– Мій син виkине тебе звідси, якщо ти ще хоч раз підвищиш на мене голос! І байдуже, що це твоя квартира! Ти мене зрозуміла?!
– Ах так?! Нехай тільки спробує! Доторкнеться – і одразу змінить прописку на kолонію на пару рочків! А тебе я просто зараз вижену геть, щоб більше не бачити твоєї зморщеної пиkи!
– Скільки разів я тобі казала, Федю, мені не до душі, що твоя матуся так часто до нас приїздить! – Ірина стиха, але з очевидним роздратуванням звернулася до чоловіка після того, як він повідомив про черговий візит своєї мами, хоча з попереднього ще й місяць не минув.
– А що я маю робити? Хоче приїхати – нехай приїжджає, – байдуже махнув рукою Федір.
– Серйозно? Ось так просто? – обурено перепитала дружина.
– Ір, я не розумію, чого ти від мене хочеш? Якщо тобі не до вподоби, що мама планує приїхати – зателефонуй їй і скажи, що не чекаємо!
– Перепрошую, але це ж ТВОЯ мама! Ти вже забув?
– Та яка різниця – моя, твоя? Якби мене щось не влаштовувало в поведінці твоєї матері, я б сам їй усе висловив! А ти тільки й бурчиш: «твоя», «моя»… Дурниця якась!
– Дурницею тут пахне лише від усього, що стосується твоєї мами! Моя – жодного разу… ЖОДНОГО разу не втручалася в наше життя! Вона не критикує, як ти вдягаєшся! Вона…
– Та ти ж і без неї гарно справляєшся… – пробурмотів Федір, перебиваючи її.
– В сенсі? – насупилася Ірина.
– У сенсі, що тобі теж не подобається, як я виглядаю!
– А! Це ти про те, що незабаром через свою любов до пива почнеш носити мої бюстгальтери?
– Оце і є та причина!
– Тоді, може, припиниш пити цю отруту й займешся собою? А не кожного вечора валятись перед телевізором з пляшкою!
– Може, мені краще перейти на щось міцніше й ганяти тебе по хаті після роботи? – саркастично кинув він. – Пива тоді не питиму!
– А може, ти просто перестанеш бухати, Федю? Перестанеш товстіти, де не треба, почнеш ходити в спортзал і нарешті владнаєш свої стосунки з ріднею!
– Знову ти за своє?! Інших тем для розмови не знайшлося?! – розлютився чоловік і схопився з дивану.
– Я лише хочу, щоб ти вже нарешті заспокоїв свою маму, брата і дядька, щоб вони не шастали до нас кожного місяця, Федю! Зрозумій, це мене виснажує! Брат із дядьком ще нічого — приїздять на годинку-дві, але твоя мама…
– То скажи їй сама! Навіщо мене в це втягувати?!
– ВТЯГУВАТИ?! Це твоя мама! Ти вже в це «втягнутий» з народження!
– Чому ви, жінки, не можете жити мирно? Чому ви не терпите одна одну? Що у вас у головах діється?! Ніколи не розумів і не зрозумію! – Федір схопився за голову, ніби намагаючись зупинити вибух мозку.
– Та справа не в мирі, Федю! Твоя мати постійно пхає свого носа в наше життя! Каже, що ми не пара! Накручує тебе проти мене! Влаштовує безлад там, де в нас усе на своїх місцях! Вона знає, що мене це дратує, але…
– ТА НАВІЩО ТИ МЕНІ ЦЕ ВСЕ РОЗПОВІДАЄШ?! – зірвався Федір, не витримавши чергового натяку на те, що його мати – зло.
– Бо я хочу, щоб ти сам поставив цьому край! Щоб ти пояснив своїй матері, що їй тут не місце! Що одного візиту на рік цілком достатньо!
– ТА Я ВСЕ ЗРОЗУМІВ!!! ДОСИТЬ! – вже не кричав, але говорив на підвищених тонах.
– Було б добре, якби ти справді зрозумів, а не сказав це, щоб я від тебе відчепилась!
– Та зрозумів я! Як тільки вона приїде – я з нею поговорю. Все їй скажу. Добре? Домовились? – примирливо промовив чоловік, взявши Ірину за руки, намагаючись викликати довіру.
