Після виснажливого дня Алла мріяла лише про одне — тишу, вечерю з чоловіком і довгу ванну з піною. Робочі звіти, нескінченні дзвінки, примхливі клієнти — здавалося, все у світі налаштовано проти неї. Та ось вона вже вдома. Один клік — сигналізація знята, кілька кроків до під’їзду, і раптом — чужий голос ззаду:
— Вибачте… Ви Алла? Дружина Дмитра?
Перед нею стояла тендітна дівчина з немовлям на руках. В очах страх, у голосі тремтіння.
— Так, це я. Що трапилось?
— Я Світлана. Вибачте, але… це син Дмитра. Ваня. Я більше не справляюсь. Мені нікуди йти. Колись він допоміг мені, коли я була на межі… Будь ласка, візьміть його.
Алла заніміла. Всередині все стислося, але слова вирвались холодні й жорсткі:
— Народила — виховуй. Я тут до чого?
І пішла. Але в душі палало. Зрада. Дитина. Невже це правда?..
Коли Дмитро повернувся, вона не стала зволікати:
— Ти мав з нею стосунки?
Він кивнув. Без пояснень, без виправдань. Просто опустив очі.
А вже за кілька хвилин стояв у дверях з тим самим немовлям на руках. У плед загорнута дитина, а поверх — записка: «Його звати Ваня. Подбайте про нього…»
Алла поглянула на хлопчика. Маленький, теплий, беззахисний.
— Біжи в аптеку, — сказала твердо. — Суміш, пляшечки, підгузки. І швидко.
Так Ваня залишився. Дмитро згодом здався. Батьки від нього відвернулися, сумніви роз’їдали зсередини. Вони зробили тест ДНК. Не його дитина.
— Віддамо в дитбудинок, — вимовив він крижаним тоном.
— Ні, — відповіла Алла. — Він мій. Хочеш — залишайся. Не хочеш — двері відкриті.
Він пішов. І незабаром подав на розлучення.
Алла залишилася сама. Але не впала. Сусіди допомагали, іноді няня приходила. А потім сталося страшне — у Вані піднялась температура, почались судоми… Швидка, лікарня, реанімація.
У найтяжчі хвилини поруч був молодий лікар — Іван. Він не просто лікував — він підтримував. Ваня поступово одужував, а між Аллою й Іваном з’явилося щось більше, ніж вдячність.
Якось увечері Іван сказав:
— Приходила Світлана. Хотіла дізнатись, як малюк.
— Приведи її, — тихо сказала Алла.
У тій розмові Світлана зізналася: батько дитини — її колишній. Дмитро просто тоді вислухав її, не осудив, простягнув руку підтримки. А вона була на межі, зневірена і злякана.
Алла не дорікала. Просто слухала. І раптом усвідомила: ця дитина з’явилася в її житті не випадково.
— Хочеш — залишайся в мене. Вчися. Все влаштуємо.
Світлана прийняла пропозицію. Поступила в коледж. Згодом зустріла хорошу людину, вийшла заміж і забрала Ваню до себе.
А Алла? Вона більше не була самотньою. Іван зробив їй пропозицію, і тепер вони чекали на спільного малюка.
Колись їй здавалося, що життя зруйноване. Але насправді — вона просто почала його заново.
Дмитро ще намагався повернутись. Та було вже пізно. Добро повертається. Просто не завжди одразу. Головне — бути готовим його прийняти.
