— Мамо! Мааамо! Я тата бачив! У кафе сидів! — Сашко влетів у квартиру, грюкнув дверима і, не знімаючи взуття, застрибав по коридору.
Марина саме витягувала пиріг із духовки — яблучний, з корицею, той самий, що найбільше любив Сашко. Від жару запітніли окуляри, і вона не одразу зрозуміла, що сказав син.
— Де саме ти його бачив? — здивувалася вона, ставлячи форму на підставку й знімаючи прихватку.
— У тому кафе, де у вітрині той плюшевий ведмідь! Ми з Дімкою та бабусею Ніною повз проходили! А він там був із якоюсь тьотєю! Вони сміялись! А потім вона його ось так… — Сашко склав губи трубочкою й чмокнув у повітря. — Просто в щоку!
У Марини здригнулося кухонне рушничок у руках. Стало важко дихати, ніби повітря з кімнати раптово викачали пилососом.
— Сашко, зачекай… — вона опустилася навпочіпки перед сином. — Ти впевнений, що це був тато?
— Точно! Він у тій темній куртці був, і з годинником новим! — Сашко кивнув так, ніби сам щойно розкопав динозавра в пісочниці. — А тьотя в нього така… у неї волосся рівне, а губи червоні.
— І що вони там робили? — під ребрами щось защеміло. Безглузде питання, але раптом…
— Вони торт їли. Потім вона його за руку взяла. Потім поцілувала. А потім пішли. А я сказав бабусі, що хочу додому.
— Молодець, що сказав, — прошепотіла вона й обійняла хлопчика міцно. — Ти в мене найкращий.
Сашко не розумів, чому у мами раптом руки затремтіли. Він просто притулився до її шиї, а вона гладила його по спині й стримувала сльози. Але всередині щось уже луснуло. Без звуку. Як скляна ялинкова іграшка, що впала за диван.
— Марин, чого ти не береш слухавку? — голос Єгора був дратівливий, із якоюсь несправжньою стурбованістю. — Я вже їду з роботи. Щось купити?
— Нічого не треба, — голос її був рівний. Надто рівний. — Просто скажи: де ти сьогодні обідав?
— Та як завжди… у їдальні. Чого питаєш?
Марина на мить заплющила очі. Почалося.
— Випадково не в «Карамелі»?
Пауза. Тиша. Лише по той бік слухавки — шурхіт шин.
— А… ну, я там каву брав. Колега підвезла, зайшли на хвилинку. Чому ти…
— Сашко тебе бачив.
Тепер тиша була вже з її боку. Густа. Застигла.
— Що?
— Він із мамою проходив повз. Побачив, як ти з жінкою сидів. Як вона тебе цілувала. Йому п’ять, а він уже розуміє більше, ніж ти.
— Марина… зачекай… — голос його затремтів, але вже не від злості, а від страху. — Це просто… колега. Ми часто разом їздимо…
— І в щоку цілує за добрий звіт? Чи за презентацію?
Він мовчав.
І Марина мовчала. Але це мовчання було крижаним. І в ньому — усе її життя останніх восьми років. Дім. Весілля. Сашко. Перший зуб. Перші кроки. І перше — «тато з тьотєю їли торт».
Єгор не прийшов. Написав смс: «Дай мені все пояснити ввечері».
Вона не відповіла. Просто вимкнула телефон.
І сіла поруч із сином, який уже дивився мультик. Засунула плед йому під ноги, обійняла за плечі.
— Мамо, а тато більше не буде з тою тьотєю? — несподівано запитав він.
Марина проковтнула клубок у горлі.
— Я не знаю, синочку. Але я знаю одне — ти в мене найчесніший. І найсміливіший.
Він притулився до неї, зітхнув… і заплакав. Без звуку. Лише плечі дрібно тремтіли.
А вона гладила його по голові й шепотіла:
— Все добре. Ми впораємось. Обов’язково впораємось…
…Ранок почався з гучного хлопку дверей. Занадто різкого, занадто рішучого.
Марина стояла біля раковини — мила Сашкову кружку з зайцем. Почувши кроки, завмерла. На запітнілому вікні відбився силует Єгора. Він, ніби нічого не сталося, повісив куртку, кинув ключі в миску і глянув у бік кухні.
— Можна зайти? — тихо запитав.
— Проходь. Твоя ж квартира, — втомлено відказала вона.
Він зайшов і сів на край табуретки, як учень, викликаний на перездачу. Скинув рукавички, покрутив у пальцях обручку, а потім сховав її в кишеню. Очі — на ній. Вона — повз нього. Між ними була стіна. Прозора, але непробивна.
— Марин, слухай… ну ти ж знаєш, що між нами не все так просто…
Вона поставила кружку, обернулася. Під очима синці, волосся зібране абияк, обличчя — сіре від недосипу.
— Скажи по-простому. Ти з нею спиш?
Він здригнувся. Моргнув.
— Я… ну… це не зовсім…
— Так чи ні. Не м’ямли.
