Незнайомка передала мені немовля і зникла. Через 17 років стало відомо, що мій прийомний син — спадкоємець величезного стану мільярдера.
— Боже мій, хто це в таку заметіль? — Анна відкинула ковдру і здригнулася, відчувши холод, що пробіг по її босим ногам.
Стук у двері повторився — настирливий, вимогливий. Вітер за вікном вив, немов поранена тварина, кидаючи сніг у вікна.
— Іване, прокидайся, — вона торкнулася чоловіка за плече. — Хтось стукає.
Іван піднявся, моргаючи від сну:
— В таку погоду? Може, здалося?
Нове стукання — голосніше за попереднє — змусило їх обох здригнутися.
— Ні, не здалося, — Анна накинула шалик і пішла до дверей.
Керосинова лампа відкидала тріпотливі тіні на стіни. Електричність вимкнули ще ввечері — зими в Устиново завжди були суворими, а 1991 рік приніс не лише зміни в країні, але й особливо лютий мороз.
Двері відкрилися з трудом — їх майже замело снігом. На порозі стояла дівчина, тендітна, як очерет, в елегантному темному пальті. В руках вона тримала згорток. Її обличчя було заплакане, очі розширені від страху.
— Допоможіть, будь ласка, — її голос тремтів. — Його треба сховати. Потурбуйтеся про нього… Від нього хочуть позбутися…
До того, як Анна встигла щось сказати, дівчина ступила крок вперед і поклала їй до рук згорток. Він був теплим. Живим. З ковдри виглядало маленьке личко сплячого немовляти.
— Але хто ви? Що відбувається? — Анна інстинктивно пригорнула дитину до себе. — Почекайте!
Дівчина вже відступила в темряву, і метель поглинула її силует за кілька секунд, наче вона розчинилася в сніговій круговерті.
Анна стояла на порозі, відчуваючи, як сніжинки тануть на її щоках. Іван підійшов ззаду і зазирнув через її плече:
— Що це за… — він замовк, побачивши немовля.
Вони переглянулись без слів, без питань. Іван акуратно закрив двері, відсікаючи їх від виючої бурі.
— Подивись на нього, — пошепки сказала Анна, обережно розгортаючи ковдру.
Хлопчик. Шість місяців, не більше. Рожеві щічки, пухкі губи, довгі вії. Спить, посапуючи, наче нічого не знає ані про мороз, ані про пізній час, ані про дивну передачу з рук в руки.
На його шиї блищав маленький кулон з вирізьбленою літерою «А».
— Боже мій, хто міг залишити такого малюка? — Анна відчула, як сльози наближаються до горла.
Іван мовчав, дивлячись на дитину. За всі ці роки спільного життя вони так і не змогли мати своїх дітей.
Скільки разів він чув ночами тихий плач дружини? Скільки разів вони дивилися на чужих малюків з болем в очах?
— Вона сказала, що від нього хочуть позбутися, — Анна підняла погляд на чоловіка. — Іване, хто захоче позбутися немовляти?
— Не знаю, — він потер щетинистий підборіддя. — Але ця дівчина явно не з наших. Говорила з міським акцентом, та й пальто у неї дороге…
— Куди вона могла йти в таку метель? — Анна похитала головою. — Ні машини, ні інших звуків не було чутно…
Малюк раптом відкрив очі — ясні, блакитні — і подивився на Анну. Не заплакав, не злякався. Просто дивився, наче оцінював свою нову долю.
— Треба його нагодувати, — рішуче промовила Анна і пішла до столу. — У нас залишилося трохи молока з вечора.
Іван спостерігав, як дружина суєтується біля печі, розігріваючи молоко, як вправно перевіряє пелюшки, як ніжно тримає чужу дитину — наче все своє життя тільки цим і займалася.
— Анно, — нарешті сказав він, — ти розумієш, що нам доведеться повідомити в сільраду? Можливо, його шукають.
