— Забирайте її, вона мені жити заважає!

— Забирайте її, вона мені жити заважає!
— Якщо протягом години не приїдете, я її в дитбудинок здам. Піду, напишу заяву, щоб її в інтернат відправили.
Світлана Олексіївна перелякалася, одразу замовила таксі й поїхала по онучку.

— Бабусю! — Інна влетіла у квартиру мов вихор. — Уявляєш, я п’ятірку з математики отримала! Нарешті в мене почало виходити. А мама не телефонувала?

— Ні, золоте моє, — похитала головою Світлана Олексіївна. — Не дзвонила. Проходь, перевдягайся та сідай обідати. А потім разом зробимо уроки.

Світлана Олексіївна щиро шкодувала онуку. Вона добре розуміла її біль, бо й сама виросла в дитбудинку, не знаючи батьківської любові.

Ось уже два роки, як донька її загиблого сина живе з нею. Колишня невістка Світлани Олексіївни просто викреслила старшу дитину з життя й зовсім про неї не згадувала.

Бабуся досі не знаходила слів, які могли б хоч трохи загоїти душевні рани маленької дівчинки.

Коли Інні виповнилося десять, вона втратила батька. Володимир працював монтажником, зірвався з великої висоти й розбився на смерть.

Цю втрату дівчинка переживала дуже важко. Розділити горе їй було ні з ким. Мати, Валентина, здавалось, зовсім не шкодувала за чоловіком. Вона навіть не брала участі в організації похорону.

На запитання оточуючих жінка відповідала:

Та ми з Вовкою, власне, як сусіди жили. Розлучення оформити тільки не встигла. А так добре вийшло — тепер матиму пенсію за втратою годувальника. Хоч якась користь із його смерті.

Похорон організовувала Світлана Олексіївна. Досить молода на той час жінка від звістки про смерть сина буквально постаріла на очах.

Інна, як могла, підтримувала бабусю.

Після втрати батька проявилось справжнє ставлення Валентини до доньки. Якщо раніше вона хоч і без надмірної ніжності, але не била Інну, то тепер дівчинка отримувала на горіхи за будь-яку дрібницю:

Як ти мені остогидла! — волала Валентина. — Тобі вже майже одинадцять, а ти нічого не вмієш! Я в твої роки вже господарство вела, із батьком сіно косила, город полола. А ти — ані тарілку, ані чашку помити не здатна!

Коли в житті Валентини з’явився Єгор, колега покійного Володимира, ситуація ще більше погіршилася. Вона швидко вийшла за нього заміж, чим викликала хвилю пліток серед сусідів:

Що за молодь пішла, — зітхала сусідка. — Чоловіка ще недавно поховала, а вже з іншим у РАЦС побігла!
Та вона ж вагітна, — підтакувала інша. — Мені сама казала…

Валентина на балачки плювати хотіла. Вона кохала Єгора й була готова на все. Навіть відмовитись від доньки. Інна стала зайвою — нагадуванням про попередній, невдалий шлюб.

Якось, після чергових образ від вітчима, дівчинка зачинилася у своїй кімнаті. У двері постукали:

Негайно відкрий! — кричала Валентина. — Що це ти собі дозволяєш?
Мамо, чому він постійно до мене чіпляється? Навіщо рахує, скільки я їм?
Бо він один гроші в дім приносить! Ще раз перечиш — ременем відлупцюю так, що не сядеш!

Все дійшло до точки, коли в родині народився спільний син Валентини й Єгора — Матвій. Вітчим зненавидів Інну й уже не стримувався:

Чому я маю її годувати? Вона мені ніхто!
Єгорчику, я ж на неї пенсію отримую. От із неї й утримую. Не злись, благаю!
Я сказав: або вона, або я! Коли повернуся — щоб її тут не було!

Валентина не вагалася. Нашвидку покидала речі доньки в пакети, подзвонила свекрусі:

Забирайте її, вона мені заважає жити! Якщо за годину не приїдете — здам у дитбудинок.

Світлана Олексіївна, налякана, викликала таксі й кинулася по онуку.

Обіймаючи заплакану Інну, вона сказала:

І це мати, Вале? Невже можна задля чоловіка відмовитись від дитини?
Це не ваше діло. Я люблю Єгора — він для мене дорожчий. До побачення!

Світлані Олексіївні було непросто ростити Інну на одну пенсію. Вона кілька разів зверталася до Валентини з проханням передати картку з пенсією по втраті годувальника:

Вале, віддай карту, прошу. Інна росте, витрат усе більше, я сама не справляюсь.
Ще чого! — відмовляла Валентина. — Хай квартиру на мене перепишуть, тоді подумаю.
Але ж ці гроші не твої…
І не будуть! Спробуєш відібрати — заберу Інну й у дитбудинок здам. Хочеш таких проблем?

Інна дорослішала й почала розуміти, що мама просто позбулася її. До п’ятнадцяти років вона щодня питала бабусю, чи не дзвонила мама. Потім перестала чекати. Всю увагу дівчина спрямувала на навчання та улюблене хобі — шиття. Вона розуміла: без освіти не вирветься з бідності.

Світлана Олексіївна всіляко підтримувала онуку. Щоб оплатити навчання у престижному ВНЗ, вона навіть продала улюблену дачу.

І не пошкодувала: у 25 Інна стала успішною, самостійною, забезпеченою жінкою.

Валентина 15 років не згадувала про старшу доньку. Їй було не до того. Матвій змалку був проблемною дитиною, а чоловік гуляв наліво. Грошей не вистачало, Валентина працювала на двох роботах.

Одного дня, вмикаючи телевізор, вона раптом побачила… Інну. Відразу й не впізнала: шикарне крісло, прикраси, обручка.

Заміж вийшла? — майнуло в голові у Валентини.

Інна відповідала на запитання ведучого:

Я вдячна своїй бабусі. Вона зробила мене тим, ким я є. Бабусю, привіт!

Валентина аж скривилася:

І як у неї язик повернувся бабусю згадати, а мене ні?

Того ж вечора Валентина знайшла номер доньки:

Ну, привіт!
Доброго вечора. Хто це?
Мати не впізнаєш?
Привіт, — холодно відповіла Інна. — Що потрібно?
Бачила тебе по телебаченню. Про бабусю згадала, а про мене — ні? Я ж тебе народила!
А я тебе вважаю чужою людиною.
Е, ні. Я тобі життя дала. Але добре, опустімо. У нас зараз складно. Може, допоможеш? Хоча б 40 тисяч на місяць. Запиши номер картки…

Інна розсміялася: