— Мені здається, це не випадковість… Це, мабуть, доля, — тихо мовила Марфа, поглядаючи на крихітний згорток у себе на руках.
— Доля? Ти хоч розумієш, що накоїла? — різко відгукнулася тітка Віра, її голос прорізав напівтемряву хатини.
Марфа міцніше притисла до себе маленьке тільце, відчуваючи, як воно здригається з кожним подихом. Ніч видалася липневою, спекотною, повною зірок, а з вікна тягнуло ароматом стиглої смородини та вологої після дощу трави. У старій хаті з потрісканою підлогою панувала тиша — лише годинник цокотів рівно, ніби рахуючи нові миті чужого життя.
Ще зранку все було, як завжди. Марфа підвелася до світанку, накинула на плечі зношену кофтину, зав’язала хустку й рушила до зупинки. Чотири кілометри ґрунтовкою, потім година у гудячому автобусі до маслозаводу, де вона вже п’ятнадцять років працювала обліковцем. Увечері — назад, коли ноги гудуть від утоми, а спина ниє, як після бурі.
Але того вечора все змінилося.
Коли йшла повз сміттєві баки на околиці, почула тоненьке скиглення. Ледь чутне — наче кошеня пищало десь поруч. Спочатку Марфа хотіла пройти повз: день був важкий, удома чекала холодна грубка і гора немитого посуду, а на ранок — знову на зміну. Та щось змусило її зупинитися, повернути назад.
Між баків лежав брудний згорток, прикритий старим лахміттям. Серце Марфи пропустило удар, коли вона відгорнула ганчірку й побачила маленьке личко. Дівчинка. Совсім крихітна, днів три-чотири від народження, із запеклою кров’ю на пуповині й обмотана тонкою пелюшкою.
— Пресвята Богородице… — прошепотіла Марфа.
Дитя було живе — слабке, але живе.
Не роздумуючи — бо що тут думати? — Марфа схопила згорток, притисла до грудей. Йдучи додому, щось нашіптувала малечі, не усвідомлюючи й сама, що саме, а в голові крутилися думки: «У міліцію? У лікарню? Заберуть у притулок…»
Вона ж усе життя мріяла про дитину. Та не склалося. Чоловік Степан п’ять років як загинув на полюванні, дітей не встигли завести.
Батьки давно померли. Самотня, мов перст. У свої тридцять вісім — змучена, з потрісканими від праці руками, з тонкими зморшками біля очей. Жила тихо — робота, город та стара хата.
— У міліцію, кажеш? — тітка Віра, медсестра на селі, дивилася скоса на дівчинку. — Ти глузд втратила? Здаси — й куди її? В казенний дім? Назавжди сирота буде?
Марфа мовчала, розмішуючи водою розведене молоко. Корови вона не тримала — не мала сили, — а дитині щось потрібно давати…
— Документи треба оформляти, — буркнула Віра, мацаючи дитині лоб. — Начебто здорова, але виснажена. Бог його знає, хто її народив і покинув.
— Настею назву, — раптом озвалась Марфа. — Я завжди хотіла, щоб донька в мене Настею була.
— Назвеш, як документи оформимо. Я з Федоровичем із сільради поговорю, він мені винен — його жінку після запалення легень виходила. Та без грошей не обійдеться, знаєш сама.
Марфа розуміла. Тут, у глушині, без грошей — як без рук. А в неї що? Зарплата — копійки. Але коли дитина дивилася на неї тими темними, тривожними очима, всі вагання відступали.
— Знайду, — твердо сказала вона. — Все зроблю. Тільки допоможи, Віро.
Тітка зітхнула, знову доторкнулася до малечі.
— Хліб у тебе завжди найкращий. Може, продавати почнеш? Я покупців знайду.
Тієї ночі Марфа не спала. Сиділа біля грубки, гріла дитину й слухала, як десь за хатою гавкають собаки. У хаті — тиша. Лише дівчинка час від часу тихо сопіла уві сні.
— От і стали ми з тобою родиною, Настуню, — прошепотіла Марфа, відчуваючи, як у грудях розквітає давно забуте тепло.
— То ти кажеш — племінниця… — Федорович почесав потилицю, дивлячись на три пляшки самогону. — Чого ж не сказала одразу, що сестра твоя народила?
Марфа стояла, опустивши очі, тремтячи всередині, як лист на вітрі. Тітка Віра нахмурилася й підсунула ближче ще одну пляшку.
— Документи готуй, не розпитуй, — відрізала вона. — Сестра на Півночі, народила несподівано. Чоловік у неї геолог, в експедиції. Приїде — заберуть.