Вона замерла, міцніше пригорнувши малюка до себе.
— А якщо від нього дійсно хочуть позбутися? Можливо, ми наражаємо його на небезпеку?
Іван провів рукою по волоссю:
— Давай хоча б до ранку почекаємо. Подивимося, може, хтось з’явиться. А там і вирішимо.
Анна кивнула, вдячно посміхнувшись чоловікові. Младенець тихо зачмокав, приймаючи з блюдця тепле молоко з ложечкою цукру.
— Як думаєш, як його звати? — запитала вона.
Іван підійшов ближче, обережно торкнувшись кулона:
— А… Може, Олександр? Саша?
Раптом дитина посміхнулася беззубою усмішкою, наче погоджуючись з вибором імені.
— Саша, — повторила Анна, і в її голосі звучала ніжність, накопичена за довгі роки очікування.
За вікном продовжувала бушувати метель, але в маленькому дерев’яному будинку на околиці Устиново стало тепліше. Ніби сама доля зайшла на поріг і вирішила більше не йти.
— Таки який каструльний майстер росте, — усміхнувся Іван, спостерігаючи, як семирічний Саша старанно перемішує кашу в каструлі. — Скоро мене перевершиш.
Анна кинула погляд на сина, і серце її стиснулося від ніжності. Сім років пролетіли, як один день. Кожного ранку вона прокидалася з думкою: а раптом сьогодні за ним прийдуть? Але роки йшли, а та таємнича дівчина так і не повернулася.
— Мам, можна сметани? — Саша простягнув руку до глиняної миски.
— Звісно, малюк, — Анна підсунула миску ближче. — Тільки обережно, не обпечись.
У вікно постукали. Анна здригнулася — давній страх нікуди не подівся.
— Анька, виходь! Корови пора виганяти! — донісся голос сусідки Зінаїди.
— Іду! — крикнула Анна, поправляючи платок.
Саша відірвався від каші:
— Можна я з тобою? Потім на річку збігаю.
— Домашку зробив? — строго запитав Іван, складаючи інструменти в потерту сумку.
— Ще вчора, — гордо відповів хлопчик. — Мар’я Степанівна сказала, що у мене краще за всіх виходять приклади.
Анна і Іван обмінялися поглядами. Саша ріс розумним, все схоплював на льоту. Учителька з села не раз казала, що хлопцю потрібна серйозна школа, що талант не можна ховати в землі.
— Біжи, — кивнула Анна. — Тільки не затримуйся. До обіду щоб був вдома.
Саша радісно вискочив на двір. Іван підійшов до дружини, поклав важку руку їй на плече:
— Знову про це думаєш?
— Кожен день думаю, — зізналася вона. — Дивлюсь на нього і не можу надивитися. А раптом…
— Сім років минуло, — похитав головою Іван. — Якби хотіли забрати — давно б знайшли.
— А кулон цей? — Анна знизила голос, хоча Саша вже вийшов на двір. — Я інколи дістаю його, розглядаю… Буква «А» і якийсь герб. Це не просто прикраса, Ваню.
Іван зітхнув:
— Що тепер гадати? Він наш син. По серцю — син.
Анна вдячно пригорнулася до чоловіка. Сільрада тоді повірила їхній історії про далеку родичку, яка не змогла виховувати дитину. Документи оформили швидко — в ті непрості часи зайвих запитань майже не ставили.
— Мар’я права щодо школи, — сказала Анна після паузи. — Він справді здібний. Може, відправити його вчитися в райцентр? Там і фізика є, і хімія…
— На які гроші? — насупився Іван. — Колгосп другий місяць зарплату затримує. Ледве кінці з кінцями зводимо.
Анна опустила голову. Бажань багато, а можливостей мало. Вона берегла кожну копійку, підробляла шиттям, але грошей все одно не вистачало.
— Прийду з ферми — перешию йому сорочку, — сказала вона. — З твоєї старої. Зовсім обносився.
