«Чоловік із моєю подругою? Це ж неможливо!» — пронеслося в голові Анни.
Вона вийшла всього на кілька хвилин, щоб купити хліба, і лише на вулиці згадала, що забула гаманець. Ключі звично опинилися в долоні. Анна швидко піднялася сходами — ліфт, як на зло, третій день був поламаний.
Рухами, доведеними до автоматизму, вона провернула ключ у замку. В оселі панувала дивна тиша — надто незвична для суботнього вечора. Павло обіцяв бути вдома, дивитися футбол чи займатися ще чимось своїм у вихідний день. А її подруга Світлана, яка завітала в гості, клялася, що просто поставить чайник, поки господиня сходитиме до магазину.
Саме тоді Анна почула це — неголосний, задушливий жіночий сміх зі спальні. Їхньої спальні. За сміхом пролунали звуки, які неможливо було сплутати ні з чим іншим.
«Спокійно, Аню», — наказала собі вона й, ступаючи навшпиньки, підійшла до напіввідчинених дверей.
Усе стало зрозуміло з першого погляду: Павло та Світлана. Чоловік і подруга. Павло стояв до дверей спиною, а Світлані було не видно, що хтось увійшов. Ніхто з них не помітив Анну.
— Пашо, ну кинь, ще є час для поцілунків, — хихотіла Світлана. — Твоя Анечка нічого не запідозрить. Вона ж живе у своїх рожевих мріях, усе вірить у вічне кохання.
— Не говори так, — прошепотів Павло, нахиляючись до її шиї. — Анька хороша… Просто стала нудною. А ти — справжній вогонь! Я за ці кілька місяців із тобою, наче знову живим став.
Анна стояла, ніби приросла до підлоги. Ноги зрадницьки підкошувалися, а в голові билася єдина думка: «Двадцять п’ять років разом… Півжиття».
Вона відчула, як у неї пересохло в горлі. Очі пекло, та сльози так і не полилися. Анна повільно відступила від дверей, намагаючись не видати себе ні звуком, ні рухом. Найголовніше зараз — не дозволити їм побачити її біль.
Перед очима миготіли роки: ось вони з Павлом на випускному вечорі, ось Світлана допомагає обирати сукню для заручин, ось вони втрьох на відпочинку в Туреччині два роки тому, і Свєта щебече, яка вони з Пашею ідеальна пара.
Анна майже безшумно вийшла з квартири, обережно причинивши за собою двері. Спустилася сходами й вийшла на вулицю. Було тепло, але її трясло, наче в лютий мороз.
«Хліб… — промайнуло в голові. — Я ж вийшла за хлібом.»
Який дивний механізм у людського мозку: чоловік зраджує з найкращою подругою, а ти пам’ятаєш про хліб. Чудово, чи не так? Анна зайшла до найближчої крамниці, купила буханку, отримала решту, машинально кивнула касирці на її слова, що пролітали повз.
«Я не буду ридати, — стисла кулаки Анна. — Істерики теж не буде. Я просто зроблю те, що маю зробити.»
Вона повернулася додому через півгодини. Обличчя її було кам’яним, жоден м’яз не здригнувся, коли побачила Павла і Світлану на кухні. Світлана мила посуд, Павло щось гортай у телефоні. Ідилія сімейного затишку. Анні навіть захотілося засміятися з абсурдності картини.
— О, ти нарешті прийшла? — підняв голову Павло. — Довго тебе не було.
— Зустріла Маринку з третього під’їзду, — спокійно збрехала Анна, сама дивуючись байдужості свого голосу. — Заговорилися.
Світлана обернулася, витираючи руки рушником. На її обличчі не було й натяку на збентеження чи сором. Справжня акторка.
— Анюто, я тут посуд перемила, — всміхнулася вона. — Бо твій Пашка так і не навчився з ним давати раду.
«Твій Пашка…» Як це огидно звучало.
— Дякую, Світлано, справжня ти подруга, — Анна відчула, як перехопила їх погляди, короткі, змовницькі.
Раніше вона б вирішила, що це випадковість. Тепер вона знала точно — це була змова.
— Я, мабуть, піду, — засквапно мовила Світлана. — Пізно вже, треба підготуватися до завтра.
— Звісно, — кивнула Анна. — Павле, проведи Свєту до зупинки, вже темно.
Вони знову перезирнулися, тепер уже здивовано.
— Та я сама… — почала Світлана.
