Надія поверталася з роботи, мріючи тільки про одне — провести вечір спокійно. Поїсти, вмоститися з чашкою чаю і раніше лягти спати. Без розмов, візитів, планів на майбутнє чи натяків на серйозні теми.
Але щойно вона вставила ключ у замкову щілину, як двері різко відчинилися зсередини.
— Де ти так довго була? — Валера стояв у передпокої, виглядаючи так, ніби йому терміново потрібно щось обговорити.
— Була на роботі. Потім зайшла в «Сільпо», — відповіла Надя, знімаючи кросівки. — Щось сталося?
— Мама приїжджала.
— Без попередження?
— Ну… Вона хотіла подивитися, як ми тут влаштувалися після переїзду.
Надія мовчки пройшла на кухню і поставила пакет з продуктами. У повітрі ще вловлювався аромат парфумів свекрухи — вона справді вже встигла побувати.
— Вона… дещо запропонувала, — Валера почухав потилицю. — Типу, допомогу.
— Яку саме допомогу?
— Ну ти ж казала, що треба робити ремонт. Стелі плямами, підлога скрипить. Так от, мама сказала, що готова оплатити все.
Надя обернулася.
— І просто так?
— Не зовсім. Вона каже, що раз квартира твоя, а ми живемо тут разом, то було б справедливо оформити її на неї. Мовляв, щоб усе по-чесному.
— Валеро, ти це серйозно?
Він знизав плечима.
— Подумай. Ремонт — недешеве задоволення.
— А квартира — єдине, що мені залишила бабуся. І ти пропонуєш мені її переписати на твою маму за кілька рулонів шпалер і натяжну стелю?
— Ти перебільшуєш.
— Ні, я просто не хочу жити в системі, де все вимірюється через вигоду. Я думала, ми разом, бо кохаємо один одного.
Валера сів на табурет.
— Мама переживає. Вона вважає, що якщо все оформлено на тебе, а ми живемо і вкладаємося разом, то це несправедливо.
— А якщо я захочу пофарбувати стіни в зелений, мені треба буде питати дозволу в неї?
Він мовчав.
— Послухай, Валеро, — Надя підійшла ближче. — Я ж не прошу у неї грошей. Не претендую на її дачу. Я просто хочу, щоб моя квартира залишалася моєю. Невже це складно зрозуміти?
— Просто мама…
— Не мама, Валеро. Це ти. Ти дорослий чоловік. Чому ти постійно повторюєш її слова?
— Бо вони мають сенс!
— Для кого?
Настала тиша.
— Добре, — спокійно сказала Надя. — Хочеш — роби ремонт з нею. Хочете — оформлюйте як хочете. Тільки не тут. Не в моїй квартирі.
— Ти серйозно образилась?
— Ні. Я просто втомилася жити в квартирі, яка більше схожа на відділ фінансового контролю.
Вона пішла до кімнати, зачинила двері й лягла на диван. Через годину Валера ще сидів на кухні. А Надя дивилася в стелю й думала: «Якщо я зараз поступлюся — далі буде ще гірше».
У неділю Надія прокинулася від запаху тушкованої капусти. Але це не Валера вирішив приготувати сніданок. У квартирі знову з’явилася вона — Раїса Василівна.
— Доброго ранку, Надю, — голос свекрухи пролунав із кухні, щойно Надя відчинила двері спальні. — Ми з Валерою вирішили тебе не будити, ти ж у нас втомлюєшся.
Надія вмилася і пішла на кухню. Там свекруха, як удома, уже розкладала якісь папери на столі.
— Сідай, — Раїса Василівна підсунула їй чашку. — Нам треба поговорити.
— Ви хочете, щоб я переписала квартиру, — спокійно сказала Надя.
— От бачиш, ти все зрозуміла. Нічого складного. Ми з Валерою оплатимо ремонт — електрику замінимо, сантехніку, стіни вирівняємо. А ти просто оформиш житло на мене. Щоб уникнути непорозумінь у майбутньому.