Іван поцілував її в лоб і вийшов. Через вікно Анна бачила, як він іде до трактора — зігнутий, постарілий раніше часу. Тяжкі роки зігнули його, але не зламали.
Вечором Саша сидів за столом, втупившись у потрісканий підручник. Керосинова лампа кидала жовте світло на сторінки — електрику економили, вмикали рідко.
— Чому я не схожий на вас? — раптом запитав він, не відриваючись від книги.
Анна замерла з недошитою сорочкою в руках. Цього питання вона боялася з самого початку.
— Що ти маєш на увазі, синку? — обережно запитала вона.
— У тебе і в тата волосся темне, а в мене світле, — Саша підняв очі — ті самі ясні, блакитні очі, що сім років тому дивилися на неї з згортка. — І Петя з сусіднього двору каже, що я не ваш справжній син.
Іван відклонив газету:
— Петя — дурень. Не слухай його.
— Але це правда? — Саша не вгамовувався. — Я підкидьок?
Анна підійшла до нього, обняла за плечі:
— Ти не підкидьок. Ти наш син. Просто… — вона затримала слова, підбираючи їх. — Ми тебе не народжували, а знайшли. І полюбили відразу, з першого погляду.
— Як у казці? — Саша схилив голову.
— Як у житті, — тихо відповів Іван. — Іноді життя чудовіше за будь-яку казку.
Саша помовчав, дивлячись на свої руки, а потім раптом обняв Анну:
— Все одно ти найкраща мама.
Анна пригорнула його до себе, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Через плече сина вона подивилася на Івана — той усміхався, приховано витираючи щоку долонею.
В такі моменти їй здавалося, що минуле не має значення. Що б не сталося — вони сім’я. Назавжди.
— А що це у тебе на шиї? — Саша раптом помітив ланцюжок, який Анна зазвичай ховала під коміром.
Вона інстинктивно прикрила його рукою:
— Просто прикраса. Давай-ка ти допишеш завдання, а потім я розповім тобі казку перед сном.
Саша кивнув, повертаючись до підручника. Він ще не знав, що зазвичай цей кулон з буквою «А» зберігається в жестяній коробці, схованій під половицею.
І що ця маленька річ — єдина зв’язка з його минулим, яке колись може повернутися.
— Вітаю, Олександре! — директор школи міцно потиснув руку юнакові, що стояв на сцені. — Найкращий випускник за останні десять років!
Зал сільського клубу, прикрашений саморобними гірляндами та шарами, вибухнув аплодисментами.
Саша — високий, світловолосий, з тим самим ясним поглядом — збентежено усміхнувся і оглянувся на перший ряд, де сиділи Анна і Іван.
Анна непомітно витирала сльози. Її хлопчик, її скарб — випускник із золотою медаллю. Хто б міг подумати в ту хуртовинну ніч, що з загорнутого в ковдру немовляти виросте такий розумник!
— Дякую, — Саша прийняв атестат, обережно торкнувшись золотої медалі на грудях. — Це заслуга моїх батьків. Вони завжди вірили в мене.
Іван випрямив спину, розправив плечі. Гордість переповнювала його — заради цього моменту варто було жити, працювати до виснаження всі ці роки.
Після урочистої частини випускники вийшли на вулицю. Фотографувалися, обмінювалися планами на майбутнє, давали обіцянки не втрачати один одного з виду.
— В місто поїдеш? — запитав Петя, той самий сусідський хлопець, тепер уже дорослий парубок. Дитяча неприязнь давно переросла в повагу.
— Треба документи подати, — кивнув Саша. — В педагогічний хочу. Потім повернуся сюди, буду дітей навчати.
— В місті залишся, — хлопнув його по плечу Петя. — Що тут робити?
Саша лише усміхнувся. Вони ніколи не зрозуміють один одного в цьому питанні. Більшість хлопців мріяли вирватися з села, а він… він просто хотів відплатити тим, хто його виростив.
