Поскрипування ліжка лунало майже щоночі. Він приходив до неї кожного разу, коли не мав куди подітися, коли душу стискала біль, коли почувався пораненим. Галя раділа цим візитам, не підозрюючи, що все це — зовсім не про кохання.
Ще змалечку Галя відчувала себе зайвою. З’явилась на світ дівчинка морозної ночі 28 грудня 1897 року в Санкт-Петербурзі. Батько, франко-росіянин на прізвище Кар’єр, настільки злякався труднощів, пов’язаних із народженням дитини, що вже наступного дня зібрав валізи й подався назад до Франції.
Матір’ю Галі була грузинка — пристрасна й імпульсивна жінка. Після зради чоловіка вона зійшла з розуму, і родичі змушені були віддати її до психіатричної лікарні, відомої в народі як «жовтий дім».
Галю взяла до себе рідна тітка з материного боку — Ніна Зубова. Її другий чоловік, Артур Беніславський, не лише визнав дівчинку, а й офіційно удочерив її, подарувавши своє прізвище та по батькові.
Сім’я Беніславських була доволі заможною. І Артур Казимирович, і Ніна Полікарпівна працювали лікарями в приватній практиці й мали стабільний високий дохід.
Вони мешкали у просторому будинку в Петербурзі, а ще мали дачу в містечку Резекне, що в Латвії. Саме там Галя провела свої дитячі роки.
Коли настав час іти до школи, прийомні батьки влаштували її в елітний пансион у Вільно. Галя проявляла неабиякі здібності до навчання, особливо в галузі російської мови та літератури.
Після завершення навчання у Вільно, вона вступила до Преображенської гімназії в Петербурзі.
Та через серйозну хворобу Галі довелося зробити кількарічну перерву в навчанні. У підсумку гімназію Беніславська закінчила тільки у 1917 році, вже у двадцятирічному віці. При випуску вона отримала золоту медаль…
До моменту завершення гімназії Галина вже серйозно посварилася з Ніною Полікарпівною та Артуром Казимировичем. Причиною стала її подруга з гімназії, починаюча революціонерка Яна Козловська. Під впливом Яни Галина заявила про бажання приєднатися до РСДРП(б), чим шокувала прийомних батьків. Вони благали її не робити такого необачного кроку. Але в травні 1917 року Беніславська стала членкинею партії більшовиків. Після цього стосунки в родині остаточно зіпсувалися, і Галина покинула дім.
Вона вирушила з Петербурга до Харкова, де вступила до місцевого університету. Та вже в 1919 році місто захопили білогвардійці. Галина, як активна більшовичка, спробувала прорватися до червоноармійців, але на вулиці її зупинив патруль білих. Коли стало відомо про її партійну приналежність, їй винесли вирок — розстріл.
Врятувала її несподівана зустріч: в штабі білогвардійців працював її прийомний батько Артур Казимирович. Він заявив, що затримана — його донька. Це було вкрай ризиковано, його могли теж розстріляти, але через авторитет Казимировича серед офіцерів його пожаліли. Галину відпустили, і Артур Казимирович дістав для неї посвідчення сестри милосердя Добровольчої армії. Завдяки цьому документу дівчині вдалося перетнути лінію фронту, але в червоних таборах її чекала нова біда.
Її знову затримали, запідозривши в шпигунстві. В штабі вона благала дозволити надіслати листа Козловському — батькові подруги, відомому більшовику. Їй дозволили, і після отримання телеграми від Козловського, яка підтверджувала її благонадійність і партійну приналежність, дівчину відпустили.
Навесні 1919 року Галина приїхала до Москви. Подруга Яна зустріла її і переконала батька посприяти влаштуванню Беніславської на роботу до Всеросійської надзвичайної комісії. Там вона працювала близько чотирьох років, а потім, знову ж таки за сприяння Козловських, стала відповідальним секретарем у газеті «Біднота».
Згодом вона очолила відділ поезії. Беніславська регулярно відвідувала літературні вечори, брала інтерв’ю у поетів, спілкувалася з ними. 19 вересня 1920 року, на літературному вечорі в Політехнічному музеї, вона вперше побачила Сергія Єсеніна. Першого разу поет не справив на неї особливого враження: «Єсеніна бачила вперше на вечорі у Політехнічному. Вигляд у нього був комічний: невисокий, у високому циліндрі, схожий на персонажа з кінофільму».
Але вже наприкінці 1920 року, коли вона знову зустріла поета у кафе «Стойло Пегаса», враження було кардинально іншим. Галина наважилася підійти до Єсеніна і познайомитися. Поет виявився простим у спілкуванні і був вражений її розумінням поезії. Він почав фліртувати, запросив на побачення, яке наступного дня завершилося в її ліжку.
Тоді Єсенін щойно розлучився із Зінаїдою Райх і залишився без житла. Квартира Галіни стала для нього зручним прихистком. Беніславська палко закохалася, жила Єсеніним, редагувала його рукописи, писала про нього в газеті, вела побут, дбала про все. «Кажуть, що жінка найбільше любить свою дитину. Але я б не змогла так любити дитину, як люблю його», — писала вона у щоденнику.
Сергій же дозволяв себе любити, сам не відповідаючи взаємністю. Він цінував Галю за розум і самовідданість, але шукав зовсім іншої жінки — такої, якою захоплюються всі. І 3 жовтня 1921 року він зустрів Айседору Дункан — 44-річну американську танцівницю. Незабаром Єсенін покинув Галину заради неї. У ту ніч Беніславська ридала та кричала: «Повернись, Серьожа!», а потім почала бити головою об стіну. Сусіди викликали психіатрів.
Поки Галина лікувалася, Єсенін і Дункан уклали шлюб і вирушили в європейське турне. Вони відвідали Бельгію, Францію, Німеччину, Італію, побували в США. Але Єсенін розчарувався: «Об’їздив Європу і Америку. Найбільше радий, що повернувся в Радянську Росію».
У 1923 році він повернувся додому, вже втомлений від Дункан, і знову оселився в комуналці Галі на Брюсовому провулку. Вона не лише прийняла його, а й дозволила йому поселити в себе сестер — Катю і Шуру. І знову служіння: дні за машинкою, ночі з рукописами, піклування про побут.
Але Єсенін рідко бував удома. Він мандрував по літературних салонах, закладах, жінках. У 1925 році він познайомився із Софією Толстою, онукою Льва Толстого. Зав’язався роман, і Єсенін потай пішов від Галі, залишивши лише записку: «Мила Галя, ви мені близька як друг, але я не люблю вас як жінку». Галина цього разу витримала краще, але знову потребувала лікування.
Софія стала його дружиною, та шлюб був невдалим. Єсенін писав: «Все, на що сподівався, марно. Хочу втекти». І справді — поет зник, востаннє оселившись у Ленінграді.
На початку січня 1926 року Галина, ще перебуваючи на лікуванні в Кисловодську, дізналася про його самогубство в готелі «Англетер». Це стало для неї ударом. Вона повернулася до Москви, жила самотою, щотижня відвідувала його могилу.
3 грудня 1926 року сторож Ваганьківського кладовища знайшов біля могили Єсеніна тіло жінки. Це була Галина Беніславська. Вона вистрелила собі в голову. Біля тіла знайшли передсмертну записку:
«3 грудня 1926 року. Покінчила з собою тут, хоча знаю, що після цього на Єсеніна повісять ще більше собак… Але нам з ним вже байдуже. У цій могилі — все найдорожче для мене…»
Родичі поета ухвалили поховати Галину поруч із Сергієм на Ваганьковському кладовищі.