— А якщо я не оформлю?
— Ну… тоді, боюся, ремонт доведеться робити за свої. А це, самі розумієте, дорого.
— Раїсо Василівно, — Надя подивилася прямо. — Ви взагалі чули хоч одне моє слово, сказане Валері?
— Чула. Але ти ж розумна дівчина. Зрозумій правильно: я не собі. Я вам. Просто, якщо все на тобі — будуть проблеми. А на мені — спокій і порядок.
— А потім що? Здаватимемо квартиру, ділитимемо прибуток?
— А чому б і ні? Буде друга, якщо раптом. Мало що може трапитись у житті.
— У мене враження, що я не вдома, а в банку, де менеджер намагається мені продати «вигідний пакет».
Свекруха хмикнула.
— Ти, як завжди, з іронією. Але я ж тобі зла не бажаю.
— А я не хочу, щоб мене ставили перед вибором між «жити в цвілі» і «віддай квартиру».
— Надя, ми ж родина. Тобі що, шкода?
— Так. Шкода. Шкода зрадити пам’ять бабусі. Шкода себе — бо не хочу жити в місці, де допомога — це товар з умовами. І шкода почуття, яке ви перетворили на розрахунок.
У цей момент у кухню зайшов Валера.
— Що тут знову?
Раїса Василівна склала руки.
— Та ми просто говорили. Я намагалася пояснити. Але вона, бачиш, не погоджується.
— Я ж просив без тиску, — Валера глянув на матір, потім на дружину.
— Я не тисну. Я пропоную. Це ж логічно. По-людськи. Щоб потім не було образ.
— Мені вже зараз прикро, — Надя встала. — Знаєте, я, мабуть, піду. Треба провітритись.
— Куди це ти? — Валера нахмурився.
— На прогулянку. Подумати. Поїду до тітки Тані.
Раїса Василівна різко підвелася.
— Ну ти й нахабна.
— А ви, як завжди, надто господарська. Але не вдома.
Вона взяла куртку й вийшла. Сніг хрустів під ногами, повітря було гострим. Надія йшла подвір’ям і не могла второпати: як звичайна розмова про ремонт перетворилась на битву за владу.
Надія поїхала до тітки Тані й залишилася там значно довше, ніж планувала. Спочатку сказала Валері, що переночує, але минуло вже три дні, а вона так і не повернулася. Не телефонувала, не писала — просто мовчала.
— Не хочеш з ним поговорити? — тітка наливала чай і дивилася на Надю з-під лоба. — Може, вже охолов трохи.
— А я не холону. В мене оце… як назвати… коли вже не злість, а просто порожнеча.
— Зрозуміло, — кивнула тітка. — У мене з першим чоловіком так само було. Тільки я тоді пішла назавжди.
На четвертий день Валера зателефонував.
— Ти де?
— У тітки.
— Чому не відповідаєш?
— А що ти хочеш почути?
— Я просто хочу поговорити. Без мами. Без емоцій.
— Гаразд. Сьогодні ввечері. Але тільки ти. Один.
Коли Валера прийшов, виглядав пом’ятим. Втомленим. Очі — ніби не спав кілька ночей.
— Я заплутався, — з цього почав. — Мама каже одне, ти — інше. Я ніби між двох вогнів.
— Валеро, ти не між вогнями. Ти доросла людина, і маєш сам вирішити, на якому ти боці.
— Вона хоче як краще.
— Для кого?
Він мовчав.
— Скажи чесно: ти сам вважаєш, що я маю переписати квартиру на неї?
— Ну… це ж наше спільне житло. Ми ж разом живемо.
— Тобто, якби ти отримав квартиру від діда, ти б переписав її на мою маму?
— Не перекручуй.
— Я не перекручую. Я просто хочу, щоб ти уявив це на собі. Це не про шпалери. Це про довіру. І про межі. А твоя мама цих меж не бачить.
— Вона просто хоче, щоб усе було спокійно. Щоб, якщо що, був план.