Вечором родина сиділа за святковим столом. Анна дістала заповітну пляшку наливки, прибережену для особливого випадку. Іван нарізав свіжий хліб, що пахнув сільською пічкою.
— За тебе, синку, — Іван підняв стакан. — За твоє майбутнє!
Вони чокнулись, і Саша відчув клубок у горлі. Стільки любові, стільки турботи… Як би бідно вони не жили, він завжди був оточений найголовнішим — теплом.
Звук під’їжджаючої машини змусив усіх замерти. В Устиново рідко заїжджали чужаки, а вже тим більше увечері, на свято випускного — і підавно.
— Кого це принесло? — Іван відсунув занавіску.
На калитці зупинився чорний позашляховик — блискучий, дорогий, немов прибувший з іншого світу. З машини вийшов чоловік у строгому костюмі і, оглянувшись, направився до їхнього дому.
— Може, заблукав? — припустила Анна, але її голос затремтів.
Стук у двері був впевнений, діловий. Саша пішов відкривати.
На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти, з папкою в руках і уважним поглядом.
— Добрий вечір, — сказав він. — Мені потрібен Олександр… — він звірився з документами, — Іванович Кузнецов.
— Це я, — Саша випрямився. — Чим можу допомогти?
Чоловік окинув його поглядом, зупинивши погляд на обличчі:
— Мене звуть Сергій Михайлович. Я адвокат з міста. Можу я увійти? У мене важка справа.
Іван підійшов до сина, поклав руку йому на плече:
— Проходьте. Тільки не томіть, говоріть прямо, для чого прийшли.
В тісній кімнаті гість здавався чужим — дорогий костюм, дорогі годинники, доглянуті руки. Він сів за стіл, акуратно розстелив перед собою документи.
— Олександр, — почав він, — ви не той, ким себе вважаєте.
Анна різко встала:
— Що ви таке говорите?
— Прошу вас, — адвокат жестом зупинив Анну, його голос став тихішим, людянішим. — Послухайте… це непроста розмова. — Він перевів погляд на Сашу. — Насправді ти — Олександр Бєлов.
Син Миколи Бєлова та внук Антона Григоровича Бєлова, того самого, хто заснував «БелПром». Адвокат вимовив назву так, наче кожен у кімнаті мав розуміти її важливість.
У кімнаті запала тиша. Саша відчув, як під ним йде земля.
— Але це неможливо, — прошепотів він.
— У вас є докази? — різко запитав Іван.
Адвокат відкрив папку:
— Генетичний тест не потрібен, досить подивитися на фото, — він поклав на стіл знімок молодої пари. — Це ваші батьки — Микола Антонович і Єлена Сергіївна Бєлови.
Саша з труднощами ковтнув. Чоловік на фото був його точним відображенням — ті самі очі, той самий розріз губ.
— Ви повинні знати правду, — продовжив адвокат. — Ваших батьків не стало в 1991 році. Офіційно — аварія. Насправді — замовне вбивство. Конкуренти хотіли захопити бізнес вашого дідуся.
— А я? — голос Саші звучав глухо, наче здалеку.
— Вас врятувала няня, — адвокат подивився на Анну і Івана. — Вона ризикувала життям, щоб забрати вас подалі. Виконала останню волю вашої матері.
Ми шукали вас ці роки, але сліди загубилися. Ваш дід наймав найкращих детективів.
Анна закрила обличчя руками:
— Значить, це правда… Вона сказала, що від нього хочуть позбутися…
— Чому зараз? — Саша дивився на фото батьків, не в змозі відірвати погляд. — Чому не раніше?
— Ваш дід вважав, що небезпека минула тільки зараз. Конкуренти в тюрмі, докази зібрані, — адвокат зробив паузу. — За заповітом вашого діда, ви — єдиний спадкоємець стану в 980 мільйонів рублів, чотирьох будинків, дванадцяти підприємств та акцій холдингу «БелПром».
