її ритмом життя, але Ніна залишалася глухою до моїх слів.
— Не поводься як старий пердун! — якось кинула вона.
— Фу, яка грубість! — відповів я, але в душі мені стало надзвичайно сумно. Адже я стільки змінив у собі заради коханої жінки! Я схуд на дванадцять кілограмів, відмовився від м’яса, вдома носив ненависне взуття замість улюблених капців — а вона все одно залишалася незадоволеною.
Я все більше переконувався, що зробив величезну помилку, розлучившись з Оленою. Та розумів: минулого не повернути, і шляху назад немає. Між мною й Ніною не було духовного зв’язку. Кілька разів я намагався захопити її тим, що колись приносило мені радість, але Ніна тільки глузувала.
— Піші походи? Ха! Це для пенсіонерів! — відмахнулася вона, коли я запропонував вирушити в гори. — Здавати кров? А ти впевнений, що нас там нічим не заразять? — саркастично зауважила вона іншим разом.
Її цікавило лише те, чим можна похизуватися в соціальних мережах. До мене почало доходити, що поруч зі мною — порожня лялька. Щоб не впасти у відчай, я став таємно займатися тим, що любив.
Одного разу, коли Ніна була відсутня вдома, я підсмажив собі стейк з кров’ю, натягнув теплі капці й влаштувався перед телевізором із фільмом. Це було неймовірно розслаблююче! Саме тоді я вирішив потайки «втікати» від неї у світ речей, які давали мені справжню радість. І так я опинився на пункті здачі крові, де зовсім несподівано зустрів Олену.
— Може, відзначимо таку несподівану зустріч? — усміхнувся я. — Як щодо кави?
Я показав їй шоколадки, які нам видавали на станції за донорську кров.
— Якщо я принесу їх додому, Ніна змусить мене їх викинути. Вона проти солодощів, — поспішив додати я, помітивши вагання Олени.
— Тобі нелегко, — лагідно посміхнулася вона, і я відчув, як тепла хвиля розлилася всередині. Я й забув, яка в неї гарна усмішка!
Олена коротко розповіла про своє життя. Усе залишалося майже без змін: вона жила у нашій старій квартирі й працювала на тому ж місці.
— А як у тебе справи? Сімейне щастя квітне? — запитала вона без тіні іронії.
— Чесно кажучи, нічим похвалитися, — визнав я.
Неочікувано для себе я відкрився й розповів їй про всі розчарування, які пережив поруч із Ніною.
— І уяви собі, я мушу вдома ходити у взутті, — додав я наприкінці. — Увесь день — у черевиках!
Я чекав, що Олена скаже щось на кшталт: «Що вибирав — те й маєш», але вона, як завжди, виявила доброту й делікатність.
— Якщо хочеш, у нашій квартирі досі стоять твої старі капці, — тихо сказала вона. — Ти знаєш, де їх шукати.
Я не міг повірити у почуте! Невже удача знову посміхнулася мені?
Тільки тепер я зрозумів, яким дурнем був, коли покинув таку жінку. Але я вирішив виправити свою помилку! Того ж вечора я сказав Ніні, що йду.
Звісно, вона кричала, насміхалася з мене. Але мені було байдуже. Вона могла кричати скільки завгодно. Я твердо знав: хочу провести залишок свого життя у затишку, в теплих капцях, поруч із жінкою, яка мене розуміє. Немає сенсу в 53 роки удавати підлітка.
Мені дуже пощастило: Олена погодилася прийняти мене назад. Я повертаюся. І, можливо, тепер я нарешті буду по-справжньому щасливим.
