Надя стояла біля вікна, дивлячись у порожній двір. У руці вона міцно стискала тест на вагітність. На екрані чітко виднілися дві смужки. «Може, хоча б тепер між нами з Маратом усе налагодиться…» — з надією подумала вона.
Останнім часом чоловік віддалився від неї, і Надя не розуміла, що стало причиною його холодності. Вона списувала все на втому та зайнятість, але глибоко всередині відчувала: справа не лише в цьому.
Марат був заможним. Він мав власний бізнес у сфері каршерингу. У місті він був монополістом, бо конкуренції майже не було. Чому такий чоловік обрав Надю — залишалося загадкою для всіх.
Останні дні він був похмурий, відповідав їй коротко, іноді навіть різко.
— Марат, щось трапилося? Проблеми на роботі? — намагалася розговорити його Надя. Але чоловік лише зиркав похмуро і йшов до іншої кімнати.
«Може, це змінить його ставлення… — погладила вона пальцем пластикову оболонку тесту. — Ми ж хотіли дитину…»
Познайомилися вони в поліклініці. Марат прийшов у процедурний кабінет здавати кров із вени. Високий, кремезний брюнет із чорними очима ледь не втратив свідомість, побачивши пробірку в руках медсестри.
— Не хвилюйтеся, я зроблю все швидко й майже безболісно, — заспокоювала його Надя. — Просто не дивіться, відверніться.
Він так і зробив, втупився в стіну. Але цікавість узяла гору — обернувся. Надя вже закінчувала, коли він почав зісковзувати зі стільця.
Їй довелося приводити пацієнта до тями.
— Ну що ж ви! — похитала вона головою, коли він відкрив очі. — Я ж просила не дивитися.
— Я що, знепритомнів, як дівчина? — зніяковів він.
— Дівчата якраз рідко непритомніють. Хлопці — частіше, — посміхнулася вона. — Ви ще довго трималися. Дехто лише при вигляді голки падає.
— Ви стали свідком мого ганьби. Мені тепер залишається тільки одружитися з вами, — пожартував чоловік. — Який варіант вам до вподоби?
— Ризикніть, — засміялася Надя.
— Домовилися! — з усмішкою попрощався Марат і вийшов із кабінету.
— Який чоловік! — мрійливо зітхнула колега Наді. — Де таких тільки беруть?
Надя лише посміялася.
— Де брали — там більше нема. Та й не подивиться на таких, як ми.
Вона помилилася. Після зміни Надя побачила того самого красеня — він стояв, спершись на капот автівки, й озираючись. Побачивши її, розцвів усмішкою, дістав із салону розкішний букет і підійшов.
— Надя! Почекайте! — гукнув він. — Це вам — за те, що врятували мене.
— Але ж вам нічого не загрожувало, — засміялася вона, беручи букет. — Хоча квіти чудові. Дякую, не варто було.
— Дозвольте підвезти вас? — запропонував він, відкривши дверцята.
Відтоді Марат щодня забирав Надю з роботи, водив у ресторани, а згодом запропонував їй стати його дружиною.
Проте з початку стосунків у Марата проявлялася патологічна ревність. Надя клялася, що не звертає уваги на інших, але він міг приревнувати навіть до літнього колеги.
— Хто це вийшов із тобою з поліклініки? — насуплено питав Марат.
— Це Федя, санітар. Колега. — відмахувалась Надя.
— А чого він ішов із тобою? Що ви там робили?
— Марат, що за нісенітниця? Ми просто працюємо разом! Йому вже років шістдесят!
Тоді Марат заспокоївся, але ревнощі нікуди не поділися.
— Ти привіталась із тим хлопцем. Ви знайомі? — знову допитувався він.
— Одногрупник. Ми разом навчалися. Було б неввічливо не привітатись.
— Ти зараз зі мною у стосунках! Забудь про інших! — розлютився Марат.
— Добре, — знизувала плечима Надя.
— Надю, та він же хворий! — намагалася відкрити їй очі подруга Оля. — Ревнує до всього!
— Вийду заміж — перестане. А народиться дитина — зовсім про ревнощі забуде.
— Подивимось… — сумнівалася Оля.
Після весілля ревнощі лише загострилися.
— Ти моя дружина! Ніяких чоловіків! Щоб ніхто не пліткував, що мені роги наставляють! — гримнув Марат.
— Якого біса?! Ти про що?! — обурилася Надя.
— Усе! Звільняйся й займайся домом! Він великий — роботи вистачить.
Надя переїхала до двоповерхового дому Марата. Зрештою, вона й звільнилася з роботи.
Часто в гості приходила Оля. Марат не любив її, але при ній цього не показував. Щойно вона йшла, починалося:
— Що вона тут робить? Відволікає тебе! Мені вона не подобається!
— Вона ж не чоловік! — обурювалась Надя. — І ти її майже не бачиш.
— Заведи нових подруг! — не здавався Марат.
— Ага, — зітхала Оля, — і знову буде ревнувати.
Надя погоджувалася. Оля була єдиною її близькою подругою.
Одного дня Надя помітила на руці Олі золотий браслет.
— Звідки прикраса?
— Мамин. Батько подарував, а вони у подорож вирушили — от вона й дала мені.
— Класно. Теж мрію про таке.
Життя текло спокійно, з рідкими вибухами ревнощів, після яких Марат загладжував вину подарунками чи поїздками. Але через два роки його поведінка змінилась. Ревнощі стали безпричинними, холод — постійним.
