Сидячи у своєму невеличкому кабінеті, Лідія нетерпляче поглядала на годинник, чекаючи останню на сьогодні клієнтку. Поперек болів нестерпно, хотілося бодай трохи прилягти, але залишалося завершити справи. Коли вона відкривала власний манікюрний салон, то добре усвідомлювала, з чим доведеться мати справу. Щоб заробити гідно, треба працювати без вихідних і втоми. З часом вона звикла. Спершу витримувала лише півдня, ледве дотягувала до обіду, а тепер спокійно проводила на роботі до самого вечора.
Розім’явши затерплі м’язи й підійшовши до вікна, Ліда зробила кілька глибоких вдихів. На телефоні з’явилося нове повідомлення від чоловіка. «Сумую за тобою. Чекаю вдома з сюрпризом». І милий смайлик з очима-сердечками. Усмішка мимоволі з’явилася на її втомленому обличчі. Максим завжди був для неї опорою, підтримкою, і навіть одне коротке повідомлення могло додати сил і гарного настрою. Його слова заряджали на роботу краще за каву.
У цей момент відчинилися двері й до кабінету увійшла молода, ефектна дівчина. Густе каштанове волосся спадало до талії, а великі блакитні очі надавали їй лялькової краси. Лідія любила свою роботу ще й за те, що могла знайомитися з найрізноманітнішими людьми.
— Добрий день, я на манікюр, — привітно мовила дівчина, озираючись довкола.
— Доброго вечора. Проходьте. Бажаєте каву або чай?
— Дякую, ні. Я щойно з кав’ярні. Хотілось би щось ніжне, в нюдових відтінках…
Найчастіше знайомство починалося саме з вибору кольору. Деякі клієнтки приходили регулярно, і Лідія вже знала їхні вподобання. А з новими доводилося бути обережною, вивчати настрій, не поспішати з порадами — іноді краще мовчати, ніж потім вислуховувати докори.
— Вам міг би підійти ось цей рожевий, — несміливо запропонувала Ліда, показуючи зразок.
— Ні. Сьогодні хочу персиковий, — сухо відповіла незнайомка, піднявши підборіддя.
Вона одразу окреслила межі й дала зрозуміти, що чужа думка їй не цікава. Таке траплялося. Усі ми різні, й до кожного клієнта треба мати свій підхід.
Після зняття старого покриття Лідія почала саму процедуру манікюру. Дівчина тим часом не відривалася від телефону — усміхалася, тихенько сміялася, швидко щось набирала, наче переписка була захопливою.
— Можна я покладу телефон на стіл? — запитала вона.
— Звичайно, як вам зручно, — ввічливо кивнула Ліда.
У ту саму мить екран засвітився й задзижчав від вхідного виклику. Лідія ніколи не дозволяла собі зазирати до чужих телефонів і тим більше не втручалася в особисте. Але щось змусило її відвести погляд на дисплей — і серце мало не зупинилося. Фото на екрані було їй до болю знайомим. Ні. Це маячня. Просто випадковість. Не може бути… Напевно, привиділося. Але клієнтка, здавалось, не поспішала брати слухавку — наче дозволяла Лідії переконатися в побаченому.
— Звідки у вас світлина мого чоловіка? — голос Лідії затремтів, але вона наважилася поставити запитання.
— Вашого чоловіка? Вибачте, але це мій наречений! Ви, мабуть, щось плутаєте?
Руки в Лідії здригнулися, та вона, наче досвідчений хірург під час складної операції, продовжувала наводити порядок на нігтях, стримуючи емоції з останніх сил.
— Можливо, я й справді помилилась, побачивши фото у вашому телефоні, — обережно мовила вона, намагаючись звучати спокійно.
— Ой, а я й не помітила, що був дзвінок. Ви не проти, якщо я передзвоню? Максим дуже не любить, коли я не відповідаю. Завжди хвилюється, бо я часто влипаю в різні ситуації, а він мене береже.
Максим…
Серце в Лідії боляче стислося. Це не могло бути простим збігом. Максим… Її Максим?
— Звісно, телефонуйте, — стримано кивнула вона, хоча всередині все тряслося.
Лідія чекала, що почує знайомий голос, який одразу впізнає. Але чоловік дзвінок не прийняв.
— Напевно, зайнятий, — знизала плечима дівчина.
— А як ви познайомилися з Максимом? — спитала Лідія, намагаючись зібратися з думками.
— О, це була романтична історія! Подруги кажуть, що банальний флірт, але я впевнена — доля. Я тоді працювала над романом, сиділа в кав’ярні з ноутбуком. Офіціантка спіткнулася, і піднос з гарячими напоями майже полетів на мене, але з’явився Максим. Просто як герой з книжки. Захистив мене собою. Я запросила його на каву в знак подяки, і з того моменту ми разом. Уже третій місяць. Уявляєте? Він одразу сказав, що хоче одружитися, тільки спершу мусить владнати деякі справи. Я не тисну, чекаю. Він став натхненням мого нового роману. Я, до речі, авторка. Якщо хочете, наступного разу подарую вам свою книжку з автографом.
