— Тихенько, дихай глибше, отак… — шепотів я, пiдтримуючи Аню пiд спину, поки вона, стискаючи губи до кровi, впивалася пальцями в край лiжка. — Я не витримаю, Костю, — її голос тремтiв, як струна, натягнута до краю, ось-ось розiрветься. — Я не зможу…
Свiча блимала бiля узголiв’я, кидаючи хиткi тiнi на дерев’янi стiни. За вiкном лютневий вечiр стирав день вогким, сiрим снiгом. Наш старенький сiльський будинок, який ми винаймали за копiйки, здавався крихким, як шкаралупа — ненадiйним сховком для дива, що пробивалося в цей свiт.
Сутички почались близько сьомої. Анюта трималась з усiх сил. Але до десятої її обличчя стало бiлоснiжною маскою з очима, сповненими тваринного страху. Я грiв воду, мiняв простирадла, бiгав до баби Клави з сусiдньої вулицi, яка колись приймала пологи, але застав її п’яною вщент. Лiкарня була за сорок кiлометрiв, дорогу замело, телефон мовчав уже третiй тиждень.
Ми залишилися самi.
— Ще трiшки, — гладив я її вологе волосся, що прилипло до лоба. — Ти впораєшся. Ми впораємось.
Зовнi вiтер бив снiгом у вiкна, наче хотiв увiрватися. Аня стогнала, вигиналася дугою, i в тому болi було щось таке, що лякало — наче вона боролася не лише з болем, а ще з чимось невидимим.
Близько пiвночi пролунав тихий, невдоволений крик. У моїх тремтячих руках лежало крихiтне тiльце, мокре, слизьке, з прозорою шкiрою, наче пiдзрiла слива. Я перерiзав пуповину кухонними ножицями, прокип’яченими в каструлi, обтер дитину чистим рушником i поклав сина на груди Анi.
— Хлопчик, Аню. У нас хлопчик.
Вона поглянула на нього вiдсторонено, нiби бачила не дитину, а щось за ним. Її пальцi ледь здригнулися, але так i не торкнулися немовляти. Я списав усе на виснаження — ще б пак, такий бiль. А згодом зрозумiв: вона прощалася вже тодi.
— Iлля, — тихо промовила вона, пiдправляючи пелюшку. — Як твiй батько. Хороше iм’я.
Пiсля того вона майже не говорила. Тиждень мовчки годувала, купала, пеленала. Все правильно, але нiби вiдсторонено. Без усмiшки, без дотику. Ночами я прокидався вiд скрипу пiдлоги — вона стояла бiля вiкна, лобом уперлася в скло, очi сухi, погляд у темряву.
— Аню, що з тобою? — питав я.
Вона лише хитала головою i лягала поруч, лежала до ранку з розплющеними очима. Я чув її серце — воно калатало швидко, як пташка в пастцi.
На п’ятий день я не витримав:
— Може, поїдемо до лiкарнi? Це ж буває, пiсля родiв…
Вона повернулася до мене вперше за днi — погляд ясний, наче отямилася. I така туга в очах, що в мене все всерединi стиснулося.
А на ранок я прокинувся один. Iлля сопiв у люльцi, а Анi не було. Я обiйшов весь дiм, вибiг надвiр, по снiгу лишилися лише мої слiди. Нi на порозi, нi на стежцi — жодного вiдбитку.
Наче зникла. Наче її й не було.
Почався триденний снгопад. Я оббiг усi двори, поїхав у мiсто, дав оголошення в газети, звернувся до мiлiцiї. Але анiбхто ніколи її не бачив.
— Була вона, була, — повторював я, дивлячись на сина, єдине свiдчення, що я не з’їхав з глузду.
Ночами Iлля плакав, просив молока, якого не було. Я варив рiдку кашу, розводив сумiш, яку ледве добував у районi. Хлопчик не брав пляшечку, кричав, вигинався, кулачками бив повiтря.
А я стояв над ним, 37-рiчний чоловiк, зi шкарубкими вiд пилорами руками, i не знав, що робити…
— Ну ж бо, синку, — тихо вмовляв я, відчуваючи, як клубок тривоги підступає до горла. — Давай, Ілюшу, ми ж з тобою удвох. І нам треба вистояти.
Лише удвох. Наодинці зі світом, який валився не тільки всередині нашої хатини, а й навколо — по всій країні, де гроші ставали нікчемними папірцями, де закривались заводи, де люди втрачали все, що наживали роками.
Усі знайомі мали когось поруч — дружин, рідню, братів чи сестер. А ми з Іллею — тільки одне одного. І по суті, кожен сам за себе: він — немовля беззахисне, я — розгублений батько.
Але світ не зупиняється, аби дати нам змогу перевести дух.
Тієї зими, першої без Ані, сніг здавався вічним. Ночі розтягувалися в безкінечну боротьбу: Ілля прокидався щодві години, просив тепла, їжі, турботи. Я навчився дрімати уривками — по п’ятнадцять-двадцять хвилин, балансуючи між сном і напівмаренням. Уранці брав його із собою на лісопильню — закутував у стару ватянку, перемотував хусткою, як бачив у ромкині на базарі. Там у теплому приміщенні жінки іноді наглядали за ним.
— Костянтине Михайловичу, віддай малого до притулку, — казав майстер Петрович, поки я міняв Ілі пелюшки у холодній комірчині, що тхнула дизпаливом і тирсою. — Подивись на себе — тінь людини. Не витримаєш.