— Може, в нього хтось є? — припустила Оля.
— Якщо так — піду, — зітхнула Надя.
Вчора їй стало зле. Запахи викликали нудоту, крутилася голова. І ось — дві смужки.
«Може, він нарешті зміниться…» — чекала Надя, вдивляючись у темряву двору.
Марат прийшов майже вночі.
— Я тебе чекала весь день, — з радістю сказала Надя. Від нього тягнуло алкоголем і знайомим парфумом. — У мене новина!
— Справді? — єхидно протягнув він.
— Я вагітна. У нас буде дитина! — простягла тест.
Марат почервонів, стис тест — той тріснув.
— Думаєш, я ідіот? «У нас дитина!» З ким — з тим мужиком із кафе?! Він тебе кинув, і ти вирішила підкинути мені своє дрантя?! Я думав, медсестра цінуватиме таке щастя, а вона — зрадниця!
— Марат! Яка зрада?! Це твоя дитина! — благала Надя.
— Забирайся! Ще раз тебе побачу — пожалієш! — гаркнув він.
Надя, вражена, мовчки зібрала речі й поїхала у свою стару квартиру. Добре, що не здала її.
У квартирі стояв запах пилу — вона не була тут жодного разу після весілля. Тепер у неї було чим зайнятись. Надя почала прибирати, намагаючись зібрати думки.
Задзвонив телефон. На екрані — «Оля».
— Олю, ну невчасно ж ти! — подумала Надя вголос, але слухавку все ж узяла.
— Привіт! — защебетала подруга. — Хотіла завтра до тебе забігти. Ти як, вільна?
— Олю, я пішла від Марата, — спокійно сказала Надя. — Точніше, він мене вигнав.
— Що? — здивування в голосі подруги здалося Наді їїграним. — За що?
— Приревнував до когось вигаданого! — Надя нарешті не витримала і розплакалася. Говорити більше не хотілося, тому вона скинула дзвінок.
Наплакавшись, Надя вирішила таки дізнатися, що собі надумав Марат. Вона знала, що до дев’ятої ранку він з дому не виходить. Тож вона з’явиться до серйозної розмови саме під ранкову каву.
Вранці Надя викликала таксі і поїхала до будинку чоловіка. Ключі, на щастя, були з нею. Відчинивши двері, вона одразу помітила чужі жіночі туфлі в коридорі. З кухні лунали голоси. Усе тіло пройнялося холодом.
На кухні, в її халаті, стояла Ольга і пекла млинці. Марат сидів за столом у домашніх штанах, з голим торсом. Обоє озирнулися на Надю. Ольга виглядала переляканою і розгубленою. Марат спочатку розгубився, але швидко накинув маску байдужості.
— Чого приплелася? — буркнув він.
— Уже бачу, що дарма прийшла, — комок підійшов до горла. — Це давно у вас? Та яка вже різниця… Але поясни! Ти ж мене у зраді звинувачував, а сам із моєю ж подругою…
— А ти не зустрічалася з якимось типом у кафе? Ольга тебе бачила через вікно! Обнімалися, цілувалися! Ось, фото з твоїм коханим! Хочеш глянути? — Марат подав їй телефон.
Глянувши на зображення, Надя розлютилася:
— Ти добре знаєш мого брата! Льоша приїхав з іншого міста, ми зустрілися на обід перед його вильотом. Я ще не встигла тобі сказати! — звернулась до чоловіка. — Усе сталось раптово!
— А я звідки знала, що це твій брат?! — крикнула Ольга, але тут же притихла. Їїні виправдання виглядали жалюгідно.
— А ти вирішила, що все готове і можна скористатися? — з презирством сказала Надя. — Мене верне від вас обох. На розлучення подам сама. Тільки без сцен — мені не можна нервувати.
Марат встав, але Надя поклала ключі на стіл і вийшла з дому. За один ранок вона втратила і чоловіка, і подругу.
Щоб вдарити болючіше, Надя подзвонила батькам Марата і розповіла про його вчинок. Хоча свекруха зi свекром не надто її любили, такого ганьби вони не пробачили.
— Спершу без нашого благословення одружився, а тепер вагітну дружину виставив за двері! Ти нам більше не син! — заявив батько в гніві.
Так Марат утратив підтримку родинного бізнесу.
За кiлька мiсяцiв вiн утратив i все пiдприємство. Брат Надi створив конкурента, що запропонував більший вибiр послуг i доступнi цiни. Клiєнти пiшли вiд Марата.
Минуло півтора року. У парку…
На лавцi сидів Марат. Зарослий, з пляшкою в руці. Дивився в небо й думав, за що йому стільки бiди.
Повз пройшла жiнка з вiзочком.
— Надя?! — вигукнув вiн.
Вона не вiдповiла.
— Чого добилася, гадюка?! Позбавила мене всього! Дитині твоїй гiрше буде! Нема чим алiменти платити! — вигриз він.
— За моїх дiтей не хвилюйся. Вони народяться вiд чоловiка, гiдного бути батьком, — сказала Надя, повторивши слова його батька.
Марат вдавав, що не почув. Тицнув на вiзок:
— А це хто?! Не тримай мене за дурня!
Хотiв заглянути, але спотикнувся і впав назад.
— Це мiй племінник. Син того самого брата, що знищив твiй бiзнес, — кинула Надя і пiшла геть.
— Ти що?! Викинула дитину?! — здригнувся Марат.
— Вагiтностi не було, Марате. Не лише люди помиляються — помиляються й тести.