— Так.
Слово впало важко. Мов сокира. І обрубало останню віру.
Марина заплющила очі. Затримала подих. Потім повільно видихнула — ніби готувалась пірнути під лід.
— То, значить, усе, що було… вісім років… це все було брехнею?
— Ні! — він схопився. — Не брехнею. Просто… ми стали чужими. Я намагався, чесно. Але ти… закрилася. Тільки Сашко, тільки дім, тільки робота…
— І ти, бідолашний, залишився без уваги? — вона усміхнулася гірко. — Тобі, може, не дружина була потрібна, а нянька?
Він підійшов ближче, поклав руку на спинку стільця.
— Вона мене слухає. Вона в мене вірить…
— А Сашко? Ти хочеш, щоб і він у тебе більше не вірив? Він уже плаче ночами. Він бачив тебе з нею. А для нього ти — герой. Або був.
Єгор відвернувся. І вперше йому було соромно. Не перед дружиною. Перед сином.
— Я не думав, що він побачить…
— А якби не побачив? Продовжував би брехати? Я тобі хто, Єгор? Кухар? Гувернантка з дипломом?
— Припини. Я не хотів усе зруйнувати.
— А зруйнував. Власноруч. І тепер мені треба думати, як сказати сину, що тато більше не живе вдома.
— Я не йду! — вигукнув він.
— Уже пішов.
Він відступив. Вперше вона говорила з ним так — спокійно, холодно, чітко. Без сліз. Без надії.
Сашко прокинувся пізно. Зайшов на кухню, протираючи очі кулачками.
— Тато приходив?
Марина глянула на нього. Такий маленький. Такий наївно-добрий. В пом’ятій піжамі, з розкуйовдженим чубчиком.
— Приходив. Але сьогодні він у бабусі буде.
— Чому?
— Бо дорослі іноді помиляються. І потім розплачуються.
Сашко мовчав. Жував окраєць хліба. Потім подивився їй в очі.
— Це через ту тьотю?
Вона кивнула.
Хлопчик підійшов ближче, поклав долоньку їй на руку.
— Я більше не хочу її бачити. Ніколи.
Марина міцно стиснула його руку.
— І не побачиш. Я тобі обіцяю.
Увечері Єгор надіслав голосове повідомлення. П’яне. Збите. Схоже на виправдання, нашкрябане в темряві.
— Я не знаю, як так сталося… я люблю Сашка… але з тобою стало холодно, чи що… А вона мене зігріває. Прости, якщо зможеш…
Марина прослухала. Тричі. Потім натиснула «видалити». Без сліз.
Вона стояла біля вікна, коли Сашко підійшов.
— Мамо, а тато нас кинув?
Вона обійняла його.
— Ні. Він просто заблукав. Але ми з тобою знайдемо шлях без нього.
І тоді, вперше за ці дві доби, вона усміхнулася. Не від щастя. Від сили.
Минав тиждень. У квартирі стало незвично тихо. Жодного повороту ключа у замку о пів на сьому, жодного хрипкого «Ну як день?» з порогу, жодного запаху його лосьйону чи тютюнового диму з балкона. Жодної пари шкарпеток під диваном. Жодного Егора.
Марина рухалась, наче механізм. Відводила Сашка до садка, їхала на роботу, ковтала каву з пластиковим присмаком, поверталася — і знову в турботи. А вночі, коли син уже спав, просто сиділа в темряві і дивилась у стіну. Без думок. Просто сиділа.
Одного вечора Сашко приніс із садка малюнок. Будинок, дерево і три постаті, намальовані товстими восковими олівцями. Мама, він і кіт. Тата не було.
— А де тато, Сашуню?
Хлопчик знизав плечима.
— Він у телефоні. Тільки голос лишився.
Марина ледь не розплакалась. Але стрималась. Присіла поруч.
— Ти сумуєш?
— Інколи. Але він став чужим.
— Чому?
Сашко насупив лобика.
— Раніше він пахнув, як дім. А тепер — як та тьотя. Я не хочу більше відчувати цей запах.
Ці слова прошили Марину наскрізь. П’ять років — а як точно все розумів. Не доросло. По-дитячому. Але до болю правдиво.
За день — дзвінок.
— Я приїду. Нам треба поговорити, — сказав Єгор. Голос напружений, ніби сам себе наважується.
— Не думаю, що це хороша ідея, — відповіла вона сухо.
— Я не можу просто зникнути з життя сина!
— Тоді не треба було випадати з нього. Хіба не ти зник у номері з іншою жінкою?
— Марино…
— Хочеш бачити сина — приходь. Але без промов. Без театру. І без духів твоєї кикимори.
Він з’явився увечері. У випрасуваній сорочці. З цукерками. З іграшкою — пістолетом, який так гримів, що кіт сховався під ліжком.
Сашко сидів на килимі, возився з конструктором. Побачив батька — підвівся, несміливо.
— Привіт, синку.