– Домовились, – кивнула вона, але в її погляді та голосі ще відчувалась напруга. – Тільки, Федоре…
– Боже, Іро, зупинись! Давай хоч один вечір без сварок і претензій! Я сказав, що поговорю – значить, поговорю! І не потрібно мене виховувати!
Ірина замовкла, поглянула на чоловіка з образою. Вона хотіла ще раз пояснити, наскільки їй важко з його матір’ю. Вона добре знала, що для Федора головне – їжа на столі й холодне пиво в холодильнику. А інше — його не цікавить.
Скільки ж зусиль вона витратила до весілля, щоб привчити його до елементарного порядку: не розкидати речі, мити посуд одразу, а не залишати на потім, як було прийнято в домі його мами, яка все прибирала за ним. Вона довго викорінювала ті звички, і зрештою домоглася свого. Але з алкоголем і з його родичами — особливо з матір’ю — справи стояли гірше.
Коли свекруха таки приїхала, Федір зустрів її на вокзалі. Пообіцяв Ірині, що по дорозі додому поговорить із матір’ю. Але замість цього він почав скаржитися:
– Мам, уявляєш, Ірка знову істерики влаштовує через тебе…
– Через мене?! – здивувалась Антоніна Василівна. – А що ж я їй зробила?
– Каже, ти до нас надто часто приїжджаєш, хоче, щоб ти взагалі дорогу до нас забула! Говорить, що це її квартира і що ти тут зайва! Одним словом — дах поїхав у неї!
– Та ти що?! – ахнула мати, прикривши рота. – Треба буде з нею серйозно поговорити… По душах! – останні слова вона промовила з ледь помітною загрозою.
– Думаю, так! Ти сама з нею краще поговори, бо я втомився слухати всі ці претензії! Вона вже й алкашом мене назвала! Каже, що ти їй ворог номер один!
– О, я їй покажу, хто тут ворог! Не буде вона кричати на тебе, мій янголятко!
– Може, мені краще не бути при цьому? А то вже з моменту твого дзвінка голова тріщить…
– Звісно, синку! Йди погуляй або сиди в машині. Як розберуся з цією гадюкою – подзвоню.
– Це було б ідеально!
– Тоді не заходь, дай мені ключі — щоб не дзвонити в домофон!
Федір одразу віддав ключі. Далі вони їхали мовчки. Біля під’їзду мати сказала:
– Все, чекай дзвінка! Як тільки закінчу з цією потворою – наберу!
Федір кивнув, дочекався, поки вона вийде, і поїхав, не сказавши, куди. А Антоніна Василівна попрямувала до під’їзду.
Увійшовши до квартири, вона одразу зрозуміла: на неї тут не чекали — запаху їжі не було, духмяної випічки теж.
– Ірино! – гучно покликала свекруха. – Ірино!
– Добрий день, Антоніно Василівно, – з вітальні вийшла Ірина, здивована, що свекруха прийшла сама.
– «Добрий день»… – скривилась жінка, повторюючи за нею.
– Щось не так? – Ірина насторожилася. – А де Федір?
– Це тебе не стосується! Мій син у безпеці, подалі від тебе! А з тобою в нас серйозна розмова, голубонько! Дуже серйозна!
– Що?! Які ще натяки?! – Ірина роздратовано звела брови.
– Це не натяки! – відрізала свекруха. – Ти вирішила зіпсувати життя моєму хлопчику? Тобі не подобається, що я приїжджаю часто? Та це ще не часто! Я можу й жити тут, якщо захочу!
– Та невже?! І не боїтесь, що ваша пика трісне від такої нахабності? – зло перепитала Ірина.
– Моя?!
– Ваша, звісно! А чия ж іще?
– Диви, яка смілива! – хижо всміхнулась жінка.
– Все, досить! Вистачить вашого гонору! Збирайтесь і йдіть звідси!
– Я?!
Замість того, щоб піти, свекруха розташувалась у вітальні, сіла на диван і стала нахабно дивитись на Ірину.