У сільраді пахло вогкістю та дешевим одеколоном. Федорович — бухгалтер із пожовклими пальцями — крутив ручку в руках, прицінюючись, скільки можна здерти з цієї історії.
— У мене не казначейство, — пробурмотіла Марфа, — але що мала — принесла. І хліб спечу — тобі окремо.
Вона думала про Настю, яку залишила в сусідки з першою пляшечкою молока, яку принесла добра Петровна, щойно дізналася.
За тиждень у Насті було свідоцтво про народження. Ім’я, по батькові, прізвище — все як годиться. За паперами — дитина вигаданої сестри. А по суті — Марфина, рідна по серцю.
Жити стало важче. Грошей катастрофічно не вистачало. Тепер вона вставала ще раніше — замішувала тісто, розтоплювала грубку. У чотири ранку вже пекла. Потім — на завод. Ввечері — знову до хліба. Руки тріскалися, кровили, сон — уривками. Настя залишалась у сусідки.
Але коли вона усміхалась — беззубо, з пелюшковою соскою в роті — усе інше зникало.
Село спочатку гуділо від пліток. Хтось казав, що Марфа сама народила, хтось — що дитину вкрала, хтось шепотів, що вона “нечиста”. Але з часом стихло. Чи то звикли, чи побачили — любов дитині важливіша за будь-які печатки.
— Та ж вона — вилита моя покійна свекруха, — усміхалась Марфа. — Ямочки ті самі, погляд світлий.
Настя росла спокійною, розумною дівчинкою. Рано пішла, говорити почала пізно, але повними реченнями. Марфа навчала її місити тісто, слухати його. Пальці в дівчинки були дивовижні — хліб оживав у них.
У п’ять Настя вже сама ліпила мініатюрні булочки. Їх на базарі брали першими — може, з жалю, а може, через ту любов, з якою вони робилися.
— Мам, а чому в інших діти татусі є, а в мене — нема? — спитала Настя, коли їй було вже сім, і вона збиралася до школи.
Марфа застигла біля грубки. Вигадувати не хотілося, та й правду… яку? Що знайшла біля смітників?
— Тато твій був доброю людиною, — повільно відповіла вона. — Але його не стало, коли ти ще немовлям була.
Настя серйозно кивнула. Вона вже бачила: життя — непросте. Вона бачила, як мати працює без відпочинку, економить на всьому, лише б їй вистачило.
— То нічого, — раптом мовила дитина, обіймаючи її за коліна. — Мені й з тобою добре. Тільки не хворій, гаразд?
І в тих словах було стільки дитячої мудрості, що Марфа не втрималася — притисла доньку до себе, вдихаючи запах хліба й диму.
— Не буду, рідненька. Мені ж з тобою теж добре. Найкраще.
— Знаєте, Насте Марфівно, у вас особливе бачення світу, — Іван Петрович поправив окуляри та усміхнувся, повертаючи їй зошит. — Рідко трапляються настільки вдумливі учні.
Настя зніяковіла, аж до самих коренів своїх темних, туго заплетених кіс. Хоч їй було лише п’ятнадцять, в очах уже жила тиха, майже доросла серйозність — мов тінь пташиного крила, що торкнулася спокійної води.
Вона ніби вплітала свої думки в кожен рядок, мов ягідки в кошик. Уважно прислухалася до кожного сказаного слова, наче ловила зміст між рядками, відчувала настрій співрозмовника, ще до того, як він сам зрозуміє, що хотів сказати.
— Це все від мами, — підняла на нього очі, голос тремтів, наче струна. — У неї серце дивиться. Я в неї вчуся бачити глибше.
Іван Петрович, новий учитель літератури, який переїхав до їхнього села два роки тому, став для Насті справжнім відкриттям. Він приніс із собою книги, про які тут навіть не чули, говорив про поетів і філософів так, ніби вони йому давні друзі, і головне — вмів слухати. Справжньо, по-людськи — не перебиваючи, не кваплячи висновками.
— Ваша мама — жінка дивовижна, — з теплотою сказав Іван Петрович. — До речі, я вчора заходив, Тургенєва приніс, як обіцяв, але вас не було.
— Ми з мамою тісто ставили. На завтра багато замовлень, — Настя підвела очі. — Завітайте ввечері, вона зрадіє.
Учитель усміхнувся, і в цій усмішці було щось таке, що змусило Настю насторожитися. Вона вже давно помічала, як змінюється мати, коли в дім приходить Іван Петрович. Мовби молодшає: випрямляє спину, очі світяться, як у молодої дівчини. Марфі вже за п’ятдесят, та вона ще з тих, хто тримається душею, а не лише тілом.