— Привіт.
— Я сумував.
— А я — ні.
Єгор знітився. Глянув на Марину — вона стояла в дверях, руки схрещені.
— Сашку…
— Я бачив, як ти цілував тьотю. Ти зрадив маму.
Єгор знітився. Поставив пакет на підлогу, наблизився.
— Сину, це все не так просто…
— Ні, просто! — Сашко схопився. Очі блищали. — Ти поганий! І ти пішов! А ми залишились! І я не хочу тебе бачити!
Сльози котилися гарячими доріжками. Він топнув ногою і вибіг з кімнати.
Марина мовчки пройшла повз Егора.
— Я ж попереджала. Він усе пам’ятає. Він не дурень, Єгоре.
— Я не думав, що він ТАК… — прошепотів той.
— А що ти хотів? Квіти і фанфари?
Він сів на диван. Згорблений. Уперше — мовчки.
— Я думав, зможу пояснити. Але…
— Але діти бачать правду, навіть коли дорослі її приховують. Тепер тобі доведеться доводити, що ти ще гідний бути його татом.
— Я готовий. На все.
Марина подивилась на нього вперше — не як на чоловіка. А як на людину, яку більше не хоче тримати біля себе.
— Тоді почни з правди. І тиші. Без жалості. Без виправдань. Просто будь. Приходь. Слухай. Допомагай. А тоді, може, він пробачить. Я — ні. Але він, можливо, зможе.
Через пів години Сашко вийшов. З опухлими очима. Підійшов до батька.
— Іди зараз.
— Добре, — тихо сказав Єгор.
— А потім, може, подумаю, як тебе знову пустити. Але без тьоті. Без брехні. І без іграшок.
— Домовились.
Сашко кивнув і пішов у свою кімнату.
Єгор залишився сидіти. Вперше — по-справжньому сам. Без коханки. Без статусу. Без родини. Лише з розумінням, що зламав не жіноче серце. А дитячу душу. І це — найстрашніше.
Минає три місяці. Весна заходить у місто — з калюжами, пташиним співом і дитячим сміхом. Марина більше не здригається від звуку дзвінка. Вона вже дихає. І навіть — усміхається. Не завжди. Але щиро.
Єгор приходить щотижня. Вчасно. Без слів. Без вибачень. Просто сідає поряд із Сашком. Читає. Слухає. Будує «Лего». Іноді — йдуть гуляти.
Сашко спершу був жорсткий. Але поступово почав танути. Дитяче серце не камінь. Воно чує.
Якось він повернувся додому і сказав:
— Мамо, тато сьогодні не брехав. Навіть нічого не обіцяв. Просто був.
Марина кивнула. За весь час — жодного втручання з її боку. І це виявилося наймудрішим.
На четверту суботу Сашко приніс новий малюнок. Дім, дерево… мама, він і тато. Троє. Разом.
— Це якщо він залишиться хорошим, — серйозно мовив хлопчик. — Поки що проба.
Марина усміхнулась крізь сльози.
— Проба — це вже багато, сонечко.
Єгор почав змінюватися. Не заради Марини — заради сина. Записався на терапію. Перестав бачитися з тією жінкою. Спокійно, без нагадувань, почав переказувати аліменти. Купив Сашкові новий велосипед, але не приніс його відразу — спершу запитав, чи можна. Він навчився питати. Поважати кордони. Вчитися бути батьком заново.
Марина не чекала, що він повернеться. Вона поставила крапку. Але побачила: дитина змінюється, коли поруч — не просто біологічний тато, а справжній, присутній, уважний. І заради Сашка — дозволила бути. Не в спальні. Не поруч. Але поряд. На відстані. У вітальні. В житті.
Влітку вони поїхали в парк. Утрьох. Не як родина — як дорослі, які мають спільну дитину.
Сашко тримав за руки і маму, і тата. Між ними — він. Місток. Міцна ниточка. Крихітна, але справжня.
— А давайте всі разом на катамарані? — запропонував. — Як раніше. Тільки тепер краще.
Марина глянула на Єгора. Той — на неї. В його очах не було звичного самовдоволення. Лише вдячність. Глибока і жива.
— Ходімо, Сашко, — кивнула Марина. — Але ти в нас — капітан.
— Я завжди був капітаном! — гордо вигукнув хлопчик і розсміявся.
Вони сіли в катамаран. Повільно попливли по озеру. Як по життю — обережно, обминаючи гострі кути. Вода поблискувала, сонце грало на її поверхні золотими цятками. Усе навколо здавалося трохи іншим. Чистішим.
Марина дивилась уперед. Сашко намагався гребти, як міг. А Єгор… просто був поряд. Без очікувань. Без намагань щось повернути. Просто — був.
І, можливо, саме в цьому і було прощення. Без слів. Без сцени. Лише присутність. Тиша. Теплий вітер і повільний рух човна.
Тато більше не пах тією жінкою. Він пах весною. Як колись. А може, навіть краще.
