— Так, розсідаємось! — гучно оголосив Сергій, ляснувши долонею по блискучій новій стільниці. Кухня-вітальня сяяла свіжою фарбою, пахла фаршем і заливним — новосілля обіцяло бути гамірним. Ольга металася з тарілками, Максим витягував з коробки келихи, Міла дражливо підправляла скатертину, ретельно вирівнюючи кути.
Зоя Іванівна стояла в дверях із кошиком пиріжків. Від неї віяло ароматом дріжджового тіста і кориці: вона вставала ще вдосвіта, аби порадувати рідних. Внуки буркнули коротке: «Привіт, бабусю!», Ольга кивнула в бік шафи-купе:
— Мам, постав поки що туди.
Кошик ковзнув на хромовану полицю. За ним у тінь шафи відійшла й сама Зоя Іванівна — у кімнаті крутилися значно важливіші речі: тарілки, серветки, Wi-Fi-роутер і, нарешті, витончені стільці кольору світлого дуба.
— Міло, де виделка?! — вигукнув Сергій. — Максе, прибери ноутбук, гості вже дзвонять!
Максим, не відриваючи погляду від екрана, відсунув комп’ютер убік. Зоя Іванівна вже хотіла підкласти під нього підставку — аби не подряпати нову поверхню, — але її рука зависла в повітрі. В іншій вона все ще тримала свій старенький табурет, принесений «про всяк випадок»: у минулій квартирі завжди не вистачало місць.
— От і шість місць, — підбила підсумок Ольга, задоволена симетрією. — Сідаємо!
На глянцевій стільниці блиснув сервіз — подарунок свекрухи на їхнє весілля. Зоя Іванівна, як завжди, чекала запрошення, але онуки вже плюхнулися на місця, Сергій урочисто налив вино тестеві, а Ольга всілася на найближчий стілець.
— Мам, ще один стілець знайдемо, — кинув на ходу Сергій і рушив до вхідних дверей — гості вже дзвонили у домофон.
Усі зайняли місця. Окрім бабусі. Поступово стало зрозуміло: шукати ніхто не буде.
Зоя Іванівна ще постояла хвилинку, ніби намагаючись осмислити нову, непомітну для інших роль, потім повільно відійшла за двері кухні. Там, на підвіконні, знайшовся старий дитячий стільчик Міли — рожевий, з відбитою ніжкою. «Він тобі замалий», — колись сказала Ольга. А тепер — саме те: вищого ніхто не запропонував.
— Усім сідати! — оголосив Сергій, плеснувши долонею по новій стільниці. Кухня-вітальня виблискувала свіжою фарбою та пахла холодцем — новосілля обіцяло бути гучним. Ольга метушилась з тарілками, Максим витягував з коробки келихи, Міла натягувала скатертину, ретельно розрівнюючи кутики.
Зоя Іванівна застигла у дверях із кошиком пиріжків. Вся просочена запахом дріжджового тіста і кориці — вона прокинулась ще до світанку, щоб порадувати родину. Внуки кинули швидке «привіт, бабусю!», Ольга кивнула на шафу-купе:
— Мамо, постав поки туди.
Кошик сховався за хромованою полицею. За ним ніби й сама Зоя Іванівна розчинилася: кімнатою снували інші важливі речі — посуд, серветки, роутер, а ще — стільці кольору дуба.
— Міло, виделку швидше! — гукнув Сергій. — Максе, прибери комп’ютер, гості вже на підході!
Максим, не відриваючи погляду, відсунув ноутбук убік. Зоя Іванівна хотіла було підсунути під нього підставку, аби не подряпати стіл, — але рука зависла в повітрі. В іншій вона тримала старий табурет, принесений на випадок — у їхній попередній квартирі завжди не вистачало місць.
— Ну все, шість місць, — задоволено підсумувала Ольга. — Сідаємо!
На блискучій стільниці сяяв сервіз — подарунок свекрухи на весілля. Зоя Іванівна, як завжди, чекала запрошення, та внуки вже вмостилися, Сергій демонстративно налив тестеві вина, Ольга сіла на ближчий стілець.