Саша підняв очі:
— А що з дідом? Він живий?
— Живий, але дуже хворий. Він осліп п’ять років тому. Єдине його бажання — побачити вас перед смертю.
Іван важко сів на стілець, постарілий за ці кілька хвилин на десять років.
— Значить, ти тепер мільйонер, — спробував усміхнутися він, але усмішка вийшла кривою, болісною. — Що ж, їдь. Це твоя справжня сім’я.
— Ні, — Саша різко встав. — Моя справжня сім’я — ви. Ви мене виростили, любили, віддавали останнє. Ніякі мільйони цього не змінять.
Він повернувся до адвоката:
— Я хочу побачити діда. Але своїх батьків я не залишу.
Три дні потому Саша сидів у світлій лікарняній палаті перед старим чоловіком з потухлими очима. Антон Григорович, величний навіть у спеціальному кріслі, простягнув тремтячі руки і торкнувся обличчя внука.
— Ти так схожий на Миколу, — прошепотів він. — Я пізнаю ці риси. Навіть не бачачи, я їх відчуваю.
— Дідусь, — Саша взяв його за руку. — Чому все так сталося?
Старий розповів йому все: про нафтовий бізнес, про жорстку конкуренцію, про те, як його син і невістка стали жертвами жадібності. Про те, як зникла няня, після того, як сховала його. — Я думав, що знайду тебе через рік-два, — голос старика тремтів. — Але детективи поверталися з порожніми руками. Стільки сіл, стільки родин… А ж Вера навіть не знала назви села, куди тебе привезла. Її автобус застряг через метель, вона йшла навмання…
Знайшли тебе тільки через десять років, але треба було почекати.
— Значить, це доля, — Саша стиснув його руку. — Мене знайшли найкращі люди на світі.
Через півроку в Устиново приїхали робітники. Жителі села збиралися групками вздовж обочини, здивовано обговорюючи те, що відбувається. Вчора ще тут була розбита дорога, а сьогодні вже працюють асфальтові катки.
Там, де раніше звисали обірвані дроти, тепер тягнуться нові лінії електропередач. А на пустирі, де колись пасли кіз, несподівано з’явилася спортивна площадка з турниками і футбольним полем.
До зими відкрилася нова школа — з високими вікнами, світлими класами, бібліотекою та сучасним комп’ютерним класом.
Саша, який приїхав на вихідні з педагогічного, сам перерізав стрічку — серйозний, впевнений, трохи збентежений увагою односельців.
— Ми тільки починаємо, — сказав він, оглядаючи зібраних знайомих. — Не було б вас — не було б мене. Все, що я можу — віддати вам сторицею.
Для Анни та Івана він побудував новий будинок на колишньому місці. Не особняк — від нього вони б відмовились, а простий, міцний, з великими вікнами і сучасною піччю.
З садом, де Анна з весни до пізньої осені доглядала за трояндами, і майстернею для Івана, де він міг займатися столярною справою в будь-яку погоду.
— Знаєш, я все час думала, — одного разу зізналася Анна, збираючи квіти, — що доля тебе до нас привела, а потім забере. А виходить, ти сам нас вибрав. І з нами залишився.
— Серцю видніше, — Саша обережно обняв її. — Воно не помиляється.
На своє двадцятиріччя він створив фонд допомоги дітям-сиротам. Назвали його іменами Анни та Івана Кузнецових, незважаючи на їхні сором’язливі заперечення.
Вночі, повернувшись до своєї міської квартири, Саша дістав дві речі: маленький кулон з буквою «А», який був з ним тієї зимової ночі, і потріпаний платок, який Анна подарувала йому на від’їзд до міста.
Він обережно поклав їх поруч. Минуле і теперішнє. Кров і любов. Два шляхи, що стали однією долею.
За вікном шумів нічний місто, але думками Саша був там, у тихому селі Устиново, де багато років тому доля привела його на поріг найрідніших людей.