— Спокійно? Знаєш, яке в мене зараз відчуття? Що якщо в нас з’явиться дитина, вона скаже: «Я вам допомагала, отже, ім’я обиратиму я».
Валера криво усміхнувся. Потім замовк.
— Я не знаю, як правильно, Надю. У тебе все так логічно. У неї — по-своєму. А я посередині.
— І саме в цьому проблема. Ти не посередині. Ти просто боїшся сказати комусь «ні».
— І що ти хочеш?
— Я хочу, щоб у нас була родина, а не міні-підприємство з зовнішнім інвестором. Щоб ти міг сказати мамі: «Мамо, ні. Це її квартира. І крапка». Щоб ти був на моєму боці не тому, що я тебе тягну, а тому, що ти сам так вирішив.
— Але ж якщо ми відмовимося від ремонту…
— Значить, зробимо самі. Потрохи. Коли зможемо.
Він замовк. Дивився на неї, ніби вперше.
— Я розумію, що тобі важко, — додала вона. — Вона виховувала тебе сама. Ти їй багато чим зобов’язаний. Але ти вже дорослий. І твоя сім’я — не та, в якій ти народився, а та, яку ти обрав.
Валера потер очі.
— Я з нею поговорю.
— Добре. Але, Валеро… Якщо ти знову просто скажеш їй, що я проти, і зробиш з мене «винну» — не треба. Це буде кінець.
— Я зрозумів.
Коли він пішов, Надія сіла біля вікна. Не плакала. Не сердиталася. Просто дивилася, як ліхтар освітлює кущі під під’їздом. І раптом усвідомила: зараз уже неважливо, що скаже свекруха. Важливо — що вирішить чоловік.
Раїса Василівна прийшла без дзвінка. У п’ятницю ввечері, коли Надя нарешті повернулася додому, та вже сиділа на кухні. Валера мовчав, ніби все це давно було заплановано.
— Раз ти вже вирішила все ускладнити, Надю, — почала свекруха, — давай говорити прямо.
— Прошу.
— Мені неприємно, що ти сприймаєш мою допомогу як загрозу. Я стільки років поруч. Завжди допомагала, як могла. А тепер із мене ледь не шахрайку зробили.
— Я такого не казала, — спокійно відповіла Надія. — Я лише сказала, що не збираюся переписувати квартиру.
— Але ж ми родина!
— Ні. Ви — моя свекруха. Це не одне й те саме.
Раїса Василівна театрально зітхнула.
— От ти й показала своє справжнє обличчя. А я, наївна, думала, у вас кохання.
— Кохання — це не про безмежне довір’я. Це коли в кожного є своє, і це поважають.
— Добре. Тоді скажи мені, Валеро, — вона звернулася до сина. — Ти з нею? Чи зі мною?
Надя підняла голову.
— Не треба.
— Треба, — перебила свекруха. — Хай скаже. Хай вибере. Я не хочу дивитись, як мене відштовхують із власної родини.
— Мамо… — Валера встав, підійшов до вікна. Помовчав. Потім обернувся. — Я вас обох люблю. Але я втомився.
— Я теж, — прошепотіла Надія.
— Я просто хочу жити. Робити ремонт, коли зможемо. Варити пельмені. Сваритися, миритися, але не відчувати, що комусь щось весь час винен.
Раїса Василівна підвелася.
— Зрозуміло. Тобто, ти зробив свій вибір.
— Я вибрав бути дорослим. І жити зі своєю дружиною. А не під маминим контролем.
— Тоді живіть, як хочете. Я більше до вас не приїду. Успіхів із вашими шпалерами і проводкою.
Ніхто її не проводжав.
Валера сів на табурет.
— Ти впевнена, що все правильно?
— Не впевнена. Але точно знаю, що інакше — вже не можна.
— Я допоможу з ремонтом.
— Я не сумнівалась.
Вони посміхнулися одне одному. Втомлено, але щиро. Не тому, що перемогли, а тому, що вистояли.