— Мамо, зараз ще один знайдеться, — кинув Сергій, прямуючи до дверей, де вже дзвонив домофон.
Усі посідали. Крім бабусі. Повільно ставало зрозуміло: ніхто нічого шукати не буде.
Зоя Іванівна постояла ще кілька секунд, ніби приміряючи на себе невидиму роль, а потім вийшла за поріг кухні. На підвіконні знайшовся старенький стільчик Міли — яскраво-рожевий, із відбитою ніжкою. «Для тебе він низький», — колись зауважила Ольга. Тепер — саме те: вище нічого не дісталось.
Бабуся притулилася до косяка, слухаючи, як дзвенять келихи.
— Головне, що ми всі разом! — вигукнула Ольга.
«Не всі», — подумала Зоя, але вголос вийшло тихе:
— Так, разом.
Після вечері всі розійшлися: чоловіки захоплено обговорювали звук у домашньому кінотеатрі, діти носилися по коридору. Зоя Іванівна мила посуд. Руки нили, але звичка виявилася сильнішою за біль. Раптом позаду пролунав голос Максима:
— Бабусю, а чому ти з нами не сиділа?
— Не вистачило стільця, сонечко. — Вона спробувала посміхнутися. — Та нічого страшного.
— Можна ж було прибрати мій комп’ютер… — пробурмотів він і пішов, насуплений.
Чашки стекли у сушарці. На білій мисці — ледь помітна тріщинка. «Як я», — майнула думка.
Зранку Зоя зібрала сумку: рушник, блокнот, старий телефон — подарунок Сергія «щоб не загубилася». Вона залишила записку: «Я у Ніни Петрівни, не чекайте». Папірець затис магніт-котик.
Надворі пахло мокрим асфальтом. Тростина відбивала ритм по плитці: тук-тук — і спалах спогадів, як вона, молода, ставила новорічний стіл, підіймаючи сина на табурет: «щоб дотягнувся до олів’є». Тоді стільці скрипіли, але місця вистачало всім.
— Зою, чого така сумна? — Ніна Петрівна зустріла її біля під’їзду з торбою овочів.
— Та виросла з меблів, — знизала плечима Зоя. — Внуки вже великі, а стільці для них замалі.
— Приходь у клуб при бібліотеці, — усміхнулася Ніна. — Сьогодні в них вечір настільних ігор для «срібного віку».
Зоя здригнулась: ігри — це розкіш, коли вдома завжди справи. Але вдома її не чекали.
Бібліотека пахла деревним пилом і свіжим лінолеумом. У залі стояли чотири столики, навколо — двадцятеро пенсіонерів. Картки «Скрабблу» змішувались зі сміхом. Ведучий клубу — сивочолий чоловік у яскравому шарфі — вигукнув:
— О, нова учасниця! Сідайте, нам якраз не вистачає гравця для «Імаджинаріуму»!
«А їм не вистачає… місця», — іронічно майнуло в голові. Зоя повільно сіла і вперше за багато місяців розсміялася — тягнучи карту за картою й вигадуючи казкові історії.
Після гри всі пили чай. Зоя розповіла про пиріжки, внучку, новосілля. Шарфовий Микола Сергійович кивнув:
— Дім — це там, де твоє місце не обговорюють.
Їй кольнуло: «не обговорюють»? Її навіть не спитали.
За тиждень Ніна Петрівна подзвонила:
— Зою, заходь на майстер-клас з розпису. Зробиш табурет — подаруєш внукам.
Табурет. Слово зазвучало дзвоном. Зоя любила фарби: коли Сергій був у першому класі, вона малювала йому на парті кораблики — щоб легше вивчати географію.
Клуб приніс дошки, пензлі, акрил. Зоя пофарбувала сидіння в ніжну бірюзу, намалювала яблуневу гілочку і маленьку пташку. Микола Сергійович фотографував.
— Виставимо в мережу! — радів він. — Хай діти пишаються!
У п’ятницю Сергій подзвонив з роботи:
— Мамо, приглянь за Мілою завтра ввечері? У нас з Олею корпоратив.