— Витримаю, — відповідав я, не дивлячись йому у вічі, хоча сам собі не вірив.
Зарплату не платили місяцями. Вночі, коли Ілля засинав, я майстрував із відходів меблі на продаж. Пальці розривало від ран, мозолі тріскали, я засинав стоячи, спершись на верстат, з рубанком у руці.
Допомагали. По-сільському — стисло, обережно. Хтось приносив варення, хтось віддавав старі речі для дитини. Говорили за спиною: мовляв, Аня втекла до столиці, що я їй остогид. Але я знав — справа не в мені. У її погляді, спрямованому в ніч, була тиха розгубленість. Її щось гнітило, чого я не міг збагнути.
Навесні Ілля захворів. Температура, сиплий кашель, важке дихання. Я носив його на руках, не знаючи, що робити, поки фельдшерка Тамара Сергіївна, прибігши на мій крик, не вихопила його:
— У нього запалення легенів! Та ти що, з глузду з’їхав? Його негайно до лікарні!
Я зупинив вантажівку на трасі, стиснувши в долоні останні гроші на дрова, й поїхав з Іллею в район. Всю дорогу шепотів: «Тримайся, синку, ми вже скоро».
Три тижні в облупленій палаті: крапельниці, інгаляції, уколи. Медсестри з жалем дивилися, як я, опухлий від недосипу, стояв у коридорі. У їхніх очах я бачив запитання, що мучило мене: витримаю?
Одного дня до мене підійшла повна жінка в халаті — завідувачка.
— У вас сьогодні перегар, — мовила сухо.
Я відкрив рота, хотів пояснити: вчора дали трохи грошей, і я випив чарку — зняти напругу. Але вона не дала слова:
— Якщо ви п’єте — дитина опиниться в притулку. Ясно?
Я дивився на її зморшкувате, стомлене обличчя, і розумів: нікому ми не потрібні. Ніхто нас не витягне. Або впораємось самі, або ні.
— У мене нема дружини, — сказав я спокійно. — І дитину я не віддам. Я не зламаюсь.
Того вечора я подивився в тріснуте дзеркало над раковиною. Із мутної поверхні дивився змучений чоловік. Я себе не впізнав. Пустив сльозу. Але то не мало значення. Важливо було інше — я заберу Іллю додому. Навчуся всьому. Не дам йому відчути себе покинутим.
Восени він вже сміявся, тягнувся до мене ручками. Зимою — робив перші кроки, хапаючись за мої пальці. Його успіхи були моїм киснем.
Ми перебралися у маленьку кімнату в бараці — тепліше і дешевше. Баба Зіна, галаслива сусідка, іноді гляділа Іллю. Одного разу я застав її з палаючими сірниками біля дитини.
— Що ти робиш?! — гримнув я.
— Зглаз знімаю, — відповіла вона просто. — Хлопець твій порченый.
Я вигнав її, взяв Ілю в обійми. Тієї ж ночі, переглядаючи речі, знайшов фото Анни — маленьке, обтріпане. І в її погляді знову побачив те ж — відстороненість. І зрозумів: вона не хотіла дитини. Ілля був для неї тягарем.
Я плакав. Мовчки. А вранці піднявся іншим. І пообіцяв собі: мій син ніколи не дізнається, що його не хотіли. Я все зроблю сам.
— Тату, а чому в інших є мама, а в мене нема?
Я чекав цього запитання роками. Ми повертались додому з лінійки. Іллі — сім. Біла сорочка, старий портфель, очі серйозні, як у матері.
Я став на коліна перед ним, поклав руки на плечі й сказав:
— Мамі довелось піти. Так буває. Але це не через тебе. Ти — моє найкраще.
Він кивнув. І більше не питав.
Я ночами працював сторожем, удень — на будівництві. Спав по дві години.
Ілля допомагав. У вісім уже топив піч, чистив картоплю. Одного разу я почув, як він каже іншому хлопчику:
— А твій тато п’є? — Ні. Мій працює.
Ці слова боліли. Бо що, як я не виправдаю цю віру?
Страх підвести сина став головним стимулом.
У грудні вдарили морози. Іллю збила машина. Сотрясіння, перелом. Три години я чекав під кабінетами, поки хірург, утомлений, нарешті сказав:
— Повезло. Перелом, але без ускладнень.
— Пап, пробач. Я довго не зможу в школу…
— Ти головне — живий, — прошепотів я, стискаючи його долоньку.
Після виписки я переніс його ліжко на кухню. Ми вчили уроки, читали книжки. Він запитав про маму. Я дістав фото:
— Вона була гарною. І сумною. Мені здавалось, їй було не тут місце.
— Я на неї схожий?
— Очі — її. А все інше — моє. А характер — твій. Ти — це ти, Ілюшу.
З роками життя налагодилась. Ілля закінчив школу з медаллю, вступив у політех. Перед від’їздом обійняв мене:
— Я впораюся, тату.
Тепер йому двадцять чотири. Працює, одружився. Приїжджає в гості, привозить гостинці.
Недавно сказав:
— Ми з Машею чекаємо дитину.
Я зрозумів: коло замкнулося. Починається нове життя. І ця дитина знатиме любов обох батьків.
Іноді я дістаю фото Анни. Дивлюсь — і вже не боляче. Є тільки спокій і тиха вдячність. За сина. За життя.
Я не один. Я — цілий. І мені цього досить.