— Ні-ні, нехай проводить, — Анна всміхнулася так, що у неї самій звело щелепи. — Як не як, не личить жінці блукати вечорами самій.
Коли за ними зачинилися двері, Анна важко опустилася на стілець. Взяла телефон, відкрила браузер. Набрала «як подати на розлучення», але через мить стерла й набрала інше: «оренда складу помісячно».
«Ні, дорогенькі, — подумала вона, вдихаючи на повні груди, — не буде ані істерик, ані сліз. Я не для того двадцять п’ять років будувала це життя, щоб піти, піджавши хвіст.»
У голові чітко вималювався план — холодний, безжальний, ясний.
Коли Павло повернувся, Анна спокійно переглядала телевізор.
— Провів?
— Так… Звичайно, все нормально, — пробурмотів він, помітно розгублений її спокоєм.
— Чудово, — кинула Анна. — Гроші тобі ще знадобляться.
Павло напружився. Йому здалося, чи в її очах блиснув тривожний вогник?
Двох тижнів вистачило Анні на підготовку. У думках вона склала список: знайти склад, орендувати його, найняти вантажників, змінити замки, отримати консультацію юриста. Все простіше, ніж кожного дня дивитися в очі людині, яка зраджує.
Павло не підозрював нічого. Мабуть, надто довіряв її «зручному» характеру або просто з головою поринув у нову пристрасть.
— Ань, я на пару днів з’їжджаю, — повідомив він за сніданком.
— Куди?
— У Нижній. Там контракт підписувати.
Бреше. У нього завжди смикається око, коли бреше.
— Добре, — зітхнула Анна. — Я тоді Свєту запрошу, проведемо вечір дівочих пліток.
Павло аж підскочив:
— Може, не треба? Вона… е-е… зараз зайнята, в неї проблеми на роботі.
— Ой, а звідки ти знаєш? — ласкаво запитала Анна.
Павло забарився, почервонів, забурмотів щось нерозбірливе і втік.
Того ж вечора Анна подзвонила Світлані.
— Свєта, може, махнемо кудись на вихідні? Павло у відрядженні, я сама нудьгуватиму.
Пауза.
— Ой, Ань, не можу, тітка з Воронежа приїхала…
«Тітка з Воронежа, звісно,» — гірко посміхнулася Анна.
У п’ятницю, щойно Павло зник за дверима, Анна викликала вантажників. Четверо кремезних чоловіків за годину винесли з квартири всі Павлові речі: костюми, взуття, колекцію платівок.
— Усе на склад? — уточнив старший.
— Так, за вказаною адресою, — підтвердила Анна.
Вона написала коротку записку:
«Павле, маю для тебе дві новини. Перша — я знаю про тебе і Світлану. Друга — твої речі тепер на складі. Адреса внизу. Ключі у охорони. Замок у квартирі змінено. Незабаром отримаєш повістку на розлучення. P.S. Передай Світлані, що дружба закінчилася разом із нашим шлюбом.»
Поклавши конверт у поштову скриньку, Анна замовила зміну замків.
Світлана зателефонувала через кілька днів:
— Ань, привіт… Як ти?
— Прекрасно, — холодно відповіла Анна.
— Може, зустрінемося, поговоримо?
— Свєта, я тепер обираю людей обачніше. Вибач.
Павло повернувся додому, наспівуючи щось веселеньке і тримаючи в руках букетик квітів. Коли замок не піддався, почалися дзвінки, стук у двері, крики.
— Ань, відкрий! Що це за дурощі?
Телефон завібрував. Анна відправила коротке повідомлення: «Заглянь у поштову скриньку.»
Через півгодини Павло знову дзвонив:
— Це помилка, Ань! Нічого не було!
— Я бачила вас своїми очима. Не бреши, — відповіла вона спокійно.
Після короткої паузи Павло запитав:
— А де мені тепер жити?
— У Свєти. Чи де завгодно. Але не тут.
Коли через кілька днів на порозі з’явилася Світлана, Анна вже знала, що казати.
— Аню, впусти, треба поговорити…
— Про що? Про те, як ви мене обманювали?
Світлана опустила голову.
— Павло мене кинув…
— Тобі співчуття? Вибач, нема. Ти отримала те, що заслужила.
— Він любить тебе, не мене…
— Йди, Свєта. Минулого життя вже немає.
І закрила перед її носом двері.
Два роки потому, сидячи в затишному кафе з новим нареченим, Анна почула запитання:
— А що сталося з твоїм колишнім?
Анна всміхнулася:
— Не знаю. І знати не хочу.