Зоя глянула на розклад клубу: ніч настільного кіно. Обіцяли показувати Вайду.
— Завтра… не вийде, — тихо відповіла вона.
— Та яка дрібниця, — відмахнувся Сергій. — Ти ж усе одно вдома.
«Дім — це там, де твоє місце не обговорюють».
— У мене плани, Сергію. — Їй було незвично це говорити.
У слухавці повисла пауза.
— Плани?.. Добре, щось придумаємо.
Увечері Ольга написала сухо: «Зрозуміла».
Через три дні бабуся несла розписаний табурет, загорнутий у папір. Подзвонила завчасно:
— Зайду ненадовго.
Двері відчинила Міла:
— Бабусю, глянь, у нас новий трансформер-диван!
Вітальня змінилася: стіл посунули до барної стійки, з’явилось високе крісло-яйце. Стільців знову стало шість: два прибрали на балкон, бо з новим диваном «всім вистачає».
Зоя розгорнула подарунок. Міла ахнула:
— Пташечка! Можна мені?
— Він для вас усіх, — пояснила бабуся. — Підставку під ноги додала на сім сантиметрів — тепер і дорослим зручно.
Сергій роздивився виріб: лак блищить, малюнок витончений.
— Машину часу знайшла, мамо? Коли встигла?
— Часу багато, — тихо відповіла вона.
Ольга поставила табурет до стіни:
— Гарно, але у нас мінімалізм. На лоджії поставимо.
Слова впали, як крижинки. Зоя кивнула:
— Ставте туди, де є місце.
У клубі Микола Сергійович показав їй сотню лайків під фото табурета. Коментарі: «Купила б такий!», «Де замовити?».
— Бачите? Попит. — Він підморгнув. — Організуємо гурток «Дерево і душа».
Від цієї думки щось сміливе заворушилося. Зоя попросила допомогти створити сторінку: «Майстерня бабусі Зої».
Увечері прийшло перше замовлення: «Три табурети для дитячого центру». Потім — ще два.
— Ти знову зайнята? — Сергій питав по телефону все частіше.
— Так, у мене майстер-клас, — якось відповіла Зоя.
— Майстер-клас? Мамо, тобі ж сімдесят три!
— Сімдесят три — чудовий вік, щоб знайти своє місце, — усміхнулася вона.
У трубці клацнуло — образа.
Через місяць Зоя запросила рідних на свій перший «домашній вернісаж». У бібліотечному залі стояли розписані табурети: рожеві з човниками, зелені з вовками, гірчичні з нотами. Біля входу — стіл з пиріжками.
Міла вбігла першою:
— Ого! Це все твоє?
Максим тихо сфотографував кожну деталь. Ольга, побачивши натовп охочих купити, розгубилася:
— Я й не знала…
Сергій подивився матері в очі. Там було більше, ніж фарби: океан терпіння і мовчазні вечори самотності.
— Мамо, пробач, — сказав він. — Я все кудись спішу, меблі переставляю…
— Головне — вчасно зупинитися, — усміхнулася Зоя. — І побачити, де не вистачає стільця.
Після виставки сім’я зібралася вдома в Сергія на обід. Зоя прийшла без табурета — тепер він був не потрібен: син сам заїхав у майстерню й вибрав високий стілець із різьбленою спинкою. У вітальні переставили меблі: стіл розсунули, крісло-яйце прибрали, повернули балконні стільці. Вийшло вісім місць.
— Сідаємо, — мовила Ольга, розкладаючи прибори.
Зоя не поспішала: спостерігала, як кожен знаходить своє. І в момент, коли підійшов Сергій і подав руку:
— Мамо, твоє місце — ось.
Бабуся сіла на новий стілець — той, що розписала маками. Скатертина лягла рівно, чашки задзвеніли.
— Ну, тепер усі? — спитав Максим.
— Усі, — підтвердив батько.
Зоя взяла пиріжок і відчула: стіл нарешті дихає рівно, без пустот. Місце знайшлося — бо спершу вона знайшла його в собі. Пташка на спинці ніби кивнула: все правильно. І перший укус пиріжка був напрочуд солодким — як повернене ім’я.