– Ти, стара відьмо, нічого не поплутала?! – гаркнула Ірина. – Я тобі сказала: геть! До свого маминого синка!
– Мій син тебе вижене, якщо ще раз піднімеш на мене голос! І байдуже, що це твоя квартира! Чула?!
– Та ну?! Нехай спробує! Тоді нова адреса йому забезпечена! А тебе я зараз вижену з хати, щоб не бачити більше твого вічно незадоволеного обличчя!
І вона таки це зробила. Підбігла, схопила свекруху за волосся і потягла в коридор. Та пручалась, махала руками, але все дарма. Ірина била по руках, щоб та не чіпала її, відкрила двері й виставила її на сходовий майданчик. Слідом вилетіли куртка, сумка й черевики.
– Я ТЕБЕ НА ТОЙ СВІТ ВІДПРАВЛЮ!!! МІЙ ФЕДЯ ІЗ ТЕБЕ РЕШЕТО ЗРОБИТЬ!!! – верещала Антоніна, коли речі падали їй на голову.
Ірина лише глузливо посміхнулась і замкнула двері.
Антоніна одразу почала нишпорити в сумці, намагаючись знайти телефон. Зрештою їй вдалося додзвонитися до сина, але через слабкий сигнал зв’язок постійно зривався, тож вона не могла як слід передати, що сталося. Федір, почувши в трубці панічні вигуки матері, зрозумів, що ситуація критична, і помчав додому.
Однак зайти в під’їзд він не міг — дружина не відкривала, а ключі від домофона він, як на гріх, залишив матері. Довелося натискати на кнопки сусідів, благати когось впустити його. Лише через десять хвилин він прорвався всередину й, не зволікаючи, побіг нагору.
На своєму поверсі він побачив матір, яка щосили гамселила в двері квартири, то стукала, то кричала, то сіла на підлогу й схлипувала від безсилля.
– Мам, мамо! – вигукнув Федір, підбігаючи. – Що трапилось?!
– Викинула мене, Федю! Викинула, як непотріб! Уявляєш?! – лементувала Антоніна Василівна.
– Заспокойся, мамо! Дай ключі, я спробую відчинити.
У цей момент з квартири долинув голос Ірини:
– Давай, давай, ламай двері! Поліція вже в дорозі, подивимося, як ти поясниш, чому лізеш у чужу квартиру! А ти, Федю, можеш шукати собі нове житло або повертатися до мами на кухонний диван!
– Що?! – заревів Федір. – Ірино! Відчиняй негайно! Це і мій дім теж!
– Був. Був твій дім до того моменту, як ти підставив мене під атаку цієї мегери! А тепер… Тепер ти майже колишній! Заяву на розлучення я вже подала, інше владнаю після свят!
– Ірино!!! Ну годі! Відміни це все! Я все зрозумів! Я не хотів, щоб так вийшло! Відчини, люба!
Але з квартири більше не долинуло жодного звуку. Ірина пішла на кухню, готувати вечерю і чекати, коли постукування в двері нарешті припиниться.
– Мам, здається, вона серйозно… Пішли в машину… А то зараз і справді приїдуть…
Та поліцію Ірина не викликала, хоч могла б. Їй було цікавіше спостерігати в дверне вічко, як «таргани» бігають біля її дверей. Потім вона набрала батька й попросила, якщо є можливість, під’їхати й допомогти змінити замок. Той з радістю погодився і вже за сорок хвилин був у її під’їзді.
Ірина розповіла йому все, що сталося. Батько слухав уважно, з кожною фразою його обличчя ставало все суворішим, а наприкінці він тільки мовив:
– Нарешті. Я чекав цього моменту. Молодець, доню.
Він ніколи не любив зятя та всю його «велику» родину, яка постійно щось вимагала, приїжджала без запрошення і вважала, що їм усі щось винні.
Після свят Ірина довела справу до кінця. Оформила розлучення, зібрала речі Федора й відправила поштою на адресу його матері. З того часу ні про колишнього чоловіка, ні про колишню свекруху вона більше нічого не чула.
І, чесно кажучи, це було найкраще, що могло статися у її житті. Бо справжній спокій іноді починається з гучного хлопку вхідних дверей.
