Ранок почався звично. Мій чоловік Андрій поспішно збирався на роботу, як завжди забувши обід, який я готувала з особливою ретельністю. Двадцять років шлюбу навчили мене помічати дрібниці: костюм відпрасований, запонки блищать, а обід — так і залишився на кухонному столі.
— Лєно, ти не уявляєш, який сьогодні день! — гукнув він, зав’язуючи краватку. — Приїжджають інвестори з Німеччини, якщо все піде добре — на нас чекає підвищення!
Він завжди говорив «на нас», хоча просування по службі стосувалося лише його. Але я звикла вважати його успіхи нашими спільними. Бо ж за кожним впевненим у собі чоловіком стоїть жінка, яка підтримує порядок вдома, вчасно нагадує про день народження тещі й знає, де лежать його улюблені шкарпетки.
Я вирішила зробити сюрприз — відвезти йому той самий обід у офіс. Останнім часом він все частіше затримувався на роботі до пізньої ночі, посилаючись на нагальні справи. Дзвонив, вибачався, повторював стандартні фрази про аврали та дедлайни. Одного разу я навіть відчула на його піджаку сторонній жіночий аромат, але швидко відкинула підозру.
«Просто здалося, Олено Вікторівно», — переконувала себе.
Офіс Андрія знаходився у сучасному бізнес-центрі на двадцятому поверсі. Охоронець на вході вже добре мене знав і просто кивнув у знак вітання.
— До Андрія Петровича? — привітно спитав.
— Так, хочу зробити йому несподіванку.
— Сьогодні він не у звичному офісі, а в переговорних апартаментах на вісімнадцятому поверсі. Знаєте, де це?
Я похитала головою, і він докладно пояснив. Виявилося, компанія орендує кілька квартир у тому ж будинку для важливих зустрічей та приїжджих працівників.
Я знайшла потрібні двері, постукала. У відповідь — тиша. Постукала гучніше. З-за дверей почувся приглушений шум, кроки, чиїсь голоси, а потім…
Двері прочинилися. Переді мною стояв Андрій. На ньому — лише рушник, обгорнутий навколо стегон. Краплі води стікали по грудях, волосся ще мокре. Він дивився на мене так, ніби побачив привида.
— Лєно? — прошепотів. — Ти… як… що ти тут робиш?..
У ту саму мить з глибини квартири з’явилася молода дівчина. Струнка, у шовковому халаті, що ледь прикривав стегна. Вона кинула на мене короткий погляд, хихикнула й зникла в іншій кімнаті.
Я мовчки простягнула пакет з обідом.
— Ти забув, — сказала я байдужим тоном. — Подумала, що будеш голодний після зустрічі з німецькими інвесторами.
Обличчя Андрія перекосилося. Він спробував узяти мене за руку, але я відступила. Просто поставила пакет на столик у передпокої та пішла до ліфта. За спиною було чути поспішні кроки і уривчасті виправдання:
— Лєно, це не те, що ти думаєш! Це Вероніка, вона перекладачка, німці попросили… Ми просто готувались до зустрічі, я пролив каву на сорочку і…
Я озирнулася. Двадцять років шлюбу — це не жарти. Двадцять років спільних свят, хвороб, радощів і розчарувань. Двадцять років, коли я знала кожну зморшку на його обличчі, кожну інтонацію його голосу.
— Не треба, Андрію, — сказала я спокійно, навіть здивувалася своїй рівновазі. — Я все розумію. Тобі потрібна молода й красива. Перекладачка, мабуть, чудово володіє мовами.
Ліфт приїхав, і я зайшла всередину. Востаннє побачила розгублене обличчя чоловіка та його простягнуту руку.
Додому не поїхала. Блукала містом, пила каву в незнайомих кав’ярнях, навіть зайшла в кіно, хоча не запам’ятала жодної сцени. В голові крутилися уривки думок: «Як довго це тривало?», «Що я зробила не так?», «Невже двадцять років — це максимум, на що ми здатні?»
Телефон розривався від дзвінків Андрія, та я не відповідала. Ввечері вирішила заночувати в подруги Ніни. Вислухавши мою розповідь, вона налила келих вина і сказала:
— Знаєш, Лєно, може, так воно й на краще. Скільки можна жити з заплющеними очима? Він тобі давно зраджував, просто ти не хотіла це бачити. Пам’ятаєш, три роки тому він «їздив на конференцію» в Сочі? А потім на його сторінці випадково з’явилися фото з якоюсь блондинкою?
— Він казав, що це колега…
— Всі вони так кажуть! — Ніна роздратовано махнула рукою, ледве не перекинувши келих. — Завтра ж іди до адвоката й подавай на розлучення. Я знаю хорошого юриста, він витрусить з того зрадника все до копійки!
— Не знаю, Ніно… Все ж таки двадцять років…
— І що? Краще ще двадцять прожити дурепою? — Ніна завжди була прямолінійною. — Згадай свою матір — все життя терпіла витівки батька, а померла сама, поки він веселився з черговою молодицею.
Від її слів мені стало фізично зле. Невже я повторюю її долю? Цієї ночі я так і не змогла заснути.
Вранці, розбита і спустошена, я вирішила поїхати додому. Треба було зібрати речі, обдумати подальші дії. Відкривши двері квартири, я почула тихі схлипування з вітальні.