Сам же Іван Петрович, вдівець сорока з чимось років, усе частіше заходив у гості. То книжку принесе, то з картоплею поділиться, то просто загляне на чай.
К вечору над дахом їхньої хати вже здіймався дим — пекли на замовлення. З того часу, як Марфа почала продавати свій хліб і пироги, життя трохи полегшало. Мозолі на руках нікуди не зникли, але можна було іноді дозволити собі нову сукню або книжки для Насті. Рік тому сталося майже диво — Марфа покинула роботу на маслозаводі й повністю присвятила себе пекарству.
Невелика прибудова біля хати — одна кімнатка з великою піччю — стала їхнім порятунком. Працювали разом з Настею, іноді долучалася сусідська дівчинка.
До них приїжджали навіть з райцентру — по Марфин хліб, у якому відчувалася не просто майстерність, а справжнє тепло.
— Чого на порозі стоїте? Проходьте, Іване Петровичу, — Марфа витерла руки об фартух і поправила пасмо, що вибилося з-під хустки. — Чай щойно закипів.
За вікном вечір опускався ліловими відтінками. У печі потріскували дрова, на столі парували свіжі булочки з маком. Іван Петрович сів на лавку, дістав з потертої сумки книжку.
— Обіцяв Насті — ось. І вам дещо приніс. Гадав, можливо, сподобається.
Марфа розгорнула обгортку — стара платівка з романсами. Вона давно мріяла про програвач, довго збирала гроші, і нещодавно купила старенький. Настя сіла поруч, зачаровано розглядала подарунок.
— А в мене думка виникла, — раптом мовив Іван Петрович, помішуючи ложечкою чай. — Щодо вашої пекарні.
Марфа здивовано підняла брови.
— Місця вам тут малувато, — продовжив він. — А в мене половина хати пустує, відколи мати до сестри в місто переїхала. Могли б об’єднатися. Я маю заощадження, допоможу з устаткуванням.
Настя завмерла, погляд її ковзав між матір’ю та учителем. В повітрі повисло щось невимовне.
— Іване Петровичу… — почала Марфа, та він її перебив.
— Знаєте, Марфо Василівно, разом нам буде легше, — він відставив чашку й подивився прямо в очі. — І я не лише про пекарню…
У кімнаті настала тиша. Було чути, як тріщать поліна в печі. Настя затримала подих. Марфа сиділа нерухомо, лише пальці теребили фартух.
— Давайте спробуємо, — тихо промовив Іван Петрович.
Через три місяці вони одружилися. Без зайвого галасу, просто й по-селянськи. Іван Петрович перевіз свої книжки й небагато речей у дім Марфи, а в його просторій хаті облаштували справжню пекарню — з двома печами й коморою для борошна. Він вклав усі заощадження, допоміг із придбанням обладнання.
— Мамо, я вирішила залишитися, — Настя сиділа на ґанку, дивлячись, як над селом рожевіє небо. — Не поїду я до інституту.
Марфа вже не була молодою, та заміжжя наче подарувало їй нову весну. Витираючи руки, вона поглянула на доньку — високу, струнку, з серйозним глибоким поглядом.
— Через нас із Іваном Петровичем? — тихо запитала. — Боїшся, що не впораємось?
Настя похитала головою.
— Ні, мамо. Через себе. Я відчула, що пекти хліб — це моє. Як дихати. Жоден інститут того не замінить.
Марфа сіла поруч, обняла дочку за плечі. Удалині блимали вогні села, чулися співи — десь святкували весілля.
— Ти його любиш всім серцем, — прошепотіла. — Я про хліб. Він це відчуває.
Настя всміхнулася.
— А ще я хочу, щоб до нас приходили люди. Не лише за випічкою. За теплом. Як тоді, в дитинстві, коли ти мене на руки взяла — й світ став іншим.
До двадцяти років у Насті вже були свої рецепти, свої постійні клієнти. Пекарня перетворилася на міцну справу. Працювали вчетверо — Марфа, Іван Петрович, Настя та Митя — хлопець із села, який ще зі школи закоханий у Настю.
— Хто знає, ким би я стала, якби ти тоді повз ті баки пройшла, — тихо мовила Настя одного вечора, допомагаючи мамі місити тісто.
Марфа здригнулася.
— Ти знаєш?
— Завжди знала, — з посмішкою відповіла Настя. — Тітка Віра якось проговорилась, коли я ще малою була. Думала, не зрозумію.
Марфа застигла, не знаходячи слів.
— Дякую, — сказала Настя, обіймаючи її. — За те, що зробила мій світ іншим. Світлішим.
А над селом уже світлішало небо, й запах свіжоспеченого хліба розливався на всю околицю — теплий, мов обійми, і живий, мов любов.
