Мороз вдарив не на жарт саме напередодні Нового року. Перед виїздом Марина глянула на термометр — мінус двадцять. Але насправді здавалося, що набагато холодніше. «Оце так свято… Краще б сніг пішов», — пробурмотіла вона, складаючи пакунки з продуктами в багажник.
Стара Нива була гордістю її чоловіка Миколи. Він уперто відмовлявся міняти машину, хоч могли собі дозволити новішу. Марина мріяла про комфорт, а чоловік твердив: «Прохідність у Ниви — краща за будь-яку іномарку». Суперечки були марні — здавалося, цю Ниву вони не покинуть і в глибокій старості.
Обом вже за шістдесят, але Марина не відчувала себе старою. Обоє були в гарній формі, без серйозних хвороб. Мати Миколи, хоч і в літах, кликала їх на Новий рік. Як завжди, збиралися в останній момент, бо зранку приходили діти з привітаннями, а потім ще й онуків привезли.
Микола бурчав, що вирушають пізно. Але хіба поїдеш без гостинців? Свекруха любила смачно поїсти, особливо на свята. Марина в останню мить бігала по супермаркету, а годинник показував уже майже дев’яту вечора. «Оце мороз, відчуваєш? Стало ще холодніше», — сказала вона. «І час летить, а нам ще їхати дві години! Про що ти думаєш, Марино?» — сердито відповів чоловік. «А що я можу? Хтось мав натякнути сину, що з онуками ми сьогодні не сидимо».
Марина бурчала скоріше для годиться. Навіть якби Микола сказав відмовити, вона б першою заперечила. Онуки — святе. Вони поїхали, сподіваючись встигнути до півночі.
На трасі було майже порожньо. Марина зазвичай боялася швидкої їзди, але цього разу мовчала, лише зиркала на спідометр. Вона розуміла: якщо не встигнуть, винна буде вона. Микола зосереджено дивився на дорогу, час від часу поправляючи окуляри. Його турбувало лише зір, в іншому він почувався міцним.
Та раптом Марина помітила, що він потирає груди, важко дихає. «Колю, що з тобою? Тобі зле?» — занепокоєно спитала вона. «Та нічого… Просто щось тисне зліва», — відповів чоловік. «Це ж серце! Зупинимось!» — наполягала Марина. «Марина, не драматизуй. Скоро доїдемо».
Та за кілька кілометрів вони побачили жінку, яка махала руками біля червоної іномарки. «Напевно, щось сталося», — сказав Микола і почав гальмувати. «Не зупиняйся, Коля! Запізнимося!» — нервувала Марина. Але Микола зупинився. Жінка, років сорока, тремтіла від холоду, одягнена лише в тонкий плащ. «Колесо спустило… Не знаю, що робити. Ви не маєте запаски?» — звернулася вона. «Маємо. А інструменти в тебе є?» — запитав Микола. «Ні… І сама не вмію міняти».
Марина не втрималася: «Як можна їхати самій і нічого не знати? У чому ти думала їхати, в такому пальтечку?» Жінка вибачалася, казала, що стоїть уже годину. Микола взявся за справу, незважаючи на ремствування дружини. «Коля, ми ж запізнимось!» — бурчала Марина. «Іди в машину», — різко відповів він. «Допоможу — і все».
Заміна не зайняла багато часу, але стало ясно: до дванадцятої не встигнуть. Микола сів за кермо, розтер руки і рушив. «Що, допоміг? А чому вона не їде?» — не вгавала Марина. «Поїде, прогріється трохи».
Та чоловік мовчав. Він знову потирав груди, дихав все важче. Світло міста вже було попереду, коли машину занесло. Микола зміг зупинитися. «Мені дуже зле, Марино…» — прошепотів він і впав на кермо.
Марина в істериці кинулась до нього. «Коля! Ти чуєш мене?!» Він не дихав. Вона вибігла, відкрила двері, почала трясти його. І тут поруч зупинилась та сама червона іномарка. «Що сталося?» — підбігла жінка. «Він важко дихав… Це серце», — розгублено відповіла Марина.
Жінка дістала телефон, приклала до вуст чоловіка, подивилася на екран: «Немає дихання. Треба витягти і покласти на землю. Допоможіть». «Що? Він же замерзне!» — закричала Марина, але вже допомагала. Вони поклали Миколу на сніг.
«Викличте швидку!», — крикнула жінка. Марина тремтячими руками набрала номер. А тим часом жінка розстебнула куртку Миколи, почала серцеву реанімацію і штучне дихання. «Ти знаєш, що робиш? Ти лікар?» — прошепотіла Марина. «Я реаніматолог. Я його врятую. Це ж новорічна ніч. Має трапитись диво!»
Скора приїхала. У салоні стало ясно — Микола почав дихати. «Все правильно. Ви його врятували», — сказав фельдшер. «Я знала, що роблю. Я з першої міської лікарні. Везіть його туди, я поїду слідом».
1 січня Марина сиділа в палаті поруч з ліжком чоловіка. Вночі вона просиділа під дверима реанімації. Зранку сказали — загроза минула. Микола був при тямі. «Коль, тобі щось можна їсти?» — заметушилася Марина. «Зачекай з тим… Мені здалося, чи тут заходила та жінка? В білому халаті?» «Так, це була вона. Ірина Вікторівна. Лікар. Вона тебе врятувала. Ти не дихав… Коля, це було жахливо. Добре, що вона не поїхала раніше за нас. Вона — твій янгол-охоронець».
«А якби я не зупинився? Як ти хотіла?» — м’яко запитав Микола. «Мовчи, Коля. Навіть не думай. Мені страшно уявити, як би все скінчилося».