Андрій сидів на дивані, згорблений, і плакав. Побачивши мене, підхопився:
— Лєна! Слава Богу, ти прийшла! Я всю ніч сходив з розуму!
— Мені треба зібрати речі, — сухо відповіла я, проходячи повз.
— Зачекай, будь ласка! — він схопив мене за руку. — Дай мені п’ять хвилин. Якщо після цього захочеш піти — я не зупинятиму.
Щось у його голосі змусило мене зупинитися. Можливо, розпач? Можливо, щирість? Я сіла в крісло, склавши руки на колінах.
— Говори.
— Лєно, клянуся, між мною і Веронікою нічого не було! — почав він поспіхом. — Це справді перекладачка, яку прислали німці. Зустріч зірвалася — вони не приїхали, якась проблема з літаком. Ми готувалися до відеоконференції, і так, я пролив каву, пішов у душ. Вона чекала у вітальні. Клянусь, це суто робочі стосунки!
— А халат? — спитала я крижано. — У вас на роботі шовкові халати видають?
Андрій почервонів.
— Вона теж забруднилася кавою, я дав їй запасний халат. Він лишився у шафі від попередніх гостей…
— Досить, Андрію! — не витримала я. — Думаєш, я дурепа? Ніна мені все розповіла. Про Сочі, про блондинку…
— Яку ще блондинку? — він виглядав справді здивованим. — А, ти про Марину? Це ж сестра нашого директора! Вона дійсно була в Сочі, ми просто перетнулись на заході…
— Мовчи! — я підхопилася. — Не хочу більше слухати твоїх брехень! Двадцять років, Андрію! Двадцять років я тобі була вірна!
Я пішла до спальні, аби зібрати речі. Раптом задзвонив телефон. Номер був прихований.
— Алло? — відповіла я.
— Добрий день, — пролунав мелодійний жіночий голос. — Це пані Олена, дружина Андрія Петровича?
— Так, — насторожено відповіла я. — Хто це?
— Мене звати Вероніка, я перекладач компанії «ГермІнвест». Вибачте за вчорашнє непорозуміння! Я хотіла пояснити: між мною і вашим чоловіком справді нічого не було. Я заміжня, маю двох дітей. Учора сталася прикра ситуація, але присягаюся — все саме так, як сказав Андрій Петрович.
Я мовчала, намагаючись осмислити почуте.
— Я подумала, що зобов’язана подзвонити, — продовжила вона. — Не хочу стати причиною руйнування чужої родини. У мене є фото робочої зустрічі, можу надіслати, якщо потрібно…
— Звідки у вас мій номер? — спитала я.
— Дав Андрій Петрович. Він дуже хвилюється, не знаходить собі місця. Будь ласка, поговоріть з ним.
Я завершила дзвінок і повільно повернулась до вітальні. Андрій стояв біля вікна, тримаючись за голову.
— Це правда? — тихо запитала я. — Вона справді лише перекладачка?
Він обернувся. В його очах була така надія, що в мене защеміло серце.
— Так, Лєно. Я ніколи тобі не зраджував. Ніколи! Ні з ким! Клянусь життям!
— А Сочі? Фотографії?
— Боже мій, Лєно! Марина — сестра директора, працює у нашому філіалі. Приїхала з чоловіком. Ось, глянь! — він дістав телефон і відкрив альбом. — Ось вони разом, ось я з ними і з іншими колегами…
Я переглядала фото, і поступово крижана брила в грудях почала танути. Невже я все не так зрозуміла? Невже Ніна дарма нагнітала обстановку?
— Чому ти останнім часом так пізно повертаєшся? — запитала я, досі не до кінця впевнена.
Андрій зітхнув і витяг з шухляди маленьку коробочку з оксамиту.
— Хотів зробити сюрприз до нашої річниці через тиждень. Підпрацьовував увечері консультантом в іншій фірмі, щоб накопичити на це.
Він відкрив коробочку. Усередині було витончене кольє з сапфіром — таким самим, як на моїй обручці.
— Двадцять років, Лєно, — прошепотів він. — Двадцять років я люблю тільки тебе.
Я дивилась на прикрасу, на змучене обличчя чоловіка, згадувала наші роки… І раптом усі підозри видалися такими безглуздими, надуманими!
— Пробач мене, — сказала я, ступивши до нього. — Я не повинна була сумніватись у тобі.
Він обійняв мене, міцно притискаючи до себе.
— Це ти пробач, що дав привід. Просто хотів зробити тобі подарунок, про який ти давно мріяла.
Того вечора ми довго говорили. Про довіру, про сумніви, про те, як легко зруйнувати те, що будувалося роками. Я зателефонувала Ніні і сказала, що вона помилилась щодо Андрія.
— Ти впевнена? — недовірливо спитала вона. — Чоловіки вміють брехати…
— Впевнена, — твердо відповіла я. — І знаєш, Ніно, іноді краще дослухатись до серця, ніж до чужих підозр.
За тиждень ми відзначили двадцяту річницю весілля. Андрій надів мені кольє і прошепотів:
— Обіцяю, наступні двадцять років будуть ще щасливішими.
І я повірила. Бо справжнє кохання тримається на довірі — навіть коли обставини намагаються її зруйнувати.
