— Ти занадто повна, тільки коли приведеш себе до ладу, дозволю повернутися додому, — різко заявив мені чоловік. Але я йому помстилася.

— Ти ще пожалієш про це, Вікторе. — Мені нема про що шкодувати, Марино. Я лише сказав те, що давно треба було сказати.

Ці слова боляче пронизали мене, немов гострий нiж. Двадцять п’ять років шлюбу — i ось так просто кінець?

У квартирі пахло свiжо звареним супом, який я приготувала до його приходу. Здавалося, звичайний вечiр четверга.

Мiсяцi поспiль я помiчала його байдужiсть. Віктор став приходити пiзно, мовчати за вечерями, тицятися в телефон, дратувався через дрiбницi.

Я все списувала на втому, стрес на роботi, кризу середнього вiку. Вiн працював керiвником в управлiннi, його поважали, i я ним пишалася.

Сьогоднi я нарештi зважилася спитати прямо:

— Що вiдбувається мiж нами? — я поставила тарiлку перед ним, стримуючи тремтiння в голосi.

Вiн подивився на мене холодно, вiдсторонено. Так дивляться на чужих.

— Ти занадто повна, Марино. Я не можу так бiльше жити, — вiдкинув ложку. — Мене вiдштовхує те, на що ти перетворилася.

Повiтря застрягло в грудях. Я стояла, оглушена. Свiтло вiд фар машини за вiкном на мить висвiтлило його обличчя з виразом вiдрази.

— Ти жартуєш? — спитала я голосом, який ледве впiзнала.

— Я цiлком серйозний. Приведи себе до ладу — тодi поговоримо. А поки…

Вiн зiтхнув:

— Поки вибач, але в моєму домi тобi мiсця бiльше нема.

— У твоєму домi?

— Саме так. Я його купив, я за нього плачу. Ти доросла жiнка, знайдеш, де жити.

Всю пiдлогу з-пiд нiг винесло. Усерединi росла порожнеча. Двадцять п’ять рокiв життя розлетiлися на друзки вiд кiлькох фраз.

Я мовчки вийшла з кухнi. Зiбрала валiзу, кинула туди найнеобхiднiше: документи, улюбленi книги, ноутбук, кiлька суконь.

Спальня, де ми разом проводили ночi, тепер здавалася чужою. Фотографiї на стiнах, усмiшки на знимках — усе це стало декорацiєю фальшивого життя.

Він не вийшов, коли я йшла. Просто сидiв i вечеряв. Нiби не викинув зi свого життя жiнку, якій присвятив чверть столiття.

На порозi я обернулася:

— Добре, — сказала я спокiйно. — Ти ще побачиш, на що я здатна. Але не для тебе. Для себе. Я помщуся.

На вулицi дув пронизливий вiтер. Я витягла телефон i набрала номер, який давно не наважувалась обрати.

— Привiт, Людо. Пробач за пiзнiй дзвiнок. Мене вигнали. Можна я до тебе?

Квартира Людмили пахла корицею i ванiллю. Вона мовчки обняла мене i провела в свiтлу кiмнату.

— У мене чотири кiмнати i Барсик. Будемо боротися з несправедливiстю разом, — усмiхнулася вона.

У ту нiч я все розповiла. Про його слова. Про приниження. Про байдужiсть.

— Можеш зламатися, а можеш знайти себе, — сказала Люда. — Бiль — як вогонь. Спочатку пече, потiм залишає шрам, що нагадує: ти вижила.

Наступнi днi я почала жити. Без гладження його сорочок. Без звiтiв i мовчазних вечер. Я вдихала свободу.

Ми з Людою ходили на виставки, гуляли з глiнтвейном, смiялися. Я купила червону помаду. Записалась у спортзал не щоб схуднути — щоб вiдчути себе знову.

Тиждень по тому вiн подзвонив:

— Ну що, подумала над моїми словами? — його тон був офiцiйним.

— Дякую, Вiкторе, що пробудив мене. Але мiй шлях тепер iнший.

Вiн помовчав:

— У тебе мiсяць. Приведи себе до ладу — i повертайся.

— Прощавай, — сказала я.

Ще за тиждень вiн стояв на порозi з квiтами.

— Пробач, я був неправий. Повертайся.

Я подивилася на нього i зрозумiла — все змiнилося.

— Ти викинув мене, як рiч. Тепер я не повернуся. Я вже iнша.

— Ти ж не зможеш без мене!

— Це вже не твоя справа.

Я зачинила дверi.

Пiсля цього я створила груповий чат з друзями. Розповiла правду:

— Два мiсяцi тому Вiктор вигнав мене з дому. Сказав: «Ти занадто товста. Повернешся, коли схуднеш».

Телефон розривався вiд повiдомлень. Сестра Вiктора подзвонила в сльозах. Начальник шоковано написав. Друзi стали на мiй бiк.

На зустрiчi випускникiв усi вже знали. Коли я зайшла, розмови стихли. Вiктор поблiд.

— Ти зруйнувала мою репутацiю!

— А ти — моє життя. Але я вдячна. Тепер я вiльна.

Весна прийшла ранiше. Я сидiла з Людою на балконi моєї нової квартири. Вона пiдняла чашку чаю:

— За тебе, Марино. За жiнку, яка нарештi себе знайшла.

Я усмiхнулась. Я була та сама, але зовсiм iнша. Тепер я вiльна. I вже нiколи не дозволю нiкому важити мою цiннiсть чужими мiрками.

Вiн сказав: «Повернешся тiльки стрункою». А я не повернулась зовсiм. Бо йшла не за тiлом. Я йшла до свободи. І знайшла її.

lorizone_com