– Мамо, матусю! Що з тобою?
П’ятирічний Степа підбіг до своєї мами, яка просто впала на підлогу.
«Вона померла», – подумав Степа, готуючись розплакатися. Адже він кликав її-кликав, а вона не відповідала. Навіть коли мама спить, вона завжди прокидається від голосу свого сина. А зараз – ніякої реакції.
Вони жили удвох. Батька у Степи не було, і йому й без тата було добре. Адже мама його дуже-дуже любила. Навіщо йому ще хтось?
Була бабуся, але вона жила дуже-дуже далеко.
Степа все ж таки розплакався, намагаючись розворушити маму. Та нічого не виходило.
Він подумав про те, що залишиться зовсім один. Хто тепер готуватиме йому їсти, хто читатиме казку на ніч? Без мами він не зможе, він це точно знав.
Через хвилину Степа схопився і побіг до сусідів. Якщо тітка Люся вдома, вона допоможе! Тітка Люся все вміє, вона точно маму вилікує.
Але, як на зло, доброї сусідки вдома не було.
Степа сподівався, що мама вже прокинулася і все буде добре. Але ні, вона так само лежала на підлозі, а Степа так і не знав, що робити.
Мама сьогодні скаржилася, що у неї болить голова. Але Степа й подумати не міг, що таке може трапитися. Йому стало соромно, що він тоді не занепокоївся. Може, якби він звернув увагу, мама випила б якусь таблетку, і все було б добре.
Степа розмазував сльози по обличчю і все кликав маму. Але вона не ворушилася й не хотіла вставати.
І тоді Степі довелося різко подорослішати. Він почав пригадувати все, що мама йому колись пояснювала. Раніше він слухав її впіввуха, вважаючи, що ці розмови йому ні до чого. Але тепер зібрався з думками, прокрутив у голові усе, що мав запам’ятати, і взяв мамин телефон.
— Степчику, якщо щось трапиться, запам’ятай номери екстрених служб.
— Що таке екстрені? — тоді насилу вимовив складне слово Степа.
— Це швидка допомога, поліція, пожежники. Давай вивчимо разом.
Степан знав, що треба телефонувати до швидкої. Пароль від маминого телефону він теж пам’ятав — це була його дата народження.
Навіть промайнула легка радість, коли у слухавці пролунав голос: «Швидка допомога, слухаємо».
— У мене мама впала! — закричав Степан. — І тепер вона не рухається!
І тут же знову розплакався. Він дуже хотів, щоб швидше прийшла допомога.
— Як тебе звати?
— Степа, — тремтячим голосом відповів хлопчик.
— Яка у вас адреса, Степо? — запитала диспетчерка.
Степа почав напружено згадувати. Мама вчила його домашній адрес на випадок, якщо він загубиться. Та зараз від хвилювання він ніби все забув.
Вулицю він назвав одразу, бо вона була нескладна. А ось номер будинку…
— Я забув, — захлипуючи, зізнався він.
— Може, пам’ятаєш якісь цифри? — спокійно перепитала диспетчерка.
— Ні. Але квартира двадцять друга.
— Добре, слухай. Що ти бачиш у вікні?
Степа обережно підійшов до вікна, весь час оглядаючись на маму.
— Будинок.
— Який саме? Якого кольору?
— Сірий, як і наш.
— Чудово. А бачиш на ньому якісь цифри?
Степан напружено вдивлявся, але нічого не розгледів.
— Немає там цифр… — зітхнув він.
— Гаразд. А ти рахувати вмієш?
— Авжеж! — образився хлопчик.
— Порахуй, скільки поверхів у тому будинку.
— Дев’ять! — гордо вигукнув Степа через кілька секунд.
— А твій будинок такий самий високий?
— Напевно… Може, навіть трошки вищий.
Йому дуже хотілося, щоб їхній дім був найвищим.
— А у дворі є дитячий майданчик?
— Є! Там червоні гойдалки. Мама мене на них гойдала…
Згадавши маму, Степан миттєво засмутився.
— Ви врятуєте її? — тихо запитав він.
— Лікарі вже їдуть. Ти зможеш їм відкрити двері?
— Так, зможу!
Денис був вкрай виснажений після довгої зміни. Хотілося лише їсти і спати. Залишався останній виклик перед відпочинком, і він сподівався, що він буде легким.
Але отримав повідомлення від диспетчера, яке його здивувало.
— Немає точного адреса.
— Як це? — обурився Денис, і вся бригада насторожилася.
Вони почули історію. Маленький хлопчик Степа викликав швидку для своєї мами. Вона була без свідомості, а дитина не пам’ятала номер будинку. Лише орієнтири.
Усі зрозуміли — треба поспішати.
Вулиця виявилася довгою і заплутаною. Довелося їздити по дворах, питати перехожих про два сірі будинки і червоні гойдалки.
Тільки з третього разу літня жінка підказала потрібний напрямок.
Дворик дійсно нагадував описаний Степою. На щастя, хлопчик пам’ятав номер квартири.
— Хто там? — запитав переляканий голос.
— Степо, це лікарі. Відкрий, будь ласка.
Мама вчила не відкривати двері незнайомцям, але тут Степа зрозумів: це особливий випадок.
У квартиру увірвалися двоє медиків. Гарна жінка підійшла до Степана і повела його в іншу кімнату, а чоловік побіг до мами.
— Сиди тут, добре? Ми подивимося твою маму, — сказала лікарка.
— Добре. А мама одужає?
Світлана знала: ніколи не дають порожніх обіцянок, але зараз перед нею сидів хоробрий малюк, який зробив усе правильно.
— Ми зробимо все можливе, — сказала вона. — І ти молодець!
Світлана приєдналася до Дениса. Мама Степана вже приходила до тями.
— Мамо! — через кілька хвилин не витримав хлопчик і побіг перевірити сам.
— Степочко… Пробач, що налякала тебе, — прошепотіла мама.
Вона ще була дуже блідою, але вже розуміла, що відбувається.
Лікарі запропонували госпіталізацію, але жінка відмовилася.
— У мене таке буває. Зазвичай я швидко приходжу до тями.
— Вам обов’язково потрібно обстежитися, — наполіг Денис. — Такі непритомності — тривожний знак.
— Так, я зрозуміла. Більше не буду відкладати.
Денис усміхнувся. Степа тим часом міцно притулився до мами.
— Ваш син — справжній герой, — сказав Денис. — Він викликав швидку.
— Але я забув номер будинку… — засоромлено прошепотів Степа.
— Це неважливо, — заспокоїла Світлана. — Завдяки твоєму опису ми швидко знайшли вас.
— Ти — мій герой, — сказала мама і обійняла сина. — А номер ми ще раз вивчимо.
— І знаєш що, — додав Денис. — Я дам тобі свій номер телефону. Якщо щось трапиться — телефонуй мені. Я одразу приїду.
— Дякую! — щиро вигукнув Степа. — Дякую, що врятували мою маму. Коли виросту, стану лікарем і теж когось врятую!
— Ти вже врятував, — відповіла йому Світлана.
Поки мама пила чай, Степан розповідав їй про свою пригоду. Вона дивилася на сина з любов’ю і не могла повірити, наскільки він у неї дорослий.
Денис повертався додому після важкої зміни. Але на серці було тепло. Він подумав: як важливо вчити дітей базовим речам — знати адресу, вміти викликати швидку допомогу, не панікувати.
Маленький Степан став справжнім героєм. І його мама теж — бо виховала такого сина.
І Денис був упевнений: з цього хлопчика виросте справжній чоловік. Таких зараз небагато.