Лідія чула її слова, та вони ніби відлунювали в порожнечі. Усе це — настільки в дусі її чоловіка: допомогти незнайомці, не думаючи про наслідки. Не вже це правда? Що він уже три місяці паралельно будує стосунки з іншою? Від несподіваного болю вона промахнулася пензликом, вибачилась і кинулась виправляти недолік. Хотілося якнайшвидше завершити процедуру і повернутися додому, поговорити з Максимом. Дізнатися, за що…
— Дуже гарно, — задоволено посміхнулась дівчина. — Дякую вам! Можна я наступного разу принесу вам книгу з автографом? Ви така майстриня — хотіла б повернутись на корекцію.
— Ні, дякую, — похитала головою Лідія. — Я не читаю. Особливо любовні романи.
Якби вона справді була популярною письменницею, то не нав’язувала б книгу. А навіть якщо й ні — яка різниця. Єдине, що мало значення зараз — її чоловік зраджував їй. В іншої — молоденької — були мрії про весілля, подаровані тим, кого Лідія вважала найріднішим.
Дівчина пішла, залишивши по собі лише гірку усмішку. Лідія не помітила навіть її погляду — вона тонула у власному болю. Швидко зібравшись, не прибравши, як завжди робила, ринула додому.
Сиділа на пуфі в коридорі, не наважуючись увійти до кімнати. Важко було зустрітися з чоловіком поглядом і побачити там підтвердження.
— Лідо, що з тобою? — Максим вийшов із кімнати, спираючись на косяк. — На тобі ж обличчя нема. Погано себе почуваєш?
Він хотів підійти ближче, але Лідія виставила руку і похитала головою. Їй було огидно, що він доторкнеться, що його запах нагадає про любов, яку вона досі відчувала.
— Я все знаю. Краще скажи сам, чим мене так вразив, а потім збери речі й іди.
— Ти що, з глузду з’їхала? Які речі? Що за істерика?
Максим зблід. Відступив. У його очах — розгубленість.
— До мене приходила Регіна. Остання клієнтка. І вона все мені розповіла.
— Регіна? Яка ще Регіна? Що вона сказала?
Він справді не розумів, чи грав роль? Лідія вдивлялася в нього, але не змогла розгадати.
— Кав’ярня. Офіціантка. Піднос… А він — герой, який закрив собою… Не нагадує нічого?
Лідія підвелась. Максим знітився. Його руки здригалися.
— Точно… Це було давно. Так її звати Регіна? Вона представилась, але я не запам’ятав. Знаєш, я часто допомагаю людям. У мене немає списку всіх. Вона трохи дивна. Якісь дні з’являлася біля офісу, пропонувала каву, але я одразу сказав, що я одружений. Не знаю, як вона дізналася, де я працюю.
— Сам сказав? А вона все одно чіплялася? А хто тоді телефонував їй під час манікюру? І чому в неї твоє фото на екрані?
— Я без поняття, хто їй телефонував. І чому там моє фото. Можеш перевірити мій телефон. Якщо думаєш, що я щось видалив — запитай роздруківку. Мені нічого приховувати. Я тебе люблю. Навіщо мені хтось ще?
Лідія дуже хотіла вірити, але всередині ворушився сумнів. Максим запропонував сам привести Регіну і змусити пояснити, та він не мав її номера і не знав, де вона живе. Хоча номер у Лідії був — Регіна ж записувалася на прийом… Але зараз думки плутались.
Ту ніч Лідія провела на самоті. Попросила Максима залишитись у вітальні — і він не сперечався.
Минуло кілька днів. Відносини між ними були натягнутими. Лідія хотіла довіритися, хотіла забути слова тієї дівчини, але щось заважало.
І раптом Максим увірвався до її кабінету, тримаючи за руку саму Регіну. Він зустрів її випадково в тій же кав’ярні. І цього разу — не втратив шансу.
— Кажи, навіщо ти це зробила? — жорстко вимовив він. — За наклеп, до речі, стаття існує.
— Я… я не хотіла! Тобто… хотіла. Це був експеримент. Я хотіла перевірити, чи буде твоя дружина ревнувати. Ти мене вразив. Я закохалась. Але ти не піддавався. Тому я вирішила зробити тебе героєм книги. І придумала сценарій. Я хотіла дослідити, чи може навіть міцне подружжя зруйнуватися через недовіру. Бо мої книжки не дуже популярні…
Лідія мовчала. Їй важко було повірити. Як можна жартувати так із чужим життям?
— Ти зламала б чужу сім’ю заради натхнення? — тихо, але твердо сказала вона. — Через тебе міг зруйнуватись мій шлюб. Хтось менш стійкий — і міг би піти з життя. Це було жорстоко.
Регіна вибачалась, показала переписку з подругою, якій доручила зробити дзвінок. Вона сама поставила фото, знайшла в соцмережах. Лідія втомлено зітхнула.
— Ви не зможете написати хорошу книжку, доки не навчитесь відчувати. А ваші “експерименти” можуть закінчитися трагедією.
Дівчина втекла. А Максим обійняв дружину.
— Більше не хочу нікому допомагати, — пробурмотів він.
— Ні, допомагай. Просто… нехай це буде трохи обережніше.
Вони вирішили залишити цю історію в минулому. І хоча довіра не відновлюється за один день, Лідія знала: цей чоловік — її. І він не зрадить.
